Він не вміє програвати (я теж)

У четверту середу я прокидаюся в Майїному тілі з абсолютно новим відчуттям: я боюся не за себе.

Від того нічного вечора на сцені минув тиждень, і щодня я ловив себе на одному й тому ж. Ріжу цибулю й думаю, чи сподобався б їй цей надріз. Дивлюся на зламану плиту й уявляю, як вона підніме брову. Бекка називає це «станом Коула, який щось собі вигадав», і відправляє мене різати ріпу. Я ріжу ріпу й підозрюю, що вигадав не лише я: Майя пише в документі частіше, ніж треба, і щоразу закінчує одним і тим самим: «Не сердься на Вів'єн. Вона не така страшна». І щоразу я думаю: ти справді в це віриш?

Цього ранку я дізнаюся, що ні.

Репетиція в «Елдріджі» йде з дев'ятої. Вів'єн приїжджає на двадцять хвилин пізніше й у настрої, який сама Майя в нотатках назвала б «штормовим попередженням». Лідія Окафор у навушниках ходить по сцені, звіряючи репліки. Музиканти налаштовуються. Я стою за лаштунками з Майїним планшетом і намагаюся вдати, що нормальна людина здатна втримати в голові розклад на сорок осіб.

На сцені йде сцена балу. На вальсі Вів'єн раптом зупиняється посеред такту.

— Стоп! — кричить вона, і оркестр глухне. — Хто сьогодні відповідав за моє світло? Мені в очі б'є якась лампа!

Лідія робить крок уперед.

— Міс Ленглі, це черговий софіт, ми налаштовуємо…

— Ми налаштовуємо! — перекривляє Вів'єн голосом солодким, як отрута. — Двадцять років я працюю на цій сцені, дівчинко з рацією, і весь цей час люди вміють робити так, щоб мені не світили в очі. Якщо ти не здатна впоратися з однією лампою, то навіщо ти тут?

Лідія блідне. Я бачу, як у неї тремтять пальці на кнопці гарнітури. У залі стає тихо, як перед стратою. Стефан Ренсом опускає очі в сценарій. Хор дивиться в підлогу. Усі пам'ятають, що це буває, і всі знають, що нічого не можна сказати.

— Я… виправлю, — шепоче Лідія.

— Виправиш. Або виправлятимеш в іншому місці.

Я відчуваю, як під грудьми щось починає закипати. Я знаю це відчуття занадто добре. Шеф Ланг називає його «коулівський окріп». Бекка називає «Ітане, остинь». А Майя написала в нотатці: «Якщо захочеться відповісти Вів'єн, глибоко вдихни й вийди в коридор. Вона цього й чекає».

Я не вдихаю. І не виходжу.

— Міс Ленглі, — кажу я Майїним голосом, який цього разу звучить зовсім не м'яко. — Можна вас на хвилинку?

— Що, Майє?

— Ви двадцять років на цій сцені, — продовжую я голосно, щоб чули всі. — І за цей час так і не навчилися бачити людей поруч із собою. Вам погано видно через лампу чи тому, що поруч стоїть хтось, хто робить свою роботу краще за вас? Лідія єдина, хто сьогодні знає, де стоїть кожна нота. Ви кричите на неї не тому, що вона винна. А тому, що боїтеся, що без вас цей театр обійдеться.

Тиша.

Не така, як минулого разу. Тоді це була тиша подиву. Тепер у залі лежить така вага, що мені закладає вуха.

Вів'єн повільно піднімає голову. Біла, як крейда, з червоними плямами на вилицях. Стефан розкриває рота, закриває. Лідія дивиться на мене величезними очима, в яких змішалися жах, вдячність і ще щось, схоже на «о Боже, що ти накоїла».

— Майє Розен, — вимовляє Вів'єн дуже тихо. — Ви закінчили?

Я розумію, що закінчив.

— Ми поговоримо про це пізніше, — каже вона, не підвищуючи голосу. — Обов'язково. Ви собі навіть не уявляєте, як пізніше.

Я не чую, як виходжу із залу. Пам'ятаю лише сходи, східці, залізні двері на дах і поштовх вітру, що ледь не збиває з ніг. Я падаю на якийсь дерев'яний ящик і закриваю обличчя руками. Руки пахнуть бергамотом.

Дістаю телефон. Пальці не слухаються. У документі «Середи» я друкую: «Я все зіпсував. Я накричав на Вів'єн перед усіма. Я знаю, що ти просила цього не робити. Я на даху. Вибач».

Надсилаю. Більше сказати нічого.

Вона з'являється за сорок хвилин.

Залізні двері розчахуються, і на дах, захекавшись, вискакує… я. Точніше, моє тіло: високий хлопець у кухарській куртці, з розв'язаними зав'язками фартуха, червоний, скуйовджений, з очима, в яких хлюпоче цілий океан паніки. Він озирається й знаходить мене.

— ІТАНЕ! — кричить Майя моїм басом. — Ти при своєму розумі?!

— Я знаю…

— Ти сказав Вів'єн Ленглі, що вона боїться, що без неї театр обійдеться! При всіх! Ти хоч розумієш, що мені тепер робити? Я там працюю! Мені там жити! Мені там… мені…

Вона задихається від обурення. Мені ж, на власний жах, хочеться засміятися, бо збоку це страшенно схоже на те, як лається шеф Ланг: той самий голос, ті самі жести, лише слова трохи чемніші.

— Я не повинен був, — кажу я Майїним голосом, який, на жаль, звучить жалібно. — Але вона кричала на Лідію. Ця дівчина цілий день без перерви…

— Я знаю! Я все про неї знаю! Я три роки це терплю!

— І чому терпиш?

— Тому що не вмію інакше! — кричить вона. — Тому що якщо я скажу, мене звільнять! Тому що мені потрібні гроші, мама хворіє, я не можу…

Вона замовкає. Ми обоє завмираємо.

— Мама хворіє? — питаю я зовсім іншим голосом.

— Нічого серйозного, — відповідає вона, різко відвертаючись. — Просто… неважливо.

Це той самий пункт, який я не мав знати, бо «чужі родини не читаємо». Вона сказала сама. І від цього мені чомусь хочеться її обійняти, але це неможливо, бо я в її тілі, а вона в моєму, і ми обоє чужі самим собі.

— Майє, — кажу я тихо. — Я винен. Я знаю, що ти просила вгамуватися. Але я просто не міг дивитися, як із кимось так поводяться. Ти теж, мабуть, не можеш, але в тебе виходить краще.

Вона не відповідає. Дивиться вниз, на ранкову Сорок п'яту вулицю, де туди-сюди повзуть таксі, а пішоходи схожі на крихітні коми.

— Три роки, — нарешті промовляє вона моїм голосом, і в ньому більше втоми, ніж у всіх моїх дев'яти роках на кухні. — Три роки я мріяла, щоб хтось це сказав. Уголос. Голосно. Щоб вона почула.

Я не розумію.

— Ти ж щойно на мене кричала.

— Кричала, — визнає вона, і раптом на її, тобто на моєму, обличчі розпливається усмішка, збентежена й трохи шалена. — Бо страшно. Але ще й тому, що… мені стало легше. Мені щойно стало дуже легко, Ітане. Жахливо, але легко.

Ми сміємося. Безглуздо, голосно, як двоє божевільних на даху мангеттенського театру. Басовитий сміх у Майїному тілі, дзвінкий у моєму. Вітер куйовдить волосся, яке не належить нікому з нас по-справжньому.

Потім ми сидимо поруч на дерев'яних ящиках, і місто лежить під нами величезне, сіре, живе. Я дивлюся на Майю, точніше, на людину, яку бачу у власному відображенні, і думаю: ось у кого, виявляється, у житті куди більше сенсу, ніж у мене. У неї є те, заради чого варто боятися. У неї мама, театр, люди, яких вона захищає, навіть коли не може захистити себе. А в мене була кухня і відчуття, що коли я щось роблю руками, то можна не думати головою.

— Дякую, — кажу я. — Що прийшла.

— Дякую, що накричав, — відповідає вона. — Хоча більше так не роби. Це жахливо.

— А якщо треба?

— Тоді роби. Але попереджай заздалегідь. Я хоч попкорну куплю.

Ми повертаємося разом, бо не можна залишити її в моєму тілі саму без пояснень у театрі, а мені в її тілі без захисту. Сходи вузькі, темні, із залізними поручнями. Майя йде попереду, а я тримаюся за стіну, бо ноги Майї підгинаються на кожній сходинці.

Десь на третьому поверсі, у напівтемряві біля пожежних дверей, я чую тихе клацання. Таке, як буває, коли натискають кнопку запису на телефоні.

Я піднімаю очі. На майданчику нижче стоїть Вів'єн Ленглі. Вона стоїть, притулившись до стіни, в бездоганному пальті, і в руці в неї телефон, екран якого погашений, але на торці блимає маленький червоний вогник.

— Яка зворушлива розмова, — промовляє вона, і в голосі в неї ані тіні гніву. Лише легка, майже ласкава цікавість. — Я саме шукала Майю. І, здається, знайшла відразу обох.

Вона ховає телефон до сумочки так, ніби ховає цукерку.

— До завтра, любі мої. Я певна, нам знайдеться про що поговорити.

Підбори її стукають сходами вниз, розмірено, як відлік. Майя в моєму тілі повільно обертається до мене, і я бачу в її очах те саме, що відчуваю сам.

Ми щойно дали їй до рук те, чого в неї не було.