Вежа падає

Кора протиснулася крізь щілину відчиненої панелі й випала в кабінет — на коліна, на старий перський килим, поруч із тим самим сухим сірим слідом, з якого все почалося.

У кімнаті було світло й холодно. Вікно стояло навстіж, і в нього вливалося біле, сліпуче, вимите бурею небо. Сніг більше не падав. За вікном, до самого обрію, лежали пустища — білі, чисті, безкінечні, під блідим грудневим сонцем, яке вперше за чотири дні визирнуло з-за хмар.

На підвіконні сидів Джуліан.

Він сидів боком, звісивши ноги назовні, в порожнечу над двориком, — так буденно, як сидять на лавці в парку. Спиною він спирався на кам'яний укіс. На колінах у нього лежала шкіряна тека — та сама, Едмундова. У каміні позаду тліла купка чорного попелу: там догоряли якісь папери, і тонкі сірі пластівці повільно підіймалися в димар.

Він обернувся на звук. Не здригнувся. Лише ледь усміхнувся, наче зустрів її в бібліотеці над книжкою.

— Ти знайшла панель, — сказав він. — Я знав, що знайдеш. Ти завжди знаходила все, що я ховав. Пам'ятаєш, у дитинстві? Я ховав від тебе шоколад у старовинному годиннику в холі. Ти знайшла на другий день.

— Джуліане. — Кора повільно підвелася. Ноги її не тримали. — Джуліане, злізь звідти. Будь ласка.

— Він живий?

— Живий. Олі з ним. Віктор і Міріам несуть його нагору.

Джуліан заплющив очі. На його обличчі щось розслабилося — наче зняли тягар, який він тримав на плечах так довго, що забув про нього.

— Добре, — видихнув він. — Добре. Я не хотів… Коро, я ніколи не хотів, щоб він… Я давав йому пігулки. Щодня. Точно за рецептом. Я носив йому гарячий чай. Я читав йому «Графа Монте-Крісто» — він сам попросив, уявляєш? Про людину, яку несправедливо замкнули в підземеллі. У нього завжди було жахливе почуття гумору.

Він засміявся — і сміх обірвався схлипом.

— Злізь, — повторила Кора й ступила крок до вікна. — Ми поговоримо. Про все. Я вислухаю тебе, обіцяю, я…

— Не підходь.

Він сказав це тихо. Але вона зупинилася.

— Я знаю, хто я, Коро. — Він дивився не на неї — на пустища. — Я знайшов лист. У жовтні. Лист від дівчини, яка віддала свою доньку. Мою маму. Тут, у цьому домі, в цій родині. Я — Торнвік. По крові. А він знав. Знав тридцять вісім років. Знав, коли забирав мене з лікарні. Знав, коли казав гостям: «А це мій вихованець». — Його голос став тонким, чужим. — Ти знаєш, як це — бути вдячним за те, що тобі належить? Двадцять дев'ять років дякувати за шматок хліба за власним столом?

— Джуліане…

— А потім я прочитав заповіт. Той, новий. І там не було мого імені. Навіть як вихованця. Він викреслив мене. Я вкрав у нього — так, я знаю, я підробляв ті документи, я не заперечую, — але він не спитав мене чому. Він просто викреслив. Як щось зайве. Як лишній рядок у переліку.

— Він не викреслив тебе! — Кора вже майже кричала. — Джуліане, він писав листа Пембертонові. Ми щойно його прочитали. Він збирався того вечора розповісти тобі все. При всіх. Що ти Торнвік. Що ти один із нас. Він хотів, щоб ти почув це серед родини, а не в темному кабінеті!

Джуліан похитав головою. Повільно, втомлено.

— Ще одна казка, Коро. Він тридцять вісім років мовчав. Три дні я питав його там, унизу, — він не сказав ні слова. Ні слова. Навіть коли я плакав. Навіть коли просив. Що б ти не прочитала в тому листі — він знову все вирішив за мене. Як завжди.

— Він мовчав, бо дав слово! Не собі — іншій людині! Джуліане, будь ласка, послухай…

Але він уже не слухав. Він дивився вниз, у двір, де на білому снігу ще виднілися сліди від їхніх пошуків чотири дні тому. Його пальці відпустили кам'яний укіс. Тіло ледь-ледь нахилилося вперед.

Кора кинулася до нього.

Вона встигла. Її руки вчепилися в його светр на спині, і вона смикнула на себе з усієї сили — так, як смикала колись заклинену шухляду старого бюро. Джуліан розвернувся — несподівано, різко — і в його очах на мить спалахнуло щось дике, безтямне, як у звіра, якого витягли з пастки, коли він уже змирився.

— Відпусти!

Він відштовхнув її. Удар в груди був такий сильний, що в Кори потемніло в очах. Вона полетіла назад, і — ні, не назад: убік, до вікна, бо він, вириваючись, розвернув їх обох. Її спина вдарилася об кам'яний укіс, голова й плечі опинилися за вікном, над порожнечею. Холодне повітря вдарило в обличчя. Внизу, неймовірно далеко, лежав білий двір, а небо над нею було таким блакитним, що боліли очі.

Джуліанові руки стискали її плечі. Сильні, тверді руки, які вміли так ніжно тримати старий папір. Він навис над нею — задиханий, з перекошеним обличчям, з окулярами, що з'їхали набік. Ще трохи — і її ноги відірвуться від підлоги. Ще кілька сантиметрів.

Кора не кричала. Вона дивилася йому в очі.

Вона згадала літо, коли їй було чотирнадцять, а йому сімнадцять. Скляний дах оранжереї, розпечений сонцем, і вони вдвох на ньому, ховаючись від усієї родини, з пакетом черешень і книжкою, яку він читав їй уголос. Вона тоді посковзнулася на краю, і він схопив її за зап'ястя — отими самими руками — і тримав, доки вона не вибралася назад. А потім сказав: «Я тебе ніколи не відпущу, мала. Ніколи». І вони обоє сміялися до сліз.

— Джуліане, — прошепотіла вона. — Це я. Кора. Дах оранжереї. Пам'ятаєш?

Він завмер.

І в цю мить від дверей пролунав голос — старий, хрипкий, задиханий, але твердий, як лезо:

— Гелен. Я назвала її Гелен.

Джуліан обернувся.

У дверях кабінету, тримаючись обома руками за одвірок, стояла Бі. Без ціпка. Без шалі. Сива, розкуйовджена, з мокрими щоками, в легкій блузі з мереживним комірцем, що порвалася на плечі. Вона піднялася шістдесятьма двома сходинками — сама, вісімдесятидвохрічна, — і тепер ледве трималася на ногах. Її груди важко здіймалися.

— «Моя маленька дівчинко, — сказала вона. — Тобі три дні, і завтра тебе заберуть. Я не зможу тебе захистити — мені сімнадцять». — Голос її тремтів, але вона не зупинялася. — «Я не знаю, як тебе назвуть. Я назвала тебе Гелен, хоча ніхто цього не почує». — Вона ковтнула. — «Мій молодший брат обіцяв мені, що коли виросте, то знайде тебе. Він упертий. Він дотримає слова».

Джуліанові руки на Кориних плечах ослабли.

— Він дотримав, — сказала Бі. — Він знайшов її. І привіз тебе. А мовчав, бо я його попросила. Я, Джуліане. Це я боялася. Це я шістдесят п'ять років ховалася. Це я тридцять років дивилася на тебе через стіл і не наважувалася взяти за руку. Не він. Я.

Джуліан повільно, дуже повільно потягнув Кору з вікна на себе, всередину кімнати. Поставив на ноги. Відпустив. Вона похитнулася, вхопилася за край письмового столу.

Він дивився на Бі. Тільки на неї.

— Ви, — сказав він. — Ви…

— Твоя бабуся, — прошепотіла Беатріс. — Твоя стара, дурна, боягузлива бабуся. У тебе кучері твого діда. Його звали Томас. Він знав імена всіх птахів на пустищах. Він показав мені цей хід. Я можу розповісти тобі все. Якщо захочеш. Якщо ти… якщо ти ще захочеш мене слухати.

Джуліан зробив крок до неї. Потім ще один. І раптом ноги його підломилися, і він опустився на коліна посеред кімнати, на перський килим, поруч із сухим сірим відбитком черевика, який сам же й залишив чотири дні тому.

Бі відпустила одвірок. Похитуючись, підійшла до нього. І поклала долоню йому на голову — на сиві вже кучері, — як кладуть на голову дитині.

Він притулився обличчям до її старої мереживної блузи й заплакав. Беззвучно, всім тілом, як плакав у темному коридорі біля погреба, коли ніхто не бачив.

Кора стояла біля столу, притискаючи руку до грудей, де пекло від удару, і дивилася на них. На стару жінку й чоловіка, що стояв перед нею навколішки. Шістдесят п'ять років мовчання — і одна мить.

У дверях з'явився Віктор — із забинтованими руками, захеканий, з божевільними очима. За ним — Міріам. Вони зупинилися на порозі, побачивши те, що бачила Кора. Ніхто не сказав ні слова.

Джуліан підвів голову. Подивився на Кору через плече Беатріс — мокрими, беззахисними очима без окулярів, що валялися тепер на килимі.

— Тека, — сказав він хрипко. — На підвіконні. Там усе. Копія заповіту. Звіт експертизи. І мої… мої записи. Усе, що я робив. Номери рахунків. Я не встиг спалити. — Він слабо, криво всміхнувся. — Точніше, не зміг.

Кора взяла теку з підвіконня. Над пустищами, далеко-далеко, там, де біла дорога з Нетербі збігала вниз між чорними стінами огорож, щось блимало. Синім. І ще раз. І ще.

І крізь чисте, дзвінке морозне повітря до вежі долетів далекий, ледь чутний рев снігоочисника.