План на четвер

Майор Фабіо Серра виявився зовсім не таким, яким К'яра його уявляла. Вона чекала людину в формі, з текою й важким підборіддям. У середу о восьмій ранку в крамниці на Віа Санто Спіріто її зустрів невисокий сухий чоловік років сорока п'яти, у пом'ятому сірому піджаку, з обличчям бухгалтера й очима, що за п'ять хвилин устигли оглянути кожного, хто входив, і кожен куток. Він жував зубочистку, як ті, що кидають курити, жують насіння, і пив каву стоячи, не знімаючи плаща.

— Синьйоро Монті, — сказав він, не простягаючи руки. — Бенедетті розповідав про вас багато доброго. Я звик ділити на два.

— Я теж, — сказала К'яра.

Серра ледь помітно всміхнувся й сів.

Лука поставив на прилавок три горнятка. Вони розташувалися втрьох навколо столу під годинниками, і К'яра вкотре за останню добу переказала все: сховище, підпис, Орсола, ящик № 17. Серра слухав, не записуючи. Лише двічі спитав: «О котрій саме?» і «Вона готова повторити це під протокол?». Коли К'яра відповіла на друге питання, він кивнув і зняв зубочистку.

— Добре, — сказав він. — Розповім, як це виглядатиме з мого боку. У мене є дозвіл прокуратури на спостереження й на огляд транспорту, який у четвер вивезе вантаж із палаццо. Мої люди стоятимуть біля брами з дев'ятої вечора. Коли «Гельвеція Арт-Транспорт» забере ящик, ми зупинимо машину за два квартали, розкриємо й знайдемо там оригінал, якому належить бути на торгах. Далі ми йдемо до директора. І що він каже?

— Що він нічого не знає, — сказав Лука.

— Цілком вірно. Що накладну підписав, не дивлячись, бо підписує сотні. Що пакуванням займалася реставраторка, значить, вона винна. Що документів дві тисячі дев'ятнадцятого року він не бачив, бо того тижня лежав із грипом. Ви знаєте, скільки таких директорів я допитував? — Серра похитав головою. — Він викрутиться, якщо ми візьмемо його лише на ящику. Нам потрібні три речі: оригінал у ящику, свідчення Бальді й копія на торгах. Якщо копію виставлять на аукціон у п'ятницю, це вже не помилка, не непорозуміння, а продаж підробки під виглядом справжньої перед покупцями. І тоді він не піде.

— Тобто треба дати їм виставити копію, — повільно сказала К'яра.

— Так. А до того часу ви поводитеся так, ніби нічого не знаєте.

— Це не прохання, — тихо сказав Лука.

— Це умова. — Серра глянув на К'яру. — Ви краще за мене знаєте, що таке підпис оцінювача на лоті. Поки ви не поставили його в каталозі, ви вільні. Якщо ви поставите його, ви берете участь. Тому поки ви просто працюєте. Усміхаєтеся. Не здригаєтеся. Не говорите з Бальді на людях. Не телефонуєте мені. Якщо ви знадобитеся, вам зателефонує Бенедетті.

— А Орсола?

— Їй я пришлю адвоката сьогодні ж. Поки вона співпрацює, вона проходить як свідок, а не як обвинувачена. — Він говорив спокійно, як лікар, що диктує призначення. — Я можу обіцяти лише це. Її син не постраждає.

К'яра кивнула. Їй хотілося сказати «дякую», але слово здалося занадто малим, і вона промовчала.

Серра допив каву й поставив горнятко на блюдце так обережно, що воно не дзенькнуло.

— І ще, синьйоро Монті. Якщо виявиться, що той підпис «К. Монті» на тих сертифікатах не ваш, а я думаю, він не ваш, нам доведеться це довести, а не просто заявити. Бережіть будь-які папери, в яких ви розписувалися самі. Нам потрібен зразок вашої руки.

— Я завжди розписуюся однаково.

— Тим краще, — сказав він і підвівся.

Вона повернулася в дім о десятій. Джулія кинула на неї один погляд із-за монітора й одразу втупилася назад, як студентка, що боїться виклику до дошки. Орсоли в майстерні не було: її відпустили додому на два дні «за хворобою». У Північній залі робітники встановлювали подіум на п'ятницю. К'яра йшла знайомими коридорами й рахувала кроки, як рахують, коли йдуть по тонкому льоду.

Об одинадцятій Раймондо покликав її до себе.

Кабінет директора був найкращим місцем у будівлі: кутова кімната на третьому поверсі, з двома вікнами на різні боки й видом на купол Сан-Лоренцо. Старі книги, лампи із зеленими абажурами, два глибокі крісла й письмовий стіл, за яким не працювали, а думали. Він стояв біля вікна. Коли вона увійшла, він не обернувся.

— Сідай, — сказав він. — Ти не проти, якщо я говоритиму, не дивлячись на тебе? Мені так простіше.

— Звісно.

— Я старий, К'яро. — Він усміхнувся в скло. — Це не скарга, а констатація. Через три роки мені шістдесят п'ять. Через десять я вже нікому не буду потрібен, крім собаки. Я збудував цей дім із нічого. Починав із двох кімнат і чотирьох чужих картин. Тепер у мене тридцять людей у штаті й клієнти з Нью-Йорка. І я не знаю, кому він дістанеться.

Вона мовчала.

— Ти ж давно зрозуміла, — сказав він. — Як усе влаштовано. Не сьогодні, не цього тижня. Давно. Ти розумна. Тобі ж ніхто не пояснював, які гроші насправді тримають такі доми, як наш.

Це не було питання. К'яра сиділа дуже прямо й відчувала, як пальці на колінах стають холодними.

— Я не розумію, про що ви.

— Розумієш. — Він обернувся. Обличчя його було втомлене, добре, майже беззахисне. — З п'ятниці ти в мене не просто провідна оцінювачка. З п'ятниці ти партнер. Частка, посада, підпис на статутних документах. Я склав папери минулого тижня, вони лежать у нотаріуса. Не треба нічого казати сьогодні. Просто знай.

— Раймондо…

— Скажи мені одне. Ти зі мною?

Ось воно, запитання, заради якого її покликали. Вона чула, як шумить кров. Вона думала про Серру, про шепіт у підвалі, про сина Орсоли в університеті в Болоньї, про те, що одне хибне слово зараз зламає все, що вони готували.

— Я з вами, — сказала К'яра.

Їй здалося, що голос прозвучав переконливо. Він прозвучав так, як звучить голос, що багато разів репетирував ці слова.

Раймондо довго дивився на неї. Потім підійшов, поклав долоні їй на плечі й м'яко стиснув.

— Ти брешеш, cara, — сказав він лагідно.

Вона не дихала.

— Але робиш це краще, ніж раніше. — Він усміхнувся, і в очах його блиснула справжня гордість. — Я радий. Не засмучуйся. Ми всі вчимося брехати тим, кого любимо. Це найважча й найкраща наука на світі. Колись ти зрозумієш, що я вчив тебе її від самого початку.

Він прибрав руки. К'яра підвелася. Ноги тримали, і це здивувало її.

— Іди працювати, — сказав він і повернувся до вікна. — До п'ятниці нам іще дуже багато треба зробити разом.

У коридорі вона притулилася до стіни й заплющила очі. Навколо шуміло звичайне життя дому: грюкали двері, хтось сміявся, ліфт їхав угору. Вона сказала собі, що нічого не сталося. Він нічого не знає. Він просто відчуває, як відчувають погоду, і це не страшно.

Але слова «я вчив тебе цього від самого початку» застрягли всередині, як скалка. Вона раптом ясно зрозуміла, що на всіх цих лекціях про чесне око, на всіх нічних уроках біля картин він учив її двох речей одразу. Бачити. І не казати, що бачиш.