Ставка Гілберта Венса

Першого разу Венс програв нам гарно. Другого разу він вчинив розумніше: він не став грати.

Ми перетнули кордон Техасу надвечір, коли небо над рівниною стало кольору недостиглого персика, і зупинилися на околиці містечка Сабін-Мерч, яке складалося з однієї заправки, однієї церкви й одного величезного щита з написом «Ласкаво просимо. Чекали на вас учора». П’ята адреса в зошиті значилася так: «Елоїза Кренстон, Сабін-Мерч, Техас. Персиковий пиріг, теплий. Вона не пам’ятає, через що тридцять років не розмовляє з сестрою. Не поспішати. Не виправдовуватися».

— Персики потрібні добрі, — сказала Мегі, гортаючи рецепт. — Не м’які, не тверді, з таким запахом, щоб шкода було різати. Борошно з пшениці грубого помелу. Вершкове масло, яке бачило корову.

— Корову бачило все масло, — сказав я.

— Не все. Ти згадай своє з «Гартлі».

Я згадав і замовк.

Ми закуповували продукти в останньому містечку перед кордоном, на гуртовому ринку «Брюль і сини», де пахло гнилою картоплею й дезінфекцією. Господар, товстун із червоним обличчям, який безперестанку потів і всміхався, знайшов нам усе, що потрібно: ящик персиків, мішок борошна, шматок масла в папері.

— Для вашої тітки найкраще, — сказав він, не дивлячись мені в очі. — Знижка п’ятнадцять відсотків. Що ви, що ви. Не дякуйте.

Тоді мені це здалося дивним. Я списав на південну гостинність.

Приготуванням зайнялася Мегі. Вона працювала в Берті на стоянці біля церкви, поки я бігав і шукав, де купити свіжу каву для інспектора на випадок, якщо той знову нагрянить, і коли повернувся, фургон уже пахнув персиками. Але якось не так.

Запах був важкий. Солодкий до нудоти й із чимось кислим на дні, як у перебродженого компоту. Мегі стояла над деком, насупившись.

— Щось не те, — сказала вона.

— Мені здається, нормальний запах.

— Ні. Слухай. Я слухаю, і воно мовчить. Не порожнє, як у тебе тоді, а… неправильне. Ніби в ньому щось сидить.

— Мегі, ми запізнюємося, — сказав я. — Вона чекає до шостої. У нас ще двадцять хвилин. Просто подай.

— Рурку.

— Подай. Будь ласка. Ми не можемо гальмувати через кожне зітхання.

Не знаю, що на мене найшло. Втома, мабуть. Напередодні вночі мені знову снилася сторінка з моїм іменем, і я прокинувся в поту. Мегі подивилася на мене довгим поглядом. Потім дуже повільно накрила деко фольгою.

— Добре, — сказала вона. — Але це твоє рішення.

Будинок Елоїзи Кренстон стояв наприкінці вулиці: невеликий, цегляний, із білими фіранками й клумбою, де квіти стояли рівними рядами, як солдати на параді. Господиня відчинила двері сама. Їй було шістдесят вісім, вона носила охайну зачіску й суворе темне плаття, а на обличчі в неї був такий вираз, ніби вона весь день чекала на погані вісті і тепер їй просто привезли підтвердження.

— Марго прислала? — сказала вона. — Знову.

— Так, мем.

— Входжу в становище, але попереджаю: я не люблю сюрпризів.

— Це не сюрприз, мем, — сказала Мегі. — Це пиріг.

Елоїза подивилася на деко, потім на нас. Повела плечем. Ми увійшли. Вона сіла за стіл, суворо й прямо, як за екзаменаційний.

Мегі поклала на тарілку великий шматок. Золотиста скоринка, пара, що тремтіла над персиками. Гарно. Тільки от запах…

— Гарячий, — сказала Мегі. — Не поспішайте.

Елоїза взяла виделку. Піднесла шматочок до рота. Завагалася. Покуштувала.

Обличчя в неї змінилося миттєво. Не так, як у Мерсі чи в Оґюста. Не розчулено, не м’яко. А різко, ніби вона розкусила камінчик.

— Що це? — запитала вона.

— Персиковий пиріг, — сказав я.

— Ні. — Вона відсунула тарілку. — Це не персиковий пиріг. Це… — Вона замовкла, добираючи слово. — Це гірко.

— Гірко?

— Так. Наче в ньому сховано якусь гидоту. Я не знаю, що ви туди поклали, молодий чоловіче, але в мене таке відчуття, ніби я з’їла листа, якого мені не слід було читати.

— Мем, — почав я.

— Ні. — Вона підвелася. Руки в неї тремтіли. — Я тридцять років не розмовляю з сестрою. Тридцять років, хлопче. Я не пам’ятаю, через що. Я хотіла згадати. Марго обіцяла. А ви принесли мені… оце. Ви знущаєтеся наді мною?

— Мем, ми…

— Ідіть, — сказала вона. І в голосі її не було злості, тільки така втомлена образа, що мені захотілося провалитися крізь підлогу. — Скажіть Марго, що я чекала на неї з квітня. І що вона, принаймні, могла б приїхати сама.

Ми вийшли. Двері за нами зачинилися негучно, але так, що було чути відлуння.

Я зупинився посеред тротуару.

— Це був не її смак, — сказала Мегі глухо. — Це була не їжа Марго. Це була моя робота. І вона не вийшла.

— Чому не вийшла?

— Тому що я не послухала себе. — Вона подивилася на мене. — Тому що ти поспішав.

Я відчув, що червонію. Не від сорому. Від злості, яка вилетіла з якогось дуже темного місця, про існування якого я забув.

— Ти ж кажеш, що чуєш їжу, — сказав я. — Що ти вчилася в неї шість років. Що ти вмієш те, чого не вмію я. І що? Не почула? Чи не захотіла? Може, тобі подобається, коли в мене не виходить?

— Рурку…

— Ти завжди так робила. Ти завжди вигравала, бо мені підкладала…

Я осікся. Але слова вже вилетіли.

— Пункт перший, — тихо сказала Мегі.

— Мегі, я не…

— «Ніхто не згадує конкурс». Ми підписали. Генк був свідком.

— Я просто хочу сказати…

— Я знаю, що ти хочеш сказати. — Вона зблідла, і в очах у неї з’явилося щось скляне. — Ти хочеш сказати, що я брешу. Що я шість років приховувала від тебе правду і тепер ламаю твоє життя. Добре. Я зрозуміла.

— Я не хотів…

— Хотів. — Вона підняла деко з недоїденим пирогом і акуратно поставила на капот. — Знаєш, чим поганий той, хто не боїться смаку? Він не боїться й правди. А ти в нас боїшся. Ти скажеш будь-яку гидоту, аби не дивитися на те, що робиш сам.

Вона пішла до фургона. Я йшов слідом, як ідіот, за шість кроків позаду. Вона дістала з кабіни валізу й холодильну сумку, засунула Дугласа глибше в кишеню. Потім обернулася.

— Я повертаюся в Порт-Мерріон, — сказала вона. — Чи кудись ще. Договір розірвано за пунктом четвертим: «Якщо один хоче зупинитися, другий пояснює, навіщо їхати далі». Ти не пояснив, Рурку. Ти звинуватив.

— Зачекай…

— Ні. — Вона зупинилася. — Просто боляче. Я думала, що ми дійшли до чогось. Мабуть, помилилася.

Вона пішла в бік заправки, тримаючи валізу, з прямою спиною й палаючими вухами. Через п’ятнадцять хвилин її підібрала вантажівка з написом «Скотарська ферма Бейлі», і я дивився, як червоні вогні розчиняються в присмерку.

Я залишився сам.

Берта стояла посеред парковки біля церкви, холодна й тиха. Гайковий Ключ сидів на водійському сидінні й дивився на мене одним оком із виразом, який я міг розшифрувати лише як «ну ти й віслюк». У кузові на плиті холонуло деко з пирогом, який я, з дурості, не викинув.

Я сів на приступку й обхопив голову руками. У голові билися три думки, і жодна з них не була розумною.

Перша: я щойно втратив єдину людину, яка вміє готувати за цими рецептами.

Друга: до зими залишилося сорок днів, і в мене більше немає кухаря.

Третя, найтихіша й найогидніша: Мегі мала рацію.

Я не знаю, скільки просидів так. Може, годину. У якийсь момент я підвівся, зайшов у фургон і від нічого робити взяв деко, щоб викинути пиріг. Запах вдарив мені в ніс, той самий, важкий і кислий. Я раптом подумав: а звідки в персиках ця кислота? Мегі вибирала їх сама, і персики були хороші. Я їх бачив.

Я пошарив у кузові. Ящик із-під персиків стояв у кутку під столом. Дерев’яний, звичайний, з наклейкою «Брюль і сини». Я витяг його на світло. Під верхнім шаром персиків лежав шар паперу, а під ним… Я сунув руку глибше й витяг персик.

Він був гнилий. Не зверху, а всередині, під нетронутою шкіркою. Чорна липка серцевина, що пахла кислотою. Я витяг другий, третій. Нижні персики виявилися зіпсовані спеціально: на шкірці виднілися крихітні проколи. Хтось просочив їх чимось перед пакуванням.

Я перевернув ящик. На дні, під тирсою, виявився картонний квадратик, із тих, що кладуть між рядами для амортизації. Звичайний, сірий. Тільки на звороті дрібними синіми літерами відтиснуто: «ГФ. Поставка № 4417-Д».

ГФ. Гартлі Фудс.

Я опустився на підлогу.

— Він підкупив постачальника, — сказав я вголос. Голос звучав так, ніби належав комусь, кого я не знав. — Він просто підкупив постачальника. А я накинувся на Мегі.

Гайковий Ключ м’яко зістрибнув із сидіння, підійшов до мене й ткнувся мордою в коліно. Я погладив його. Він замуркотів, але в цьому муркотінні було щось співчутливо-зневажливе.

Я дістав телефон. На екрані горіло одне нове повідомлення. Номер невідомий, текст короткий: «Калебе, я чув, у вас тимчасові труднощі з командою. Пропозиція лишається в силі. Г. В.»

У мене звело зуби.

Я сидів на підлозі фургона, у напівтемряві, серед зіпсованих персиків, і вперше за дуже довгий час мені було по-справжньому страшно. Не через Венса. Я розумів, що він чинитиме підлості, бо такі, як він, завжди їх чинять. Мені було страшно від того, що я сам, своїми руками, допоміг йому.

Я відкрив зошит. На сторінці з рецептом персикового пирога чорнило проступило свіже, нерівне, ніби Марго писала в поспіху.

«Любий. Коли поруч падає найближча людина, це не привід падати самому. Подзвони Генку. Розкажи. Не ховайся».

Я зачинив зошит.

Подзвонити Генку. Дурепа, а не зошит. Генк — механік, а в мене зламалося зовсім не те, що лагодять гайковим ключем.

Але номер я все-таки набрав.