Колосники

До кінця третього дня я з'ясувала, що в мене три вороги: висота, пил і розклад Арно Лефевра. Саме в такому порядку, хоча двоє останніх іноді мінялися місцями.

Листопад у Ліоні стоїть туманний і м'який, як погано заварений чай. Уранці над Соною висить біле молоко, до полудня воно осідає на мости, до вечора приходить і до школи: вологі плями на шибках, холодний запах каналу в коридорах. У залі було холодніше, ніж надворі, і пахло так, ніби ми розкрили стару скриню. Щогодини ми виносили із залу щось, чому давно пора було в музей або на смітник: бутафорські голови без носів, валізу з написом «Не відчиняти», два іржаві мечі й трон, у якого замість однієї ніжки стояв стос телефонних довідників.

— Це історія, — сказала Жюльєтта, обходячи гору мотлоху зі списком у руках. Вона з'являлася щодня опівдні, як чарівниця, і приносила бутерброди, загорнуті в папір, і шпильки в рукавах. — Нічого не викидайте без мого дозволу. Особливо голови. З голови може вийти яблуко.

— Ти хочеш сказати, що це яблуко? — Я підняла за волосся голову без носа.

— Буде. Якщо на неї добре подивитися. — Вона відібрала в мене голову й дбайливо поклала на полицю, як дитину. — Тобі передали вітання від Тео. Він сказав, що в нього сьогодні репетиція, але ввечері прийде й скаже щось розумне. Загроза, а не обіцянка.

Тео справді приходив увечері. Сідав у третій ряд із термосом какао, закидав ногу на ногу, як критик на прем'єрі, й коментував усе підряд. «Лівіше, Камілло, ні, ще лівіше, тепер праворуч, ти закриваєш Арно світло, я не бачу, як він мовчить». Арно на це відповідав мовчанням, і вони були дуже задоволені одне одним.

Але справжнім ворогом лишалася висота.

* * *

З висотою в мене давні порахунки. Мені було шість, коли я впала з яблуні в бабусиному саду. Зламала зап'ясток і три тижні ходила з гіпсом, на якому сусідські хлопчаки малювали почвар. Відтоді я не люблю бути вище, ніж можу дістати рукою. Про це я нікому не казала. На сцені мені легко: вона на одному рівні з рештою світу.

А потім мадам Ренар сказала: «Піди подумай про стіну». А стіна, як виявилося, починалася на висоті чотирьох метрів.

Посеред першого тижня з'ясувалося, що центральний блок на третій лінії колосників розхитався. Це таке колесо, через яке перекинуто линву, на якій піднімається й опускається шматок декорації. Якщо воно підведе, уся конструкція впаде на сцену разом із тим, хто стоїть під нею. Арно пояснив це спокійно, як діагноз, і додав:

— Мені потрібна друга людина на галереї. Щоб тримала линву, поки я змінюю кріплення.

— Я можу покликати Тео, — сказала я.

— Тео сьогодні на репетиції.

— Жюльєтту?

— Вона боїться.

— Чого?

— Мене.

Я подивилася на нього уважніше. Він стояв, витираючи руки ганчіркою, і в його обличчі не було ні краплі жарту.

— Це правда?

— Якось я попросив її передати мені рулетку, — сказав Арно. — Вона передавала дев'ять хвилин.

— Добре, — сказала я. — Я потримаю.

— Ти боїшся висоти.

Я хотіла обуритися. Але він не питав. Він говорив так, як кажуть «сьогодні четвер», і я раптом зрозуміла, що він помітив мої побілілі пальці на залізному поруччі ще першого дня, і весь цей час мовчав.

— Трошки, — сказала я.

— Це не проблема, — сказав Арно. — Це умова. Умови можна враховувати.

Він нічого не додав. Не став умовляти, не сказав «ти не зобов'язана». Просто повернувся й пішов до сходів, як людина, що залишила двері відчиненими й не збирається стояти поруч, поки ти вирішуєш, заходити чи ні.

Я пішла за ним.

* * *

Ось що я дізналася про висоту за ті десять хвилин: вона не має нічого спільного з тим, про що пишуть у книжках. У книжках сказано: «Не дивися вниз». Насправді вниз тебе тягне, як тягне до червоної кнопки з написом «Не натискати». Ти не дивишся вниз, бо знаєш, що він там. Він там і чекає. Він чемний і терплячий.

— Рахуй цеглини, — сказав Арно.

Я стояла на галереї, тримаючи обома руками линву, завтовшки з моє зап'ястя. Він стояв поруч і працював над блоком: щось підкручував, щось вибивав, щось діставав із кишені й ховав назад. Його руки рухалися так точно, що за ними можна було стежити, як за музикою.

— Що?

— Цеглини. Перед тобою стіна. Рахуй, скільки цеглин від підлоги галереї до першої тріщини.

Я подивилася на стіну. Вона була близько, пахла холодом і крейдою. Я почала рахувати вголос.

— Одна, дві, три… чотири… Цеглини тут усі різні.

— Вони старі.

— …сім, вісім. Тут одна з літерою. «М». Хтось видряпав.

— Значить, Мішель. Або Мартен.

— Або Мадлен.

— Або Марсель.

— Ти всіх знаєш на таку літеру?

— Ні. Просто складаю список імовірностей.

Я мимоволі всміхнулася. Тринадцять, чотирнадцять. Тріщина. Я подивилася вниз, і внизу виявилося не так уже й далеко. Сцена була там, де й раніше: стара, дошки в плямах, Пліткарка посередині, як маленька темна родимка.

— Виходить? — спитав Арно.

— Виходить.

— Добре. Тримай. Я відпускаю.

Я тримала. Линва натяглася, як тятива, і я вперлася ногами в дошки, і на секунду, лише на секунду мені здалося, що якщо розтулю пальці, усе обвалиться, а я залишуся стояти й дивитися. Але я не розтулила. Минула хвилина, друга. Він закручував щось залізне. Звук його ключа був рівний і діловитий.

— Знаєш, — сказала я раптом, не знаючи навіщо, — у понеділок мадам Ренар сказала, що я граю голосніше, а не краще. І я весь час про це думаю. Що, як у мене всередині нічого немає, крім гучності?

Арно не відповів. Ключ клацнув, ще раз, ще. Я говорила далі, бо зупинитися вже було не можна.

— Я боюся, що якщо гратиму тихо, це помітять. Що за моїм голосом нічого. Що я порожня. Ну, як зал, коли вимкнено світло: усі крісла на місці, а дивитися нема на що.

Ключ замовк.

— Голосно — це не погано, — сказав Арно, дивлячись на блок, а не на мене. — Голосно — це коли ти говориш не туди.

— Не туди?

— У зал. А тобі треба говорити всередину. — Він знизав плечима, ніби сказав щось про погоду. — Але це не мені вирішувати. Я сценограф. Я тільки бачу, де стіни.

Я подивилася на нього. Він усе так само порався з блоком, але вуха в нього були червоні, і я зрозуміла, що це найдовша фраза, яку він будь-коли мені казав, і він сам здивований.

— Ти як завжди висловлюєшся розкладом, — сказала я.

— Це захисна реакція.

— Я знаю.

Він підвів на мене очі. І я побачила, що в нього світлі, уважні, трохи втомлені очі, в яких, виявляється, буває сміх. Зовсім трохи. Але якщо знаєш, куди дивитися, то видно.

* * *

До вечора блок стояв на місці. Ми спустилися на сцену, і Поль уже чекав на нас із чайником, як у нього велося: він завжди з'являвся там, де закінчувалася робота і починалося частування.

— Тримається? — спитав він.

— Тримається, — сказав Арно.

— Рівно?

— Рівно.

— Тоді ось вам. — Поль дістав із шафи за лаштунками, куди ніхто не заглядав, старий згорнутий канат. Мотузка була сіра, у вузлах, і в її плетінні, якщо придивитися, тяглася тонка яскраво-червона нитка. — Лежало там відтоді, як мій батько був тут машиністом. Нитка червона. «Нитка щастя». Кожен трос, який жодного разу не підвів за сезон, перев'язували червоним. Цей жодного разу не підвів жодної людини.

— Він старий, — сказав Арно. — Його не можна ставити. Він не пройшов перевірки.

— Я й не пропоную ставити. Пропоную вплести.

— Куди?

— У новий. Ниточку. Одну. Щоб зал знав, що про нього пам'ятають.

Арно замислився. Я бачила, як він бореться сам із собою: правила в одній руці, звичка в другій. Він узяв канат, провів пальцем по червоній нитці й повільно, ніби зізнаючись у слабкості, кивнув.

— Одна нитка, — сказав він. — Не більше.

— Більше й не треба, — сказав Поль.

З третього ряду пролунав урочистий голос:

— Мерд! — це був Тео, що раптово з'явився зі своїм какао й у шарфі. — Ні, зачекайте, треба правильно: «Merde!» Це наше «ні пуху, ні пера», і говориться тільки перед прем'єрою, але я вирішив сказати заздалегідь, щоб усе скінчилося добре.

— Перед прем'єрою, — сказала я.

— Але я вирішив, що про всяк випадок не завадить.

— Тео, — сказав Арно дуже рівно, — ти щойно вилаяв зал.

— Ні! Я його привітав.

Щось сталося тоді з моїм обличчям. Я намагалася зберегти серйозність, чесно намагалася. Але Тео стояв, притискаючи до грудей термос і з виразом людини, що рятує становище, а за його спиною на сходинці сидів кіт і осудливо дивився на нього, і це було вже занадто. Я розсміялася. По-справжньому, до сліз, зігнувшись навпіл, тримаючись за бильце крісла. І коли підвела голову, побачила, що Арно теж усміхається.

Зовсім трохи. Куточком рота, ніби порушив якесь правило. Але усміхається.

— Це пункт сьомий, — сказала я, витираючи очі. — «Перерва на сміх». Обов'язкова.

— Це не за розкладом, — сказав він.

— Ми проведемо її заднім числом.

Він промовчав. Але не сказав «ні».

Потім, уже сама, дорогою через міст над Соною, я йшла й думала, що за весь день він жодного разу мене не перебив. Жодного разу. Я говорила про свій страх і про порожнечу, і він слухав так, як слухають лише тих, кого не збираються ні рятувати, ні виправляти. Він просто був поруч, як стіна, на яку можна обіпертися.

Туман лежав на воді. Ліхтарі світили крізь нього повільно й м'яко. Я раптом упіймала себе на тому, що рахую ліхтарі, як цеглини: раз, два, три, чотири. І що мені зовсім не страшно.