Ніч перед торгами

До дев'ятої вечора в завулку за палаццо стало так тихо, що К'яра чула, як у сусідньому домі хтось ріже хліб. Сірий «Фіат» без розпізнавальних знаків стояв у тіні, біля стіни з облупленою штукатуркою, і в ньому сиділо четверо: на передньому сидінні Серра і його помічник П'єтро, молодий хлопець із незворушним обличчям, на задньому К'яра й Лука. Вони говорили пошепки, хоча вікна були зачинені. Ніхто не пив кави, бо ніхто не хотів виходити до туалету.

День минув як завжди, тільки швидше. К'яра водила клієнтів по залах, підписувала каталожні сторінки, відповідала на дзвінки й жодного разу не спіймала на собі погляд Раймондо, хоча знала, що він бачив її щоразу. О шостій вечора вона пішла «додому», а насправді дійшла до рогу, сіла в машину, де на неї чекав Лука, і вони доїхали до завулка разом.

— Він уже тут? — спитав Лука вкотре.

— У кабінеті, — сказав Серра. — Світло горить на третьому поверсі. Він сидить там уже три години. Щось пише.

— Або чекає.

— Або чекає.

К'яра дивилася на вікно. Зелений абажур, світлий прямокутник. Вона знала, як виглядає кабінет зсередини: теплий, затишний, із книгами й запахом тютюну. І знала, що весь цей час людина за письмовим столом дивилася на неї, коли вона не дивилася на нього.

О двадцять другій п'ятдесят біля брами палаццо з'явився білий фургон із написом «Гельвеція Арт-Транспорт». Серра сказав «тихо» самими губами. З кабіни вийшли двоє в синіх комбінезонах, пройшли до вантажної рампи, і двері рампи відчинилися самі. Вони зникли всередині. Хвилин за десять вийшли, несучи на візку довгий дерев'яний ящик із білою паперовою біркою. Ящик № 17.

К'яра стисла долонями коліна.

Фургон виїхав із двору о двадцять третій двадцять. Вони дали йому від'їхати на квартал і рушили слідом. П'єтро вів так рівно, ніби віз пасажирів на екскурсію. Фургон повернув на Лунґарно, минув Понте Веккьо, пішов у лабіринт вулиць за Санта-Кроче, і на Віа Пандольфіні Серра взяв рацію:

— Усім, зараз.

Дві машини вискочили праворуч і ліворуч, перегородивши фургон. Спалахнули мигалки. Люди в куртках із написом «Карабінери» вискочили з машин. Водій опустив скло, і К'яра побачила, що він ані крихти не здивований, як людина, якій давно пояснили, що робити, якщо зупинять.

— Огляд вантажу, — сказав Серра. — Відчиніть задні двері.

Вони відчинили. Ящик № 17 стояв посередині кузова, надійно принайтовлений. Двоє карабінерів винесли його під ліхтар, поставили на асфальт і розкрили ломом кришку. К'яра підійшла ближче. Лука не відставав.

Усередині лежав твердий кейс. У ньому, в пінопласті, був вирізаний прямокутний слід, рівно за формою картини в підрамнику.

Картини не було.

Серра стояв над ящиком, не рухаючись. Потім тихо, дуже рівно промовив слово, якого К'яра від нього не чекала. Водій, не вилазячи з кабіни, байдуже повідомив:

— Нам сказали: повернення порожньої тари. Ми возимо лише те, що належить. Накладна в бардачку.

У накладній значилося: «Футляр для репродукції полотна „Дівчина з ліхтарем". Повертається до Цюріха після виставки». Підпис: «Р. Коппіні».

— Він знав, — сказав Лука.

— Він знав, — підтвердив Серра. — Не знаю, як. Але знав.

К'яра дивилася на пінопластовий слід. Порожнє місце у формі дівчинки, яка тримала ліхтар. Вона згадала, як Раймондо в неділю сказав: «Ти нічого не бачила?» і як вона відповіла «нічого». Він тоді вже все зрозумів. Він просто дав їй час.

Вони повернулися в завулок на початку другої. Серра відпустив П'єтро й залишився сидіти з ними в машині, дивлячись на вікно третього поверху. Світло в кабінеті погасло о першій сорок.

Ніхто з них не заговорив. Вони сиділи в темряві, троє людей, які програли перший хід, і кожен думав про своє. Лука поклав долоню поверх руки К'яри, і вона не прибрала. Це було єдине тепло за всю ніч.

О четвертій двадцять у Серри задзвонив телефон.

Він вислухав, не змінюючись на обличчі. Потім сказав у слухавку: «Зрозумів. Їду» і сховав телефон у кишеню.

— Що? — спитала К'яра.

— Анонімний дзвінок у чергову частину. — Серра повернувся до них на сидінні, і в тьмяному світлі вуличного ліхтаря обличчя його виглядало сірим і дуже втомленим. — Чоловічий голос. Сказав, що викрадена картина з палаццо «Леоне д'Оро» перебуває на Віа Санто Спіріто, в задній кімнаті крамниці Бенедетті. Черговий одразу викликав наряд. Вони вже там.

Лука зблід.

— Це неможливо.

— Можливо, якщо хтось був у крамниці, поки ви сиділи з нами в цій машині. — Серра говорив повільно, не підвищуючи голосу. — Замок на задніх дверях не зламаний, але відчинений чисто. Професійно. Ви розумієте, що це означає?

— Що мене підставили, — сказав Лука.

— Що вас підставили дуже добре.

Вони поїхали втрьох, Серра за кермом. На Віа Санто Спіріто горіли сині вогні. Біля дверей крамниці стояли двоє патрульних і той самий ящик, довгий, дощаний, розкритий. Поруч на візку, під яскравим світлом прожектора, лежала картина в підрамнику, вийнята з пінопласту. К'яра впізнала її одразу, як впізнають обличчя коханої людини: те саме полотно, ті самі нігті, ліхтар в обох руках. Підпису в куті не було.

Це був оригінал.

Один із патрульних, молодий, із вусами, підійшов до Серри й щось доповів упівголоса. До К'яри долетіли уривки: «Чергова частина отримала заяву від директора…», «викрадено репродукцію зі сховища, виставковий примірник…», «підозрюється в крадіжці Бенедетті, Лука, колишній клієнт…».

— Репродукція, — тихо сказала вона.

— Звісно. — Серра заплющив очі. — Він оформив накладну на репродукцію. Він заздалегідь оголосив оригінал виставковою копією. А справжньою в п'ятницю буде та, на якій стоїть підпис. Та, що зараз лежить у сховищі. — Він розплющив очі. — Геніально, на жаль.

Лука стояв перед своєю крамницею й дивився, як двоє карабінерів виносять із дверей його задню кімнату по частинах. Він не опирався. Коли Серра підійшов до нього, він лише сказав:

— Ви ж не… ви розумієте, що…

— Розумію. — Серра поклав руку йому на плече. — Я змушений вас затримати. Прокурор чекає, а вибору в мене немає. Але ви будете в мене, а не в камері. Протримайтеся добу.

— К'яро…

Вона ступила до нього. Він дивився на неї, і вона раптом побачила в його обличчі те, чого не бачила ні в середу, ні в суботу: страх. Не за себе. За неї.

— Я прийду, — сказала вона. — Чуєш? Я прийду.

Його повели. Ящик завантажили у фургон. К'яра лишилася стояти на тротуарі біля дверей, над якими погойдувалася табличка з двома шестернями, і навколо неї цокали сорок годинників, показуючи сорок різних часів.

О п'ятій тридцять вона повернулася додому. На килимку перед дверима лежав білий конверт без марки й без адреси. Усередині була складена вдвічі листівка з щільного паперу й більше нічого. На листівці, синіми чорнилами, рівним летючим почерком, який вона впізнала б серед тисячі, було написано лише кілька слів: «Ти ж умієш довіряти очам. Вір їм».

Вона сиділа на краю ліжка й дивилася на листівку. За вікном світало, і місто, якого вона не встигла розгледіти вночі, повільно проступало з темряви. Сіре, мокре, гарне.

На листівці не було ні підпису, ні привітання, і все ж там стояв підпис. Він був у кожній літері. У «d» із довгим гачком ліворуч.