Копія поруч

До крамниці на Віа Санто Спіріто вона прийшла на восьму годину вечора, коли вже засвітилися ліхтарі, а у вітрині цокали сорок годинників, показуючи сорок різних часів. Двері були замкнені, але світло всередині горіло. К'яра постукала кісточками пальців, один раз, неголосно.

Лука відчинив одразу, ніби стояв по той бік. Він був у тій самій сорочці, з тим самим утомленим обличчям, і перше, що вона помітила: він не здивувався й не зрадів. Він просто відступив, пропускаючи її.

— Я прийшла сказати, що була неправа, — сказала К'яра з порога.

Цю фразу вона репетирувала всю дорогу й сподівалася, що вимовить її краще. Вийшло сухо, із запинкою.

— Не вся, — сказав Лука. — Але гаразд, почнімо з цього. Заходьте.

Вона увійшла. У крамниці пахло мастикою й щойно звареною кавою. На прилавку стояли два горнятка: він заздалегідь дістав друге.

К'яра розповіла все. Про ніч у сховищі й дві картини. Про свіжий підпис і намальовані тріщини. Про титанові білила, про накладну на ящик № 17, про Орсолу, що прийшла о шостій ранку, і про те, що розповіла. Про «Цецилію». Про запасний ключ і фотографії. Вона говорила швидко, рівно, не дивлячись на нього, як говорять лікареві, і лише раз запнулася, коли дійшла до слів «щоб вона ніколи не змогла піти з дому».

Лука слухав, не перебиваючи. Коли вона закінчила, він довго мовчав. Потім сказав тихо:

— Мені дуже шкода.

— Не треба.

— Добре. — Він помовчав іще. — Тоді моя черга. Але спершу сядьте.

Вона сіла. Він опустився навпроти, поклав на прилавок потерту теку, ту саму, з якою стояв у завулку, й розв'язав зав'язки.

— Мій дід, Адріано Бенедетті, не продавав картину дому, — сказав він. — Він здав її на комісію дев'яносто восьмого року. Потрібні були гроші на бабусине лікування, а картину він вважав просто гарною, не більше. Коппіні був тоді заступником директора. Він переконав діда, що це «коло Альді», річ без великої ціни, і видав сорок мільйонів лір. Дід підписав акт, жодного разу не запідозривши, що віддає родинний статок за ціну скутера.

— Це я зрозуміла.

— За рік бабуся померла. Дід прожив ще п'ять років і помер, так і не дізнавшись, що насправді продав. — Лука розкрив теку. — Я дізнався рік тому. Минулого вересня мені прийшов конверт. Без зворотної адреси, без марок, його просто підсунули під двері крамниці. Усередині були ксерокопії двох документів: акта дев'яносто восьмого й акта дві тисячі дев'ятнадцятого. Підпис діда на обох. І записка, один рядок, надрукований на машинці: «Подивіться, як Адріано помер двічі».

— Хто написав?

— Не знаю. Досі. — Він поклав поруч іще один аркуш. — Ось другий конверт. Прийшов три місяці тому. У ньому була копія сертифіката справжності по іншому лоту, одному з багатьох, що проходили через дім. Підпис директора й підпис другого експерта. «К. Монті».

К'яра здригнулася.

— Я ніколи…

— Я знаю. Тепер знаю. — Він підняв руку, зупиняючи її. — Але тоді не знав. Я побачив ваше ім'я на документі, схожому на підробку, і вирішив, що ви в цьому берете участь. Що ви або знаєте, або занадто зручні, щоб не знати. Тому й прийшов на перегляд у вівторок. Хотів подивитися на вас наживо. Я сам вас підозрював.

Вона подивилася на нього, і її здивувало, що вона не злиться. Лише щось у грудях повільно й важко повернулося.

— Ви тому не сказали мені все одразу.

— Тому. І ще тому, що я вже тоді працював із людиною, яка просила мене мовчати. — Він дістав із теки візитку й поклав перед нею: «Майор Фабіо Серра, Відділ з охорони культурної спадщини, Флоренція». — Навесні я пішов до нього. Спочатку він поставився до мене з чемним скепсисом, потім три тижні перевіряв папери й став серйозніший. Він сказав: дім Коппіні занадто відомий, щоб брати його за підозрою. Потрібен момент, коли картина залишає будівлю, і документи, що пов'язують відправника з підробкою.

— У п'ятницю ви сказали, що дізналися про підпис у понеділок, як і я.

— Це була пряма брехня. Єдина. — Він не відвів очей. — Я не пишаюся нею.

— А ключ?

— Це ключ від чорного входу. — Лука дістав його з кишені й поклав поруч із візиткою, довгий, темний, із вушком-трилисником. — Дід отримав його дев'яносто восьмого, коли ніс до дому картину, і йому забули його повернути. Замок на тих дверях ніхто не міняв тридцять років. Серра знав і дозволив. Я ходив до пакувальної кімнати вночі й фотографував папери. Накладні, листи, сертифікати. Він пообіцяв, що до п'ятниці нічого не буде, і просив мовчати.

— А в середу?

— У середу мене не було. — Він дивився прямо. — Я не брехав вам, К'яро. У середу мене не було ні в сховищі, ні в домі. Я не знаю, хто там був.

Вона замовкла. Шепіт у підвалі стояв у її вухах так виразно, ніби вона чула його зараз. Двоє: один високий, інший нижчий. «Підпис ще м'який». «Вона багато чого помічає. Але їй потрібен час, щоб повірити».

— Тоді хто? — спитала вона.

— Той самий, хто присилає конверти, можливо. — Лука потер чоло. — Хтось у домі хоче, щоб правда вийшла назовні, але не хоче підписуватися. Я думав про це багато ночей. У мене немає відповіді.

Якийсь час вони мовчали, і цокали годинники, багато годинників, не згодних між собою.

— Чому ви просили мене чекати до четверга? — спитала нарешті К'яра.

— Тому що в четвер уночі ящик піде з будівлі, і Серра зможе взяти його з речовими доказами. Якби ви пішли в поліцію раніше, Коппіні дізнався б, усе переклав би, і ми втратили б єдиний шанс. — Він підняв на неї очі. — Я знав, що прошу багато. Знав, що ви можете не повірити. Але вибирати мені було ні з чого.

К'яра дивилася на свої руки на прилавку. Вони лежали долонями вниз, спокійні, як у людини, що щойно ухвалила рішення й іще не встигла його відчути.

Вона все життя шукала справжнє. Одинадцять років її вчили, що шукають у фарбах і тріщинах, у лаку й провенансі. Ніхто не казав їй, що шукати треба й у людях, і що справжнє іноді виглядає незручно: сидить перед тобою, мнеться, не вміє гарно говорити, тримає теку, потерту, як старий гаманець.

— Давайте спробуємо довіряти, — сказала вона. — Не разом. Хоча б по черзі.

Лука всміхнувся, і цього разу усмішка дійшла до очей.

— Ви перша.

— Ні, ви. Ви мені винні.

— Добре. — Він накрив її долоню своєю, обережно, як накривають руку людини, що може її відсмикнути. Вона не відсмикнула. — Тоді я довіряю вам. Телефонуємо Серрі?

— Телефонуємо.

Він дістав телефон. Поки він набирав номер, К'яра дивилася на світлий прямокутник на стіні над дальнім столом, на іржавий гак у кутку. Через три дні на цей гак, можливо, повернеться «Дівчина з ліхтарем». Вона не дозволила собі загадувати. Загадування теж буває підробкою.

— Майоре, — сказав Лука в слухавку. — Це Бенедетті. У нас новини. Ні, не по телефону. Завтра вранці. І, так… нас тепер двоє.