Слід у льоху

Двері погреба висіли на одній завісі, розколоті навпіл, з вирваним засувом, що стирчав зі скоби, як зламана кістка. Віктор сидів на підлозі біля них, притиснувши до грудей обпалені руки, обмотані мокрими рушниками, крізь які проступала кров.

— Іди, — прохрипів він, побачивши Кору. — Я не втримаю ліхтаря. Олі, йди з нею.

Олівер уже стояв на першій сходинці, з ліхтарем у руці, блідий, але зібраний. Кора на мить затрималася — хотіла сказати Вікторові щось, хоч щось, — але він тільки мотнув головою.

— Іди. Приведи тата.

Вони спускалися. Кам'яні сходи, вичовгані століттями. Запах вологої глини, вина й холоду. Лампочка під стелею — та сама, яку Кора закрутила вчора, — світила жовто й тьмяно. Цегляні склепіння, стелажі з пляшками — рядами, у пилюці й павутинні.

У найдальшому кінці, біля глухої стіни, стояв стелаж із портвейном вісімдесят другого року. Він був відсунутий від стіни — не на два сантиметри, як бачив Олівер учора, а на цілий метр. Він повернувся на прихованих завісах, як двері книжкової шафи в старому романі. На підлозі перед ним — свіжі подряпини, глибокі, півколом, наче стелаж відчиняли поспіхом, не дбаючи про сліди.

За ним чорнів прохід.

— Він навіть не зачинив, — прошепотів Олівер.

— Йому вже не треба ховатися, — сказала Кора.

Прохід був низький і вузький — тунель, вирубаний у скелі, з дерев'яними підпорами, почорнілими від часу. Він ішов під невеликим ухилом униз, робив два повороти й за кілька десятків кроків вивів їх у знайому круглу камеру під вежею — ту саму, де вони з Віктором стояли вночі. Кора обернулася. Позаду, там, звідки вони вийшли, була та сама арка, яку вона вночі вважала закладеною цеглою. Тепер вона бачила, що «цегла» — це лише тонкий фасад, кілька рядів, прикріплених до дерев'яної рами, що відчинялася, як хвіртка.

Праворуч — сходи вгору, до кабінету. Прямо — довгий вологий коридор до каплиці.

Вони побігли.

Сто двадцять вісім кроків. Кора не рахувала — вперше в житті не рахувала. Вона бігла, пригинаючись під низькою стелею, спотикаючись об виступи каменю, чуючи позаду важке дихання Олівера й бачачи перед собою лише пляму від ліхтаря, що стрибала по мокрих стінах.

Дубові двері, окуті залізом, були відчинені навстіж.

У замковій щілині з того боку стирчав ключ — великий, старовинний, з вигадливою борідкою. Його просто залишили там.

За дверима був склеп.

Кора бачила склепи раніше — у Йорку, в Лінкольні, на реставраційних практиках. Але цей був інший. Низький, склепінчастий, з колонами, що росли з підлоги, як старі дерева. Уздовж стін — ніші з кам'яними саркофагами, на кришках яких лежали стерті постаті лицарів і дам зі складеними руками. Сотні свічок — старих, огарків, розтоплених, — у кожній ніші, на кожному виступі. Лише три з них горіли. Але цього вистачало, щоб побачити все.

У дальньому кінці склепу була ще одна кімната, відділена від основного приміщення кованими ґратами, — колись, мабуть, оссуарій, де зберігали кістки. Ґрати були відчинені.

Всередині, на розкладному похідному ліжку, під купою ковдр — вовняних, пледів, навіть старого кінського покривала — лежав Едмунд Торнвік.

— Дідусю! — Олівер проскочив повз Кору, впав на коліна біля ліжка. — Дідусю!

Едмунд розплющив очі. Вони були ті самі — світло-сірі, прозорі. Але обличчя навколо них висохло, запало, заросло сивою щетиною, і шкіра на вилицях була жовта, як старий пергамент. Губи потріскалися. Та коли він побачив онука, його рука — тонка, кістлява, в синіх жилах — повільно виповзла з-під ковдри й торкнулася Оліверової щоки.

— Олі, — прошепотів він. — Ти прийшов.

Кора опустилася поруч. Торкнулася його чола — гаряче. Пульс на зап'ясті був швидкий, нерівний, але був.

Біля ліжка, на перевернутому ящику, стояв термос. Пляшка води, наполовину порожня. Блістер пігулок — Едмундових, від серця, з його прізвищем на аптечній наклейці; половина комірок порожня. Книжка — старий томик у шкіряній палітурці, розгорнутий палітуркою догори. І горщик, накритий дошкою. Хтось подбав про все. Хтось три дні подбав про кожну дрібницю.

— Дядьку. Дядьку Едмунде, ви мене чуєте? Це Кора. Ми вас заберемо. Зараз, негайно.

— Коро. — Його погляд знайшов її. І в ньому, крізь жар і втому, спалахнуло щось схоже на гордість. — Я знав. Я знав, що ти побачиш. Що під фарбою.

— Мовчіть. Вам не можна…

— Слухай. — Його пальці стиснули її руку з несподіваною силою — так само, як того першого вечора в кабінеті. — Слухай мене, Коро. Немає часу. Він був тут. Годину тому. Може, менше. Я не знаю… тут немає годин.

— Джуліан?

— Він прийшов… і не приніс чаю. Уперше. Просто сів тут, на підлогу. Біля мене. І довго мовчав. — Едмунд заплющив очі, і з-під повік викотилася сльоза, повільно зникла в сивій щетині. — Три дні він питав мене «чому». Щоразу, як приходив. «Чому ви мені не сказали. Чому викреслили. Чому я для вас чужий». А я не міг відповісти. Розумієш? Я дав Бі слово. Я не міг сказати без неї. Я просив — приведи Бі, приведи її сюди, вона скаже. А він думав, що я… що я просто не хочу говорити з ним. Що я знову мовчу, як усе життя.

Кора відчула, як усередині в неї все стискається.

— Того вечора, — прошепотів Едмунд, — він вийшов зі стіни. У кабінеті. Я навіть не злякався — я знав про хід, знав, що він його знайшов, у нього ж були всі плани будинку. Я чекав, що він прийде. Я хотів дати йому шанс. Він тримав у руках мій заповіт — копію, з теки. Він прочитав, що його викреслено. І папери з експертизи. Він просив мене не читати заповіт при всіх. Благав. Казав, що це його знищить. А я сказав — після десерту, хлопче, після десерту ми з тобою про все поговоримо. Я хотів сказати йому все при них. При родині. Щоб він знав, що він — один із нас. А він почув лише «ні». І тоді… серце. — Едмунд слабко торкнувся грудей. — Мене вхопило. Я впав. Він дав мені пігулки. Я пам'ятаю його руки, як вони тремтіли. А потім — темрява. Я прокинувся вже тут.

— Він не хотів вас убивати, — прошепотіла Кора, сама не знаючи, чи питає, чи стверджує.

— Він хотів, щоб я зник. На кілька днів. Щоб заповіт не прочитали. Щоб він устиг… не знаю. Спалити архів. Замести сліди. Вигадати щось. — Едмунд похитав головою. — Він ніколи не вмів вигадувати, Коро. Не так, як Віктор. У нього завжди все було чесно — навіть підробки. Бездоганно чесні підробки.

Він спробував засміятися, але закашлявся — тим самим сухим, хрипким кашлем, який Кора чула вночі крізь двері.

— А сьогодні, — прошепотів він, коли кашель минув, — він прийшов і сказав: «Вас скоро знайдуть. Двері відчинені». Поставив ключ у замок. А потім нахилився й поцілував мене в чоло. Як у дитинстві, коли я вкладав його спати. І сказав… «Пробачте мені за все, дядьку». — Едмунд подивився на Кору, і в його прозорих очах був жах. — Дядьку, Коро. Він назвав мене дядьком. Уперше за двадцять дев'ять років. Він знає. Він якось дізнався. Але не від мене. І не все.

— Куди він пішов?

Едмунд повільно повернув голову. Подивився в темряву склепу, туди, де за відчиненими дубовими дверима лежав коридор, що вів назад, до вежі.

— Нагору, — сказав він. — Він сказав: «Я закінчу там, де почав». Коро… у кабінеті є вікно. Третій поверх. І під ним — камінь двору.

Кора підхопилася.

— Олі. Лишайся з дідусем. Не відходь ні на крок. Зараз прийдуть твій батько й Міріам — клич їх, кричи, щосили кричи в коридор, вони почують від погреба. Треба винести його нагору, в тепло. Обережно.

— Коро…

— Роби, що кажу!

Вона вже бігла. Через склеп, повз саркофаги з кам'яними лицарями, крізь відчинені дубові двері. Коридор. Вона бігла в темряві, забувши навіть увімкнути ліхтар, що висів у неї на шиї, — торкаючись пальцями вологої стіни, спотикаючись, падаючи на коліна, підводячись. Сто двадцять вісім кроків — вона не рахувала, вона просто бігла, і десь позаду, далеко, пронизливо й відчайдушно кричав Олівер: «Тату! Тату, сюди! Він живий! Дідусь живий!»

Камера під вежею. Сходи вгору. Вузькі, круті, у товщі стіни. Вона дерлася по них, збиваючи пальці, обдираючи плечі об камінь. Двадцять чотири сходинки. Майданчик із черевиками Гарріса — вона перечепилася через один, і він покотився вниз, гупаючи по сходах. П'ятдесят сходинок угору, у суцільній темряві.

Нагорі, крізь щілину відчиненої панелі, падала смужка сірого денного світла.

І крізь цю щілину Кора почула звук, від якого її серце зупинилося.

Бух… бух… бух…

Стулка вікна, що билася об кам'яний укіс під вітром.

Вікно кабінету знову було відчинене.