Перший день шляху

Тайга не заважає людині йти. Вона просто їй не допомагає. У цьому вся її жорстокість і вся її чесність: жодна гілка тут не шмагне тебе зі злості, жодна купина не підвернеться навмисне. Але й жодна не поступиться дорогою. Людина тут — така сама випадковість, як упала шишка, і земля поводиться з нею так само, як із шишкою: не помічає.

Вони вийшли на світанку третього дня. Небо було низьке й мокре, і до дев'ятої з нього пішов дощ — дрібний, холодний, мжичка, яка не падає, а висить у повітрі й просочує все: куртки, наплічники, волосся, думки. До полудня дощ перетворився на мокрий сніг. До другої — знову на дощ. Тайга стояла довкола чорна, блискуча й цілковито байдужа.

Берег скінчився за годину. Річка пішла в каньйон із прямовисними глинистими стінами, і Двейн повів їх верхом, через ліс. Ліс виявився гіршим за берег. Під ялинами лежав бурелом — стовбури, що впали десять, двадцять, п'ятдесят років тому, одні вже м'які, як губка, інші ще міцні, слизькі від моху. Через кожен доводилося перелазити. Через кожен п'ятий — переповзати. Кесса рахувала їх перші пів години, потім облишила.

Потім ліс розступився, і почалися купини.

Хто не бачив купинястого болота, той не зрозуміє, чим воно страшне. Згори — рівна руда рівнина, м'яка на вигляд, як килим. Але килим цей складається з тисяч трав'яних купин завбільшки з людську голову, а між ними — вода, чорна, крижана, невідомої глибини. Ступиш на купину — вона хитнеться й скине тебе. Ступиш між — провалишся по коліно. Іти купинами — означає тисячу разів на годину вирішувати, куди поставити ногу, і половину разів помилятися.

Тім почав відставати на першій же сотні ярдів.

Кесса йшла останньою й бачила все. Як він спотикається. Як дедалі частіше хапається за повітря. Як після кожного падіння підводиться трохи повільніше. Його кросівки — білі, міські — промокли в перші ж хвилини й стали сірими, потім чорними. Він не скаржився. Він просто йшов, і обличчя в нього ставало дедалі порожнішим, як у людини, що перестала думати про будь-що, крім наступного кроку.

— Тіме, — сказала Кесса, порівнявшись із ним. — Дивись на мене. Не на купину — на мене.

Він підвів очі.

— Не став ногу на верхівку купини. Став на край, туди, де коріння. Там твердо. Коліно тримай м'яким, не прямим. Ніби йдеш по човну. Зрозумів?

Він кивнув. Спробував. Хитнувся — але встояв.

— Ще раз.

Він пройшов десять кроків, не впавши. Потім двадцять. Потім упав — але на двадцять першому, а не на п'ятому. Кесса бачила, як на його обличчі майнуло щось схоже на гордість, майнуло й зникло, бо пишатися не було чим, а йти було ще багато.

Двейн ішов попереду, не озираючись. Ішов широко, напролом, не вибираючи, і падав частіше за всіх — але падав мовчки, і підводився швидко, і йшов далі. Кесса дивилася йому в спину й не могла зрозуміти. Людина, яка дванадцять років водила мисливців Бруксом, не ходить купинами так. Вона ходить, як ходять старі лосі: повільно, краями, майже не підіймаючи ніг. Двейн ішов, як ходять тротуаром. Але він ішов — не скаржачись, із сорока фунтами на спині, — і це чогось варте.

До полудня вони вийшли до струмка.

Струмок був неширокий, футів двадцять, але швидкий і каламутний, з білими бурунами на камінні. Вода в ньому була того самого свинцевого кольору, що й у річці, і Кесса знала, яка вона холодна. Двейн, не зупиняючись, ступив у воду.

— Стій! — крикнула Кесса.

Він уже стояв по коліно. Течія рвонула його, він хитнувся, змахнув руками — і встояв. Обернувся з обличчям, на якому було написано впертість і ще щось, схоже на переляк.

— Тут мілко, — сказав він.

— Виходь.

— Тут мілко, кажу!

— Виходь. На той берег, раз уже зайшов. І стій там.

Він перейшов. Кесса розмотала шнур з аварійного комплекту, перекинула йому кінець, звеліла обв'язати довкола стовбура. Другий кінець прив'язала на своєму березі. Потім переводила всіх по одному, тримаючись за шнур: спершу Тіма, потім Марго — ту майже на руках, бо однією рукою триматися було важко, — потім Віктора. Старий перейшов сам, повільно, ставлячи ноги боком проти течії, і Кесса бачила, що він робив це раніше. Багато разів.

Коли всі були на тому березі, Кесса перейшла останньою, відв'язавши шнур. Ребро озивалося на кожному кроці. Вода була така холодна, що за десять секунд ноги перестали бути ногами й стали просто вагою, яку треба переставляти.

— Треба було роззутися, — тихо сказав Віктор, коли вона вибралася. — Сухі шкарпетки на тому березі дорожчі за все інше.

Кесса знала це. Вона забула. Вона втомилася, і ребро боліло, і Двейн поліз у воду, не подумавши, — і вона теж не подумала. Північ не прощає таких помилок, але першу, маленьку, іноді пропускає — щоб подивитися, чи повториш.

— Усі перевзуваємося, — сказала вона. — Сухі шкарпетки. Мокрі — під куртку, на живіт. До вечора висохнуть.

Сухі шкарпетки знайшлися не в усіх. У Тіма їх не було зовсім. Віктор, не кажучи ні слова, дістав із наплічника пару товстих вовняних, ручної в'язки, і простягнув хлопчині. Тім хотів відмовитися — Кесса бачила, як він розтулив рота, — і не відмовився.

Після струмка стало трохи легше. Або так здавалося — бо важче вже не було куди. Вони йшли краєм лісу, де купини переходили в мох, і мох був м'який і майже сухий. Дощ то вщухав, то починався знову. Марго йшла за Двейном, притискаючи руку до грудей, і губи в неї беззвучно ворушилися. Кесса здогадувалася, що вона рахує кроки. Кожен тримався тим, чим міг.

На привалі, під старою модриною, Кесса видала кожному по сухарю й по жмені Вікторових сушених яблук. Двейн відламав половину свого сухаря й простягнув Тімові.

— Тобі потрібніше, — сказав він грубувато. — Ти ростеш.

Тім подивився на Кессу. Кесса нічого не сказала. Тім узяв. Марго бачила це — Кесса помітила, як її погляд затримався на сухарі, — і теж нічого не сказала.

Увечері вони розбили табір на сухій гриві між двома болотами. Кесса прикинула пройдене: сім миль, може, вісім. Більше, ніж вона розраховувала. Менше, ніж було треба. Двейн сказав, що до хижі лишилося два дні, найбільше — три.

Вогонь розпалив Віктор. Кесса бачила, як Двейн почав був складати курінь із товстих сирих полін, а старий, не кажучи ні слова, відсунув їх убік і став щепати ножем суху серцевину поваленої берези — на тонкі, як папір, стружки. Двейн постояв, подивився. І пішов по хмиз, не сказавши ні слова.

Того вечора сталося те, чого не було за три дні жодного разу.

Віктор заварив у своєму казанку чай. Справжній, міцний, чорний чай із бляшанки, і кинув туди два шматки цукру з недоторканного запасу — Кесса дозволила, один раз, — і казанок пішов по колу. Кожен робив по два ковтки й передавав далі. Чай був пекучий, солодкий, пах димом, і від нього всередині ставало тепло — не від гарячого, а від чогось іншого.

А потім Двейн розповів історію.

Не про ведмедів. Про те, як у Фербенксі, в барі, він на спір з'їв цілу сиру цибулину, а потім з'ясувалося, що той, із ким він сперечався, поїхав, не заплативши, і що цибулина була останньою в барі, і кухар гнався за ним до паркування зі сковородою. Розповідав він погано, плутався, повертався до початку. Але в якийсь момент Тім пирхнув. Потім хихикнув. Потім засміявся — голосно, захлинаючись, по-хлоп'ячому, так, як сміються, коли дуже втомилися й дуже налякані й більше не можуть. І Двейн засміявся теж. І Віктор усміхнувся в бороду. І навіть Марго — Кесса бачила — відвернулася, щоб ніхто не помітив, як здригнулися в неї губи.

Кесса дивилася на них понад вогнем і думала, що це, може, найважливіше, що сталося за день. Важливіше за сім миль. П'ятеро людей, які три дні тому не знали одне одного, сміються з цибулини. Отже, їх ще можна вести.

Потім усі поснули, а вона лишилася біля вогню.

Вона дістала компас і поклала його на долоню. Річка внизу, за болотом, світлішала в темряві широкою смугою. Кесса знайшла за компасом напрямок її течії. Потім ще раз, уважніше.

Річка текла на північ. Не на північний схід, як уранці. На північ, майже строго. А якщо вірити карті, яку Кесса пам'ятала, — Фокс-Рівер у цих місцях повертає на схід і тече на схід ще сорок миль, аж до гирла.

Вона сховала компас. Може, вигин. Річки петляють. Може, вона помилилася, запам'ятовуючи карту. Може.

Вона сиділа й дивилася на сплячого Двейна. На його обличчя, уві сні зовсім просте й зовсім розгублене. На його новеньку камуфляжну куртку, вже порвану на лікті. На мисливський ніж, піхви якого за три дні так і не втратили магазинного блиску.