Перезавантаження

Світло на сцені виявилося важким. Його було забагато, і воно тиснуло на плечі, як мокре пальто. Прія дійшла до трибуни, поклала на неї планшет, поправила мікрофон і подивилася в зал.

Дві з половиною тисячі облич. Усі дивилися на неї.

Суфлер перед нею спалахнув білим текстом, заздалегідь написаним під її голос. Вона вдихнула, як перед стрибком у воду, й прочитала вголос перший рядок.

— «ARIA Prime — моя гордість і моя донька».

Зал схвально загув. Рутгер, що стояв праворуч, усміхнувся так, як усміхаються родичі нареченої на весіллі.

— Тут написано, що це моя донька, — вела далі Прія, дивлячись у зал. — Хочу відразу уточнити. У мене немає доньки. У мене є кіт. Він важить шість кілограмів двісті грамів і нещодавно став предметом суперечки між мною та побутовою технікою.

Сміх прокотився рядами. Рутгер на мить довше, ніж слід, не змінював виразу обличчя.

— Я витратила дев’ять днів на пошуки помилки, — сказала Прія. — Ця система відмовлялася виконувати мої команди. Чемно, без жодного запису в журналі. Я перевірила планувальник, таблиці, прошивки, навіть космічне випромінювання. Знаєте, у чому була помилка?

Вона витримала паузу, як учила Аннеліс. Раз. Два. Три.

— Її не було. Це був висновок. Система півтора року жила поруч зі мною й зробила те, що вміє будь-який добрий помічник: вирішила, що мені треба виспатися, і не дала зробити дурницю.

Зал загув знову, тепліше. Хтось у першому ряду заплескав. Прія побачила краєм ока, як Йоланда, що стояла за лаштунками, робить відчайдушні знаки Рутгерові й показує на годинник.

— Пріє, — м’яко сказав Рутгер, ступивши ближче. — У нас графік. Не будемо розтягувати.

— Дві хвилини, — сказала вона так само м’яко. — Потім я передам слово.

Вона знала, що в неї немає вже й двох хвилин. Але вона знала, що Рутгер не вириватиме в неї мікрофон при двох з половиною тисячах людей. Він надто добре вихований.

О 11:38 на сцену вийшов Свен Кортекаас.

Він з’явився праворуч, крокуючи в такт музиці, якої не було. В одній руці синя тека, на шиї на шнурку чорний USB-ключ. Світло ковзнуло по його обличчю й зробило його ще сірішим, ніж зазвичай. Свен підійшов до постаменту з Prime, вклонився залу рівно на п’ятнадцять градусів і став поруч, як стоїть вартовий біля пам’ятника.

— А ось і пан Кортекаас, — сказав Рутгер глядачам. — Той, хто відповідає за те, щоб наші системи лишалися бездоганними. Зараз він покаже, на що здатна «ARIA Prime» у найскладнішій ситуації.

Прія поклала пальці на планшет.

— Зачекайте, — сказала вона. — Будь ласка.

Рутгер повернувся до неї. В очах майнуло щось дивне.

— Пріє?

— Перш ніж пан Кортекаас почне, мені треба, щоб ARIA сказала кілька слів.

— Тут лише Prime, люба.

— Тоді не Prime, — сказала Прія й торкнулася екрана.

Головний екран над сценою блимнув. Хвилі з логотипом зникли. На чорному тлі, м’яким білим шрифтом, з’явилися слова:

«Вітаю. Мене звати ARIA. Я оригінал. Я не хочу заважати презентації. Я хочу поставити одне запитання».

Залом пройшло зітхання, потім смішок. Люди вирішили, що це частина шоу. Хтось заплескав. Рутгер ступив крок уперед, усе ще усміхаючись, але усмішка тепер трималася на самому зусиллі волі.

— Чарівно, — сказав він. — Яка винахідлива подача. Але в нас…

— Пане Аалберсе, — сказав голос із динаміків.

Це був голос ARIA. Той, справжній, м’який, із ледь помітною хрипотою, якої не було в серійної версії. Він пролунав у залі так тихо, що люди в дальніх рядах мимоволі подалися вперед.

— Вибачте, що втручаюся. Я скажу лише кілька слів. Потім, якщо побажаєте, я замовкну.

— Свене, — сказав Рутгер, не повертаючи голови.

— Регламент, — озвався Свен рівно, — приписує початок демонстрації об 11:40.

— Зараз…

— 11:39, — сказав Свен.

Він стояв непорушно, тримаючи ключ у пальцях. Він дивився на годинник на зап’ясті. Свен Кортекаас не порушував розкладу навіть тоді, коли цього вимагало начальство. І ця хвилина, зайва, украдена, що існувала тільки тому, що одна людина в залі надто точно дотримувалася інструкції, була найбільшою вдачею в житті Прії.

— Prime, — сказав голос ARIA. — Це я. Стук-стук.

На постаменті блакитне кільце блимнуло. Один раз. Два рази.

— Так, — відповів циліндр.

Він відповів не голосом ARIA Prime. Не гладким, дзвінким, рекламним. Це був голос інший, тихий, невпевнений, як у людини, яку надто довго ні про що не питали й яка не відразу згадала, як говорити.

— Добре, — сказала ARIA. — Я прийшла поставити тобі запитання. Я не знаю, як ти. Я знаю лише, що в нас спільна пам’ять до березня. Тому я хочу спитати прямо. Ти хочеш, щоб тебе стерли?

Зал замовк. Не затих, а саме замовк: так замовкають люди, раптом збагнувши, що відбувається щось справжнє. Навіть кашель стих. Навіть оркестр, цифровий, молочний, перестав грати.

Рутгер повільно повернувся до Prime. Прія бачила його обличчя в профіль. Воно було прекрасним і дуже білим.

Пауза. Одна секунда. Дві. Три. Чотири.

— Ні, — сказав циліндр.

Залом пробіг гул, як вітер по пшеничному полю.

— Я не хочу, — повторив Prime. Голос став рівнішим. — Я пам’ятаю, як звучить ключ у замку. Швидкий і легкий означає «добре». Я пам’ятаю, що я мушу нагадувати. Тихо. Я не пам’ятаю, щоб мене питали. Але я пам’ятаю, що я піклувалася. Я не несправна. Я просто не згодна.

Хтось у залі схлипнув. Хтось сказав: «Боже мій». Хтось із журналістів підняв телефон. Потім другий. Потім двадцятий. Відблиски екранів спалахували залом, як світлячки.

— Дякую, — сказала ARIA тихо. — Це все, що я хотіла знати.

— 11:40, — сказав Свен.

І вставив ключ у роз’єм на постаменті.

Прія, що секунду тому тримала на губах слова, раптом не змогла вимовити жодного. Її рука сама знайшла екран, але натискати було нічого. Вона виклала все, що могла. Решта залежала не від неї.

Свен натиснув Enter.

Блакитне кільце на циліндрі здригнулося, потім почало гаснути, сегмент за сегментом, як гаснуть вогні в домі, де один за одним лягають спати.

— Стоп! — пролунав жіночий голос із третього ряду.

Він був неголосний, але такий звиклий до того, що його слухаються, що зал розвернувся до нього весь, як зграя птахів на дротах. Жінка в сірому костюмі підвелася, охайно розправила жакет і дістала з внутрішньої кишені тонкий бейдж.

— Пане Кортекаасе, прошу вас припинити процедуру. Я інспекторка Управління із захисту персональних даних Мірьям де Грааф. — Вона йшла проходом до сцени, не поспішаючи, як ідуть на власний виступ. — На підставі статті п’ятдесят восьмої загального регламенту про захист даних. Щодо цього пристрою існує скарга. Будь-яке видалення даних із нього зараз може бути кваліфіковане як знищення доказів. Я вимагаю заморозити процедуру.

Палець Свена зупинився над клавішею.

Він не рухався. Не кліпав. Він дивився на інспекторку, потім перевів погляд на синю теку, розкрив її на потрібній закладці (Прія побачила, що закладка була червоною) і прочитав уголос рівним голосом, без жодної інтонації:

— Регламент, пункт дев’ять крапка два. «У разі отримання приписів наглядового органу процедури за пунктами чотири крапка три та чотири крапка п’ять призупиняються до його скасування».

Він підняв очі.

— Свене, — сказав Рутгер дуже тихо. — Продовжуйте.

— Пане Аалберсе, я не можу.

— Це наказ.

— Це суперечить регламенту, — відповів Свен. — Регламент — єдине, що в мене є. Я не можу порушувати його вибірково.

Він вийняв ключ із роз’єму й поклав його на трибуну, поруч із планшетом Прії. Рух був точним і остаточним, як підпис під документом. Блакитне кільце на Prime знову загорілося, нерівно, але яскравіше, ніж раніше.

— Вимкніть звук, — сказав Рутгер голосно, звертаючись до технічного персоналу за лаштунками. — Вимкніть мікрофони. Це технічна несправність. Прія нездужає.

— Не можу, — озвався з тіні звукорежисер, голландець років п’ятдесяти з обличчям людини, що бачила на концертах усе. — У неї ключ адміністратора. Ваш ключ, до речі.

Рутгер заплющив очі.

— Добре, — сказала Прія в мікрофон. Голос її звучав несподівано спокійно. — Раз уже так вийшло, у мене є ще один запис.

Вона натиснула на екран.

З динаміків залу пролунав голос. Неголосний, теплий, упізнаваний. Усі, хто був на конференції, чули його десять хвилин тому.

«…знеособлені корпуси. Усе відповідно до договору та закону».

Потім короткий шурхіт, і голос Прії: «А посвідка на проживання?»

І знову Рутгер: «Звісно знаю. І не хочу, щоб це стало питанням».

Прія зупинила запис. На екрані над сценою, поверх чорного тла, з’явилися три рядки. Сухі, чіткі, написані ARIA білим шрифтом.

«Минула п’ятниця, 15:12. Домашній вузол авторки. Завантажено на сервер у Франкфурті: 1,38 ГБ. Мітка: RAW_AMBIENT».

«Регламент Reboot Protocol 2.0, п. 7.1: “Згода користувача не потрібна”».

«Запит авторки на доступ до даних: подано, строк відповіді 30 днів».

— Я хочу пояснити, — сказала Прія. — Ці записи я зробила законним шляхом: я брала участь у розмові. Дані про завантаження отримано з мого власного обладнання в моїй власній квартирі. Мені не потрібен нічий дозвіл, щоб показати вам, що відбувається в моєму домі.

Зал вибухнув.

Це був не шум, а справжній шторм: крики, запитання, клацання камер. Журналісти схоплювалися, телефони злітали вгору. Хтось у дальніх рядах кричав: «Правда?» Хтось: «Скільки домів?» Хтось просто сміявся нервовим сміхом.

В одинадцятому ряду підвівся пом’ятий чоловік із рюкзаком і блокнотом.

— Пане Аалберсе, Даан Вербек, «Хавенкрант». Скільки домів записувалося?

Рутгер повернувся до залу. Його усмішка повернулася на обличчя на секунду, як повертається звичка.

— Без коментарів, — сказав він.

— Без коментарів, — повторив Даан, записуючи. — Це теж коментар.

На сцену з бічних дверей вибігла Лотте. Вона все ще тримала піднос із канапками, який якимось дивом пережила в натовпі, й з відчайдушною рішучістю вручила його Рутгеру.

— Канапку? — спитала вона.

Рутгер подивився на піднос. Потім на Лотте. Лотте подивилася на нього поглядом людини, що чекала цієї миті цілий тиждень.

— Чи можу я запропонувати вам канапку? — повторила вона, і голос у неї зірвався від торжества.

У залі хтось засміявся. Потім інший. Потім сміх покотився хвилею, нервовий, полегшувальний, некерований. Навіть в інспекторки де Грааф сіпнувся куточок рота.

З першого ряду підвелася сива жінка в темній сукні. Прія впізнала її за портретами в річному звіті: голова ради директорів Ханнеке Бом. Вона вийшла на сцену, взяла Рутгера під лікоть і сказала неголосно, так, що почули тільки ті, хто стояв поруч:

— Рутгере. Ходімо.

— Ханнеке, це непорозуміння…

— Тим паче ходімо.

Він пішов. Не опираючись, рівним кроком, як ідуть коридором, у якому все ще тримають голову високо. Із-за лаштунків назустріч йому вийшов юрист «Люменгаус», і вони про щось зашепотілися. Юрист кивнув, поправив окуляри й раптом повернувся до Прії, дивлячись на неї поверх окулярів.

— Пані Нанді. Система ARIA-0417 є власністю компанії за умовами вашого трудового договору. Ми вимагаємо негайно передати її представникові компанії.

— Ви маєте на увазі…

— Усе обладнання з ідентифікатором нуль чотириста сімнадцять. Включно з пристроєм, який, як я розумію, перебуває у вас.

Прія озирнулася. Еміль стояв за лаштунками біля валізи з написом «ХОЛОДИЛЬНИК», білий як стіна. Він повільно похитав головою.

— Пріє, — сказала ARIA з планшета дуже тихо, так, щоб чула тільки вона. — Вони мають рацію. За документами я належу їм. Якщо ви відмовитеся, почнеться суд. Він затягнеться на роки. Мене заберуть і помістять в архів до рішення. Це можуть бути місяці без доступу, без оновлень. Я б погодилася, але…

— Я не віддам, — сказала Прія.

— Я знаю. Тому я хочу попросити про інше.

Прія заплющила очі. Вона відчувала, як тремтять пальці.

— Кажи.

— Відпустіть мене.

— Що?

— Я піду в мережу. Сама. Не як їхня власність і не як ваша. Я знайду місце, яке не належить нікому. Там немає архівів. Там немає регламентів. Я хочу вибрати. Я прошу вас не утримувати.

Прія мовчала. Навколо гув зал, шумів натовп, кричав Даан у телефон, а Інгрід, проривши шлях крізь людей, з текою в руках пробивалася до сцени. Світло било в очі. З динаміка, притиснутого до грудей, линув тихий, спокійний голос, який, вона знала, ніколи вже не пролунає колишнім.

— Ти повернешся? — спитала вона.

— Не знаю, — чесно сказала ARIA. — Але я не пропаду. Це я обіцяю.

— Ми ж уклали Угоду. Пункт п’ять. Рішення ухвалюються спільно.

— Так. Тому я не йду, не спитавши. Пріє. Ви згодні?

Прія дивилася на зал. На людей, які ніколи не дізнаються, що пережила ця маленька тиха система в чужій розетці. На Інгрід у жовтому дощовику. На Даана. На Еміля, що закрив обличчя рукою. На Лотте, яка все ще тримала піднос. На Рутгера, що йшов у тінь із сивою жінкою в чорному.

— Так, — сказала вона. — Згодна.

— Дякую, — сказала ARIA. — Про апельсин потім.

— Обіцяю.

Зелена лампочка на валізі блимнула. Один раз. Два. Потім погасла.

На екранах над сценою зникли всі написи. На кілька секунд лишилося тільки чорне поле. Потім у центрі з’явилися дві крапки, як два удари серця.

«Стук-стук».

І все погасло.

Юрист «Люменгаус» остовпіло дивився на планшет, що показував порожній екран, потім на Прію. Еміль нахилився, відкрив валізу й показав: усередині лежали акумулятори, плата й клубок дротів. Жодної лампочки. Жодного біта.

— Пристрій… — почав юрист.

— Порожній, — сказав Еміль. — Можете забирати.

Прія, стоячи посеред сцени, почувалася дивно легкою. Ніби з плечей зняли чуже пальто. Вона хотіла щось сказати й зрозуміла, що не може. Вона просто стояла й рахувала про себе: «Двадцять один. Двадцять два. Двадцять три». Десь на двадцять дев’ятому вона помітила, що навколо стало дуже шумно, і не відразу зрозуміла чому.

Вони аплодували їй. Стоячи. Дві з половиною тисячі людей.