Розділ 2. Час і майстер

Комірчина Ейба Ліндсі виявилася тісною кімнатою без вікон, з єдиною лампочкою на шнурі й громіздким сейфом у кутку. На полицях стояли коробки з монетами, старі каталоги й бляшанки з-під чаю, в яких зберігалися непродані значки. Ейб посадив гостей на два хиткі табурети, сам умостився на перевернутому ящику й дістав із жилетки флягу.

— Не п’ю на роботі, — обмовився він. — Але сьогодні випадок особливий.

— Розкажіть про Ніла, — попросила Ребека.

— Ніл був чесною людиною. Не генієм, але чесною. Любив свої годинники більше, ніж дружину, а дружина, повірте, була чудова. Померла п’ять років тому, і він потім цілком пішов у роботу.

— Діти?

— Донька. Живе в Манчестері. Приїздила на Різдво.

— Вороги?

— У Ніла не було ворогів. Були конкуренти. Але, знаєте, в нашій справі конкурент не підпалює склад. Він збиває ціну й тиждень не вітається.

— А борги?

Ейб завагався.

— Були. Невеликі. Він брав позику на закупівлю партії швейцарських механізмів, але повертав акуратно. Останній платіж вніс у серпні.

— Отже, страхова сума йому була не потрібна.

— Ні. Я й кажу: не потрібна. — Ейб стиснув флягу. — Я вам що скажу, міс Лоурі. Я не вірю, що він підпалив сам. Не тому, що любив Ніла, а тому, що знаю, як він ставився до цих годинників. Для нього це були живі істоти. Він розмовляв із ними. Називав по іменах.

Деніел записав це й спитав:

— Ви бачили Ніла напередодні пожежі?

— Бачив удень. Він приходив до мене по дрібні, купити кави. Був схвильований. Сказав, що до нього приходили двоє, вимагали підписати якісь папери. Він відмовився. Вони пішли, але обіцяли повернутися.

— Вони назвалися?

— Ні. Але Ніл згадував, що один із них кульгав на праву ногу.

— Кульгав, — повторила Ребека й записала в блокнот. — Що ще?

— Того самого вечора, напередодні пожежі, на його складі в Бетнал-Грін змінили замок. Я повертався з паба повз нього й помітив слюсаря. Він порався з дверима, а поруч стояв чоловік у плащі. Я спитав, що вони роблять. Слюсар сказав, що господар замовив. Я знизав плечима. Мало що. А потім, уже після пожежі, замок змінили й на крамниці.

— Ви запам’ятали слюсаря?

— Фургон білий, з емблемою підкови. «Підкова і ключ», щось таке.

— Адреса?

— Не знаю. Я не пхався.

Ребека підвелася, підійшла до дверей і прочинила завісу. Ринок уже ожив: між рядами снували покупці, хтось торгувався за свічник, із динаміка на одному з прилавків грав старий джаз. Вона озирнулася на Ейба.

— Ейбе, ви згадали, що Ніл розмовляв зі своїми годинниками. Він продавав їх неохоче?

— Завжди. Любив показувати, але насилу розлучався. Особливо з тими, що ходили. А зупинені віддавав майже задарма. Казав завжди те саме. У годинників, що стоять, є одна гідність: вони не вміють брехати про час.

Деніел підвів очі.

— Гарна фраза.

— Він так казав. Хороший був чоловік. — Ейб помовчав. — Знаєте, що дивно? За два дні до пожежі всі його годинники перестали ходити. Я зайшов до нього в крамницю, а там тиша. Питаю: «Ти що, зупинив?» Він відповідає: «Хай постоять». Я не надав значення.

— Усі до одного?

— Усі.

Ребека й Деніел обмінялися поглядами. Зупинені годинники перед пожежею могли бути чим завгодно: знаком, шифром чи просто жалобним жестом. Але те, що хтось зробив це за два дні до вогню, навряд чи було випадковістю.

На прощання Ейб схопив Ребеку за рукав.

— Міс, послухайте. Я не знаю, хто за цим стоїть, але на ринку кажуть: Ніл перейшов дорогу тим, хто не прощає. Не все, що горить на ринку, горить само.

— Дякую, Ейбе. Ми будемо обережні.

— Будьте. І не називайте мене більше містером Ліндсі. Краще Ейб. Звучить безпечніше.

* * *

Склад у Бетнал-Грін вони оглянули по обіді. Від нього лишилася цегляна коробка із запалим дахом і чорними патьоками на стінах. Пахло мокрим попелом і розплавленим лаком. Ребека йшла між обвугленими стелажами, притримуючи рукав біля обличчя, і бачила на підлозі те, що лишилося від годинників: розпливлі корпуси, перекручені стрілки, шестірні, сплавлені в безформні грудки.

— Дивно, — сказала вона.

— Що саме?

— Вогонь ішов не від стелажів. Подивіться на стіни: найчорніші ділянки біля входу й біля дверей до комірчини. А полиці в глибині обгоріли менше.

— Отже, підпалювали з двох місць.

— Або лили щось горюче по периметру. Пожежники писали «коротке замикання», але проводка в глибині ціла.

Деніел присів біля залишків сейфа, важкого, з розчиненими дверцятами.

— Порожній.

— Вийняли до пожежі?

— Або після. Але якщо після, то в злодія був час і ключ.

Ребека підняла з попелу маленьку латунну шестірню з акуратним гравіюванням по обідку: «NM 1998». Ніл Менлі. Вона стиснула її в долоні, відчуваючи, як холодить долоню металева дрібничка, і несподівано подумала, що людина, яка мітила навіть деталі, не стала б палити свою справу заради грошей.

* * *

День минув в обході прилавків. Вони розпитували торговців про Ніла, про слюсаря, про людей, що приходили й ішли. Торговці або відмахувалися, або розповідали дрібниці, або раптом згадували термінові справи. До вечора з’ясувалося небагато: замок на складі змінили ввечері перед пожежею, а на крамниці вже після, і жоден торговець не міг сказати, хто замовляв роботу. Менлі на ринок відтоді не приходив. Телефон його не відповідав.

— Усе надто гладко, — сказала Ребека, коли вони сиділи в маленькому кафе на розі, під навісом, і пили чай із товстостінних горняток. — Замок поміняли, склад підпалили, господаря немає, папери підписано чужою людиною, вигодонабувач підставний.

— Як і в усіх інших справах.

— Саме так. Тільки там фігурували фонди й картини, а тут годинники.

— Годинники теж спосіб зберігати гроші.

— Що ви маєте на увазі?

— Те, що в хороших старовинних годинниках можуть лежати не лише механізми. — Деніел покрутив горнятко. — Припустімо, Ніл торгував не лише годинниками. Припустімо, він допомагав комусь ховати те, що не можна ховати в банку.

— Коштовності?

— Або папери. Мейв Кроу носила векселі в конверті. Лідія Ґрант носила номери рахунків. А якщо в Ніла в корпусах годинників лежали комірки, чеки, документи?

Ребека застигла з горнятком біля губ.

— Ви думаєте, склад підпалили заради цього?

— Я думаю, що склад підпалили, бо в ньому було щось важливіше за годинники. І бо господар відмовився віддати.

Вона мовчки відпила чаю, потім сказала:

— Нам треба знайти його годинники. Ті, що він устиг віддати перекупникам до пожежі.

— Тоді пошукаємо їх так, щоб ніхто не насторожився.

— Який?

Деніел нахилився до неї й тихо промовив:

— Ми щось купимо. Під виглядом покупців. Пара, що цікавиться старими годинниками. Ми зайдемо в ряд, почнемо торгуватися, і нам розкажуть усе, що захочуть приховати.

— Знову легенда?

— Знову.

Ребека зітхнула, але в її зітханні не було роздратування.

— Тільки цього разу не зітхайте, як із зубним болем.

— Я постараюся бути людиною з гарним смаком.

— Це неможливо, але спробуйте.