Поцілунок у чужому тілі (не рахується)

Найстрашніше в тиші те, що вона завжди закінчується.

Вів'єн Ленглі мовчить рівно тиждень. Не викликає мене до гримерки, не вимагає імбирного чаю о третій ночі, не передає через Стефана крижаних записок. Вона вітається зі мною вранці, і в її «доброго ранку, люба» немає жодної тріщинки. Лише одного разу, проходячи повз, вона зупиняється й кидає, дивлячись убік:

— Як поживає ваш кухар, Майє?

І йде, не чекаючи на відповідь.

Я переказую це Ітанові у спільному документі, і він відповідає одним словом: «Готується». Ми обоє розуміємо, до чого.

У п'яту середу я прокидаюся в його тілі в такій тривозі, що навіть Кардамон, зазвичай вимогливий до хамства, мовчки лягає мені на коліна й муркоче басом. Ми з Ітаном досі не говорили про той вечір на сцені. Це було як договір: поки ніхто не вимовив уголос, цього не сталося. Але щоразу, коли в документі з'являється його «друкує…», у мене всередині щось злітає й падає, як ліфт у погано налагодженій будівлі.

День на кухні «Лантерна» минає в диму. Сьогодні в шефа банкет на шістдесят персон, усе розписано по хвилинах, і я вже вмію не заважати. Ріжу, мию, подаю, відходжу. Бекка навчила мене однієї важливої речі: на кухні треба бути не героєм, а частиною. Тоді все виходить само. Я нарешті перестала боятися шкварчачих пательень, а Тео на прощання кинув мені: «Ти став нормальним, босе. Навіть шкода».

До одинадцятої вечора зал порожніє, кухарі йдуть, залишається тільки світло над плитою й запах олії, що стигне. Я сиджу на ящику й витираю дошку, коли у двері стукають.

У прорізі стоїть… я.

Тобто Ітан у моєму тілі: темні кучері, величезні карі очі, сірий светр, якого він на мені раніше ніколи не бачив. У руках у нього паперовий пакет із китайської забігайлівки.

— Репетиція закінчилася пізно, — каже він моїм голосом. — Я подумав, що ти, мабуть, голодна. Ти ж цілий день на ногах. Точніше, я цілий день на ногах. Тобто мої ноги. Тобто… — він плутається й замовкає. — Загалом, я приніс локшину.

Ми сидимо поруч на високих табуретах біля роздачі й їмо локшину з картонних коробок. Довкола блищить нержавіюча сталь, пахне лимоном, чистотою і втомою. Він розповідає про репетицію: Вів'єн увесь вечір поводилася зразково й навіть похвалила Лідію. Це, на думку Ітана, гірше за будь-яку грозу.

— Ми не можемо вічно чекати, — каже він.

— Знаю.

— Що ти думаєш робити?

— Не знаю, — зізнаюся я. — Але, здається, вперше в житті я не боюся.

— Я теж.

Він дивиться на мене. Точніше, на власне обличчя, на яке зараз зсередини дивиться зовсім інша людина. І в цій дивній дзеркальній пастці відбувається щось, чого я не вмію назвати. Я бачу його очі, але в моїх власних. Бачу його усмішку, але на моїх губах. Це має бути смішно, а виходить ніжно.

— Ітане, — тихо кажу я. Мій бас звучить м'яко, як ніколи.

— Так.

— Я не знаю, що зі мною відбувається.

— Зі мною те саме.

Я простягаю руку, і він теж. Долоні, мої великі й його маленькі, зустрічаються над порожньою коробкою від локшини. Пальці сплітаються самі. Мої власні пальці виявляються холоднішими, ніж я звикла. Я дивлюся на нього. Він дивиться на мене. Відстань між нами скорочується дюйм за дюймом, і мені здається, що кухня зникла, що є тільки світло над плитою і подих, який пахне соєвим соусом.

Ми вже майже торкаємося одне одного, коли я раптом розумію, що роблю.

Я збираюся поцілувати… себе.

Я дивлюся у власні очі, бачу власне ластовиння, відчуваю власні губи за сантиметр від своїх. І в ту секунду, коли все всередині мало б спалахнути, я натомість думаю: «У мене жахлива звичка морщити ніс, коли я хвилююся. Ось зараз саме цим носом я збираюся цілуватися».

— Стій, — видихаю я.

— Стою, — негайно відповідає він.

Ми відсторонюємося одночасно. Секунду дивимося одне на одного в безмовному жаху, а потім обоє починаємо сміятися. Це не сміх, це майже істерика: я згинаюся навпіл, він учепляється в стійку, з очей течуть сльози. Нас трусить так, що з сусідньої каструлі падає кришка.

— Це не рахується, — вимовляю я, витираючи сльози. — Це взагалі не рахується.

— Це було найдивніше майже-побачення в історії людства.

— Я ледь не поцілувала власний ніс!

— Я ледь не поцілував свою власну… — він замовкає й робить невизначений жест у бік мого обличчя. — Усе. Давай не будемо.

— Давай не будемо, — погоджуюся я, все ще схлипуючи від сміху.

Ми заспокоюємося не одразу. Він витирає обличчя моїм рукавом, я його своїм. Потім сидимо мовчки, пліч-о-пліч, і в тиші стає напрочуд затишно.

— Знаєш, — каже нарешті Ітан, — я хочу поцілувати тебе. По-справжньому. Але не так.

— Я теж.

— Тоді почекаймо.

— Поки обоє не будемо собою.

— Поки обоє не будемо собою, — повторює він. — Навіть якщо на це піде все життя.

— Сподіваюся, не все. — Я усміхаюся. — У мене наступного тижня прем'єрна прес-конференція.

Він сміється й штовхає мене плечем.

Ми закінчуємо прибирання разом. Він миє дошки, я складаю рушники. Ми працюємо мовчки, як давно знайомі люди, і в якийсь момент я помічаю, що наспівую. Я не знаю, що це за мелодія: проста, повільна, з тих, що чіпляються до язика без дозволу. Три нотки вгору, дві вниз. Слова приходять самі:

«Дзвін дзвенить у середу, стукай у мої двері. Я піду до тебе в гості, ти за мене будь тепер».

Мій голос замовкає. Руки завмирають на рушнику.

Поруч, за раковиною, Ітан теж співає. Тихо, не помічаючи. Слово в слово, на тому самому наспіві. Він ставить останню тарілку й раптом піднімає голову, і по його обличчю видно, що до нього дійшло одночасно зі мною.

— Звідки ти це знаєш? — шепочу я.

— Не знаю, — так само пошепки відповідає він. — Я думав, це ти вигадала.

— Я? Ні. Я просто… я це завжди знала.

— Я теж, — каже він. — Завжди.

Ми дивимося одне на одного в порожній кухні, під гудіння холодильних камер. За вікном шумить Бруклін. А в голові в мене дзвенить тоненький дитячий голос, якому ще не настав час згадати, чий він.