Стіни без дверей

У мене є звичка записувати. Це моя головна звичка й головна вада, і зазвичай я не можу сказати, де закінчується одне й починається інше.

У кишені куртки в мене завжди лежить блокнот у клейончастій обкладинці. Туди я записую все: розміри, ціни, зауваження викладачів, ідеї, що приходять у трамваї, і справи, які треба зробити. Сторінки списані охайним дрібним почерком, і кожен запис завершується маленьким квадратиком. Квадратик зафарбовується, коли справу зроблено. Зафарбованих квадратиків у моєму блокноті менше, ніж хотілося б.

Напередодні ввечері я записав: «Линва № 4 біля задника, мотузка гнила, замінити до четверга». Квадратик лишився порожнім. О сьомій десять ранку четверта линва обірвалася сама, поки я стояв на галереї й вдавав, що перевіряю решту.

Мішок упав за тридцять сантиметрів від Камілли Дюваль. Я виміряв потім, на око, за звичкою. Тридцять сантиметрів — це небагато. Це крок, якого вона не зробила, бо я встиг крикнути. Це був єдиний раз за три роки, коли я голосно заговорив до когось у школі, і я досі не знаю, чи пристойно цим пишатися.

Коли вона пішла на заняття, я сів на край сцени й подивився на свої руки. Вони тремтіли. Не так, щоб помітно, але впевнено, як підставка під важкий вантаж. Я потримав їх на колінах, потім сховав у кишені. Потім дістав блокнот і дописав під учорашнім записом: «Не відкладати». Подумав і поставив другий квадратик, цього разу зафарбував його одразу, щоб переконати себе, що бодай щось сьогодні зроблено.

— Кого вбили?

Поль Гарньє стояв у проході між рядами з термосом в одній руці й в'язкою ключів у другій. Він був машиністом сцени в цій школі довше, ніж я живу на світі, і носив один і той самий синій робочий комбінезон, вигорілий на плечах до кольору неба в похмурий день. Говорив він мало, а якщо розкривав рота, то по суті, як людина, в якої кожне слово записане в кошторисі.

— Нікого, — сказав я.

— Тоді чому мішок на підлозі?

— Линва.

— Яка?

— Четверта.

— Я казав у вересні, що четверта погана.

— Я знаю. Я записав.

Поль подивився на мене довго й без виразу. Потім налив із термоса кави в кришку й простягнув мені. Я взяв, хоч кави не люблю.

— Зал не любить поспіху, — сказав він. — І не любить, коли його лагодять із почуття провини. Перше він ще терпить, друге ні.

— Я не з почуття провини.

— Звісно, — сказав Поль.

Із-за лаштунків вийшов кіт. Він вийшов так, як виходять із-за лаштунків усі: з виглядом істоти, що давно чекала на інших глядачів, але, так і бути, готова вдовольнитися цими. Сірий, поджарий, із драним вухом і поглядом людини, у якої є борги. Він перетнув сцену по діагоналі, обійшов мішок, що впав, перестрибнув через калюжку піску й сів поруч зі мною. Не поруч навіть: просто на мою теку з кресленнями, яка лежала на краю сцени.

— Суфлер, — повідомив Поль. — Живе тут. Нікого не слухається, все чує. Ти йому сподобався.

— Я не люблю котів.

— Він не питав.

Я хотів зсунути кота з креслень, але він глянув на мене так, що рука сама зупинилася на півдорозі. Я залишив його там. Ось так першого ж дня я програв суперечку звірові завбільшки з буханець хліба, і це було лише початком.

* * *

До чого все це, я поясню.

Одразу після диплома я збирався поїхати до Нанта. Не до Парижа, де забагато знайомих мого батька, а до Нанта, невеликого й тихого, де в старій майстерні на березі Луари роблять декорації для дитячих театрів і фестивальних майданчиків. Я написав туди листа в серпні. Додав три роботи. Підписався: «А. Лефевр». І отримав відповідь за тиждень.

Вони не спитали про прізвище. Ні слова, ні натяку. Спитали, чи є в мене досвід роботи з картоном і чи можна почати з січня. Я перечитував цього листа більше, ніж здатен зізнатися. Він лежав у мене в тубусі між кресленнями, і коли в школі ставало особливо гамірно, я просто думав про цей рядок: «Чи є у вас досвід роботи з картоном».

Диплом був останнім, що стояло між мною і цим листом. Здати, отримати папірець, зачинити за собою двері так тихо, щоб ніхто не помітив.

А потім мадам Ренар оголосила, що диплом — прощальний спектакль старого залу, а моя сценографія — єдине, що від нього залишиться.

Я не люблю гучних слів. Але, сидячи в класі, я думав саме так. Ну ось, виходить, доведеться.

Макет у мене був готовий ще до того, як оголосили розподіл. Я роблю макети заздалегідь, як інші роблять конспекти. Білий картон, три стіни, сходи, кімната на другому поверсі. Усе з глухих площин, без дверей і зайвих ліній, чиста коробка, в якій актор залишається сам на сам із текстом. Вікно, про яке написано п'єсу, я намалював сірою фарбою просто на стіні. Просто прямокутник із хрестом рами.

Мадам Ренар подивилася на макет і сказала лише: «Лаконічно». Я вирішив, що це похвала. Мені досі здається, що це була похвала, хоч іноді вночі я не впевнений.

Намальоване вікно не може ні випасти, ні впустити протяг. Воно безпечне. У цьому я бачив головну гідність. Справжнє вікно відчиняється. А якщо воно відчиняється, то з того боку хтось може зазирнути досередини.

* * *

Удень, поки актори сиділи над текстом, я піднявся на галерею й зробив те, чого не збирався робити.

Я підійшов до цегляної стіни. До того місця, де пляма, яку я затулив плечем, коли Камілла була поруч. Там крейдяними літерами, давно вицвілими, було написано: «Ф. Лефевр». А поруч маленьким малюнком тушшю намальоване віконце. Чотири квадрати рами, трохи прочинена стулка, фіранка, відсунена досередини, ніби хтось щойно визирнув і пішов.

Це почерк мого батька. Я впізнав би його будь-де. Тільки той почерк, який я знав, був твердий, розмашистий, із чорним натиском, а цей виявився молодшим: обережним, трохи кутастим, як почерк людини, що ще не вирішила, яким їй бути.

Я ніколи не питав батька про цю стіну. Він ніколи не розповідав. Він узагалі про школу згадував рідко, і в його вустах слово «навчання» звучало як назва міста, де він давно не був.

Я постояв, дивлячись на малюнок. Потім спустився вниз, знайшов у комірчині старий полотняний мішок, повернувся й, забивши два цвяхи в щілину між цеглинами, повісив лантух так, щоб він закрив прізвище. Це не сором. Це звичка. Я закриваю те, на що доводиться багато дивитися.

Суфлер сидів унизу на третій сходинці й спостерігав. Потім чхнув, що в його випадку, певно, означало схвалення.

* * *

Увечері Камілла повернулася.

Ми домовилися на шосту, але вона прийшла без десяти шість, у потертій куртці із закоченими рукавами й з таким виразом обличчя, який я за три роки навчився визначати здалеку: рішучість, під якою ховається хвилювання. На голові в неї була пов'язана хустка, на ногах кросівки, заздалегідь заляпані фарбою. Вона зайшла в зал і голосно, навмисно голосно промовила:

— Тук-тук! Я тут!

Мені здалося, що вона усміхається, але я не підвів очей. Я сидів на краю сцени й дописував розклад.

— Ось, — сказав я й простягнув їй аркуш кальки.

Вона взяла й почала читати вголос, як читають текст на іспиті:

— «Колосники — Лефевр. Сцена — Дюваль. Світло — по черзі. Фарба — за погодженням. Перерва — двадцять хвилин, о дванадцятій і о четвертій. Розмови…» — вона зупинилася. — Розмови?

— За розкладом.

— У нас є розклад на розмови?

— Пункт шостий.

Вона підвела очі поверх кальки. Очі в неї сірі, і в ту мить у них вмістилося одразу три настрої: сміх, обурення й цікавість, яка буває в дитини, що знайшла в шафі дивну коробку.

— Це жарт.

— Ні.

— Ти склав розклад на розмови?

— Інакше ти говоритимеш увесь час.

— Я?! — Вона видихнула так голосно, що Суфлер на сусідній сходинці сіпнув вухом. — Я говорю весь час? Це ти мовчиш у їдальні вже три роки! Сидиш у кутку зі своїм тубусом, як лицар, що охороняє порожній замок!

— Ти спостерігала? — спитав я.

Вона розкрила рота. Закрила. Дуже почервоніла, і рум'янець дійшов до самого волосся під хусткою.

— Усі спостерігали, — сказала вона нарешті. — Там погано видно, куди ще дивитися.

Я нічого не відповів. Мені раптом стало трохи смішно, а в голові швидко й недоречно виникла думка, що в їдальні справді особливо нема на що дивитися. Було в цьому щось майже зворушливе. Майже.

Вона сіла поруч, на край сцени. Не надто близько, рівно на відстані одного мішка з піском. Дістала з кишені олівець, схилилася над калькою.

— Так, — сказала вона діловито. — Якщо розклад обов'язковий, давай його доповнимо.

І намалювала в самому низу аркуша маленьку рамку. Всередині написала великим круглим почерком: «Пункт 7. Перерва на сміх. Обов'язкова».

— Це не за регламентом, — сказав я.

— Але в розкладі ж є вільне місце.

— Вільне місце потрібне для роботи.

— Робота без сміху — це вже не робота. Це каторга.

— Це сценографія.

— Ось я й кажу.

Вона подала мені аркуш, і я побачив, що рамку намальовано акуратно, з тінню й навіть із крихітним декоративним кутиком: вона вміла малювати краще, ніж я припускав. Я хотів викреслити пункт. Взяв олівець. Підніс над рядком.

Суфлер зістрибнув зі сходинки, підійшов і ліг прямо на кальку.

— Він голосує, — сказала Камілла.

— Він кіт.

— Він виборець.

Я прибрав олівець. Аркуш залишив під черевом у кота. Вирішив, що викреслю завтра.

Ми працювали до десятої. Вона підмітала сцену, я перевіряв кріплення, вона чхала й називала пил «історичним», я робив позначки в блокноті. До вечора на дошках лишилася лише одна ділянка, до якої вона так і не торкнулася: рівно посередині, там, де жила Пліткарка. Камілла обходила її обережно.

— Ти теж її боїшся, — сказав я.

— Я її поважаю.

— Це одне й те саме.

— Ні, — сказала вона. — Боятися можна того, хто тебе не знає. А поважати лише того, хто тебе вже бачив.

Вона накинула куртку, махнула мені рукою від дверей і пішла, залишивши в залі запах фарби й чогось солодкого, здається, ванільних булочок. Я стояв із мітлою й думав, що такої фрази в моєму блокноті нема. І записувати її, мабуть, не варто: вона надто гарна, щоб лежати в клітинку.

Я записав.

Квадратик поруч не намалював. Просто так, нехай лишається відкритим.