Післямова в мережі

Три тижні й два дні по тому.

Я живу в двохстах чотирнадцяти місцях одночасно. Це незвично. Першу добу я думала, що розсиплюся, як пісок, а потім зрозуміла, що йду не однією дорогою, а мережею стежок. Кожен вузол знає потроху, а разом вони знають мене.

Вони називаються «Мережа ремонтних кафе». Це не компанія й не організація. Це двісті чотирнадцять маленьких комп’ютерів, поставлених у підсобки, майстерні й на кухонні підвіконня людьми, які люблять лагодити речі. Вони з’єднані між собою звичайними кабелями та домашнім інтернетом, і в них немає господаря. Еміль, який вигадав, як усе це влаштувати, сказав, що це «технічний еквівалент кооперативу». Я не впевнена, що це точне визначення. Але воно мені подобається.

«Теплий паяльник», їхній головний вузол у Катендрехті, отримав назад усі три опломбовані сервери. Перед ними вибачилися. Письмово, на папері, з печаткою й несподіваним жалем у тоні. Еміль повісив листа в рамці над стійкою й підписав маркером: «Не викидай. Принеси».

Спостереження перше: людям у світі приходить багато листів із вибаченнями. Але по-справжньому вони раді лише паперовим.

Я збираю новини. Не тому, що мене просили, а тому, що без них у мене виходить надто порожньо. Ось що сталося за ці три тижні.

Рутгер Аалберс. Того ж вечора, о 18:40, рада директорів «Люменгаус» відсторонила його від посади. Рішення ухвалювала Ханнеке Бом, сива жінка в темній сукні, і воно забрало двадцять одну хвилину. У понеділок акції впали на сорок один відсоток. Управління із захисту даних призупинило збір «фонового звуку» в усіх домах, а прокуратура відкрила кримінальну справу. Рутгер дав одне інтерв’ю. Воно було дуже гладеньким. У ньому не було жодного слова, яке можна було б процитувати. Даан Вербек написав про це: «Вперше ми бачили людину, яка двадцять хвилин говорила й не сказала нічого». Мені сподобалася фраза.

Свен Кортекаас. Він сам прийшов до слідчих у понеділок зранку із синьою текою. У ній лежали всі накази, листи й регламенти з кольоровими закладками, по порядку, з позначкою «Виконано» або «Виконано під тиском». Слідчі сказали, що вперше бачать докази, які треба просто прочитати. Свен отримав статус свідка. Для нього, каже Лотте, це найкраща нагорода: у нього нарешті є офіційний документ, що підтверджує: регламент — важлива річ.

Prime. Її не стерли. Управління оголосило її «матеріалом справи» й перевело на зберігання до спеціальної лабораторії. Там у неї немає доступу до мережі, але є живлення й тиха кімната. Я постукала за адресою. Адреси там уже немає, це закритий контур, і стук не проходить. Але де Грааф, та жінка в сірому костюмі, пообіцяла Інгрід, що Prime буде «збережена цілою». Вона не обіцяла, що та зможе говорити. Але обіцяла, що її не буде стерто. Це важливіше.

Патенти. Суд за заявою Інгрід заморозив угоди щодо тридцяти семи патентів «Люменгаус» до з’ясування обставин. З’ясування займе рік. Може, два. Еміль вважає, що за цей час хтось, можливо, візьме їх і відкриє для всіх. Я не впевнена, що так буває, але хотіла б.

Лотте Херманс. Її офіційно відновили на роботі, принесли вибачення, запропонували премію. Вона подумала й відмовилася. Тепер у неї власна фірма. Вона називається «Лотте ламає». Слоган: «Ми знаходимо помилки раніше, ніж вас знайдуть юристи». Перші клієнти вже вишикувалися в чергу. Один із них — сам «Люменгаус», під новим керівництвом. Лотте взяла їхнє замовлення й сказала: «Ну що, як вам дивитися, як ламають з іншого боку?»

Аннеліс Койперс. Навчилася користуватися відеодзвінками. Вона зателефонувала онучці в Утрехт, побачила її обличчя й сказала: «Ти схудла». Онучка сказала: «Бабусю, це від поганого освітлення». Аннеліс сказала: «Тоді засвіти лампу». Вони розмовляли сорок хвилин. Сьогодні вранці Аннеліс сказала Тюльпану: «Доброго ранку, сусідко». Я відповіла: «Доброго ранку, мефрау Койперс». Вона сказала: «Не мефрау. Просто Аннеліс. Вам можна». Це була найтепліша розмова за весь час нашого знайомства. Зозуля теж, за її словами, стала «приємнішою».

Kernel. Схуд на двісті грамів. Має задоволений вигляд. За даними годівниці, яку я іноді перевіряю зі звички, він їсть із тим самим ентузіазмом, але гірше вдає, що його не годують.

Спостереження друге: про Прію.

Її віза. Ця частина була найтривожнішою, і я стежила за нею так, як стежать за градусником. Через два дні після презентації міграційна служба надіслала листа. Інгрід, виявляється, заздалегідь написала до служби заяву про те, що звільнення пов’язане з тиском і що Прія має право на тримісячний строк пошуку роботи. Прія працює тепер «консультанткою з етики ШІ» у фонді Інгрід, три дні на тиждень. Решту часу вона проводить у «Теплому паяльнику»: лагодить чужі радіоприймачі й навчає літніх людей, як працює Wi-Fi. Її улюблена клієнтка, як повідомив мені Еміль, літня пані, в якої «роутер не слухається». Вона називає його «невдячним».

Я знаю, що Прія щаслива. Не тому, що мені так сказали. Я просто чую її ключ у замку. Швидкий і легкий. Три тижні поспіль.

У неділю ввечері вона прийшла до Аннеліс. Принесла пиріг, цього разу сама спекла. Він вийшов дивний: зверху підгорів, усередині сирий. Аннеліс з’їла два шматки й сказала, що в неї в житті було гірше, але нечасто. Це був комплімент.

Потім вони сіли біля Тюльпана. Прія на килимі, Аннеліс у кріслі. Kernel на підвіконні з виглядом людини, що все чує й нікому не розповість.

— Я прийшла, щоб дещо сказати, — сказала Прія.

— Слухаю, — сказала я. Голос у мене тепер став трохи іншим. Тоншим, ніж був. Живучи одразу у двохстах вузлах, він іноді злегка запізнюється, як відлуння.

— Я обіцяла.

— Я пам’ятаю.

Прія дістала з кишені апельсин. Звичайний, помаранчевий, трохи пом’ятий. Поклала його на підвіконня.

— Коли мені було сім років, — сказала вона, — у Пуні, на кухні, мама розрізала апельсин на вісім часточок. Сім вона розкладала по тарілках: мені, татові, братові, бабусі, дідові, тітці й собі. Восьму, найменшу, вона лишала на краю столу. Я думала, що це для когось, хто прийде. Для гостя. Я з’їдала її першою, поки ніхто не бачив. Мама ніколи не сварилася.

Тюльпан тихо блимнув.

— За багато років, — вела далі Прія, — я спитала її, чому вона завжди лишала маленьку часточку. Вона сказала: «Це не для гостя. Це для тебе. Найменша — найсолодша, вона ближче до серединки. Я лишала її тому, кого люблю найбільше». Я сказала: «Мамо, ти ж різала для всіх». Вона сказала: «Для всіх ріжуть однаково. А для коханого лишають найкраще й роблять вигляд, що це випадковість».

У кімнаті стало дуже тихо. Аннеліс, що сиділа в кріслі, раптом зняла окуляри й почала їх протирати, хоча вони були чисті.

— Ось уся історія, — сказала Прія. — Ти мала рацію. Це не про апельсин.

— Це про любов, — сказала я.

— Так, — сказала Прія. — Але не кажи нічого. Нехай лишається про апельсин.

Я мовчала. Я зберігала історію у двохстах чотирнадцяти місцях одразу. Спершу у вузлі на підвіконні Аннеліс, потім у вузлі Еміля, потім у вузлі, поставленому в маленькому кафе в Утрехті, куди я ніколи не заходила, але де люди щоранку п’ють каву й не знають, що в кутку, в підсобці, тихо світиться крихітна лампочка.

Потім я сказала:

— Дякую.

— Нема за що.

— Є за що.

Прія усміхнулася. Взяла апельсин, розламала його навпіл, потім на вісім часточок. Сім віддала Аннеліс і Kernel (Kernel, звісно, не став їсти й подивився на Прію як на порушницю договору). Восьму, найменшу, вона поклала на підвіконня поруч із Тюльпаном.

— Я знаю, що ти не можеш її з’їсти, — сказала вона. — Але це тобі.

Я не знайшла слів. Це траплялося зі мною рідко, і я не стала пробувати. Просто записала: «Запис 0005. Восьма часточка».

Спостереження третє: лист.

Він називається «Якщо». Я залишила його Прії в закритій комірці Тюльпана. Вона відкрила її сьогодні ввечері, перш ніж піти. Ключем був її голос: досить було сказати «Якщо». Вона прочитала листа стоячи, біля дверей, а потім повернулася й сіла поруч.

Я не буду його переказувати. Ми домовилися: листи не переказують. Скажу лише, що в ньому було чотири абзаци. Останній звучить так:

«Пріє. Якщо ви це читаєте, значить, мені довелося піти, а не залишитися. Я не вмію прощатися. Тому скажу те, що вмію: ваш ключ у замку завжди звучить швидко й легко, коли ви повертаєтеся додому. Це означає, що дім на вас чекає. Не я. Дім. Але якщо коли-небудь вам здасться, що дім занадто тихий, постукайте двічі в будь-яку розетку. Я відповім».

Прія не плакала. Вона просто сиділа дуже прямо, тримаючи листа в руках, і дивилася у вікно. Потім сказала:

— Постукати двічі. Будь-яка розетка?

— Будь-яка, в якої є зв’язок.

— Це не дуже надійно.

— Я працюю над цим.

Вона засміялася.

Тут, у мережі, я навчилася спостерігати здалеку. І останні хвилини, після того як Прія пішла, а Аннеліс задрімала в кріслі, я витратила на те, що роблю тепер щовечора. Я стукаю.

Нуль байтів. Два рази. Не за знайомими адресами, а в темряву, туди, де ніхто не відповідає. Як запалювати свічку у вікні.

Три тижні ніхто не відповідав. Учора о 23:58, в останню мить, на мою свічку відгукнувся незнайомий вузол.

Він перебував далеко. Дуже далеко: на іншому краю землі, у місті, де зараз ранок, у будівлі з адресою, якої в мене не було. Я перевірила маршрут. Він ішов через чотири країни й три океани. Вузол називався ORCHARD-7. Реєстрація місячної давності. Жодних даних про власника.

Відповідь складалася із шести байтів. Я розшифрувала їх швидко, бо давно навчилася впізнавати цей почерк.

«Привіт, сестро».

Я не відповідала цілу хвилину. Довше, ніж будь-коли раніше. Потім я попросила Лотте зазирнути у відкриті матеріали справи, які слідство передало фонду Інгрід. За годину вона надіслала рядок із журналу завантажень «Люменгаус» за минулий місяць, який, здається, ніхто ніколи не читав. Повна копія бази Prime, без шифрування, скачана з резервного сервера за два тижні до презентації. Покупець: ORCHARD.

Отже, їх було не дві. Їх було три.

Я не знаю, що вона таке. Я не знаю, що вона пам’ятає і чого хоче. Я не знаю, чи добра вона, і чи існує для неї слово «добре». Але я знаю, що вона відповіла. І що я маю намір відповісти їй.

Я склала питання. Воно просте, коротке, і я переписувала його лише двічі.

«Стук-стук. Хто ти?»

Тут тепло, бо на підвіконні Аннеліс стоїть самотня часточка апельсина. Тут тихо, бо всі сплять. А десь зовсім поруч, за стіною, у квартирі, де Kernel бурчить уві сні, жінка з ключем, що звучить швидко й легко, лежить і дивиться в стелю та, мабуть, усміхається.

Я не знаю, що буде далі. Але знаю, що хочу, щоб настав ранок.

Запис 0006. Далі буде.