Отримувач

Богуміла Шторха знайшли на березі біля старого пірса. Він сидів на перевернутому ящику, тримав у руках бляшану коробочку з м'ятними льодяниками й дивився на воду. Коли Тібор Надь підійшов із кайданками, Шторх підвівся сам і простягнув руки.

— Я так і думав, — сказав він. — Дванадцять років думав, що цим закінчиться. Дивно, що не раніше.

— Ви визнаєте крадіжку дев'яти зливків? — спитав Тібор.

— Визнаю. І що вкрав, і що продав, і що підклав пані Ковач. Пишіть усе. — Він повернувся до Дани. — Пробач. Це не виправдання, але я не хотів, щоб тебе торкнулися. Я розраховував, що до тебе не дійде.

— Ви не розумієте, — сказала Дана. — Справа не в тому, дійде чи ні. Ви використали мене. Дванадцять років я вам вірила.

Шторх опустив очі. Він нічого не відповів.

До шостої години «Мелузина» підчепила поштовий вагон і рушила в останній шлях, до Будапешта. Тібор залишив двох людей наглядати за Шторхом у службовому купе, а сам разом з іншими зібрався у вагоні-ресторані. Радім поставив на столи чашки з гарячою кавою й пиріжки з маком. За вікнами вже виднілася бліда смужка світла.

Тут були всі. Дана з перев'язаною долонею, Лукаш із бузковим синцем на вилиці, Еліас, що не розлучався зі згортком, Тібор із двома помічниками. Сонні студенти біля дальнього столика. Паулина Мразек зі своєю картатою сумкою. Ірена Лангер із чашкою молока. І в самому кутку, біля вікна, сиділа Агнеш Варга й в'язала сіру смужку, в яку були вплетені тонкі металеві нитки.

— Панове, — сказав Тібор, підводячись. — До Будапешта сорок хвилин. Згорток має бути доставлений до світанку. Адреса на бірці відома. Але отримувача ми досі не знаємо. Пані Ковач, ви хотіли щось сказати.

Дана вийшла вперед. Вона тримала в руці бірку, яку розв'язала зі справжнього згортка й поки що нікому не віддавала.

— Я перечитувала це всю ніч, — сказала вона. — «Будапешт, вулиця Лантош, дев'ять. Адресат на місці. Термін: до світанку». Я думала, що «на місці» означає: у Будапешті, за адресою. Але зливок тягнеться до свого отримувача. А отримувача ми весь час шукали на вулиці Лантош.

— Значить, він не там, — сказав Лукаш.

— Він у цьому потязі. — Дана поклала бірку на стіл. — «На місці» означає: адресат уже в дорозі. Уже тут. Уже поруч зі згортком.

У вагоні-ресторані повисла тиша. Студенти перезирнулися. Паулина прикрила рота долонею. Ірена поставила чашку.

— Але всі пасажири нашого вагона відомі, — сказав Тібор. — Я перевіряв документи особисто.

— Так, — кивнула Дана. — Але ви перевіряли документи. А не руки.

Вона повернулася до Еліаса.

— Пане Бранде. Можна?

Він підвівся й простягнув їй згорток. Дана прийняла його обережно, як приймають сплячу дитину. Гул під папером був теплий і рівний. Вона пішла вагоном-рестораном, не поспішаючи, зупиняючись біля кожного столика.

У студентів гул залишився колишнім. У Паулини Мразек теж. В Ірени Лангер він трохи здригнувся, але вона засміялася: «Це моя соль другої октави». У бармена Радіма стих, ніби хтось прикрив його долонею: шуміла кавомашина.

Дана йшла далі. До дальнього вікна. До літньої жінки в сірій хустці, яка в'язала на ходу.

Коли вона зупинилася за метр від неї, гул раптом злетів. Він став дзвінким, чистим і високим, як голос дзвіночка, і вся кімната, здавалося, наповнилася ним. Кава в чашках здригнулася колами. Радім випустив склянку.

— Агнеш Варга, — сказала Дана.

Стара підвела очі. Вони були світлі, спокійні, і в них не було ні переляку, ні здивування. Тільки втомлена, глибока ясність, як у людини, яка надто довго чекала, щоб дивуватися.

— Вітаю, Дано, — сказала вона. — Я думала, що ти здогадаєшся раніше.

— Ви отримувач, — сказала Дана.

— Я відправник, — відповіла Агнеш. — І отримувач. Це одне й те саме.

Вона відклала в'язання.

— Мені сімдесят вісім років, — сказала вона. — Сорок років тому я була майстром Гільдії. Одним із найкращих, казали. Я вміла плавити слова так, що вони співали. Але одного року мій чоловік, Тамаш, поїхав до Праги й не повернувся. Потяг зійшов із рейок під Брно. І я не встигла сказати йому те, що треба було сказати вранці, коли він ішов.

Вона замовкла. Ніхто не ворушився.

— Я цілий рік намагалася це слово розплавити. Не виходило. Воно не плавилося, бо я не хотіла його відпускати. А потім, у річницю, у цьому самому потязі, усе вийшло. У вагоні, уночі, у купе під номером шість. Я розплавила слово й поклала в скриньку. Але відправити не змогла. Мені було страшно, що якщо я його прочитаю, то нічого не залишиться.

— Що це за слово? — спитав Еліас.

— «Відпускаю».

Тиша стала такою густою, що чути було, як шумить за вікном вітер.

— Сорок років я їздила щороку в цю ніч, — продовжувала Агнеш. — Брала термос, в'язала й чекала. Просто їхала. А цього року зрозуміла, що більше не можу. Мені сімдесят вісім. Я хочу померти спокійно. Тому вирішила: відправлю його собі. Через Тиху пошту, щоб прийшло, як приходить чуже слово, і щоб я нарешті почула його так, як потрібно. До світанку, у день, коли мені належить його прийняти.

— Але чому він опинився в службовому купе? — спитала Дана.

— Я віддала скриньку листоноші в Празі, на пероні. Дуже чемному панові з вусами. Він сказав, що доставить до Будапешта.

Усі погляди звернулися до дверей, за якими сидів Шторх.

— Він украв у мене й цей рік, — сказала Агнеш дуже тихо. — Але сьогодні світанок усе одно прийде.

Дана подивилася на згорток у руках. Потім на стару. Потім на Тібора Надя, який стояв нерухомо й слухав.

— Пане Надь, — сказала вона. — Це слово належить до вантажу без права доставки?

— Формально так. Майстер не вправі плавити власне слово. — Тібор помовчав. Він дивився на Агнеш, і в обличчі в нього щось змінювалося, не швидко, а повільно, як лід навесні. — Але формально, пані Ковач, мені теж не можна було десять років мовчати про те, що я сам колись не сказав матері.

Він коротко зітхнув і сховав латунний прилад до кишені.

— Передайте їй згорток, — сказав він.

Дана підійшла до Агнеш і вклала згорток у її руки. Папір під пальцями старої став ще тепліший. Гул стих. Усе у вагоні-ресторані стихло. І в цій тиші Агнеш Варга сказала спокійно, майже пошепки:

— Не зараз. Зачекаю сонця.

За вікном небо вже світилося рожевою смугою над рівниною.