Людина, яка слухає чеською

Томаш Влчек зупинився в готелі «Ґранд Меддокс», старій цегляній будівлі на набережній, де швейцари носили кашкети, а ліфти працювали з гідністю літніх джентльменів. У суботу об одинадцятій ранку він сидів у вестибюльній кав’ярні перед чашкою чорної кави й газетою, яку не читав, і мав вигляд людини, що мучиться зубом, але надто вихована, щоб у цьому зізнатися.

Лена побачила його крізь скляні двері й на секунду завмерла.

Три місяці вона чула Влчека лише крізь навушники: в’язкий, густий, повільний голос, у якому кожне «r» перекочувалося, як камінчик у роті. Бачила здалеку, крізь скло кабіни. Але жодного разу не сиділа з ним за одним столом, і тепер їй здавалося дивним, що в цього голосу є руки, важкі, у ластовинні, з обгризеним нігтем на великому пальці.

— Пане Влчеку, — сказала вона чеською, підійшовши.

Він підвів голову. Секунду дивився мовчки. Потім обличчя його здригнулося й розійшлося в несподіваній, широкій усмішці.

— Панно Врабкова, — сказав він. — Сідайте. Я вже думав, ви не прийдете.

— Ви чекали?

— Звісно. Я вчора дзвонив вашій начальниці, але вона сказала, що ви більше не працюєте над проєктом. Дуже дивно. Я запитав чому. Вона промимрила щось про «внутрішні питання». — Він похитав головою. — Я старий, але не дурний. Коли перекладачку, що бездоганно працювала три місяці, прибирають одразу після підписання меморандуму, це означає, що хтось хоче приховати щось важливе.

Лена сіла. У неї раптом пересохло в роті. Вона так довго готувала промову, добирала слова, репетирувала фрази, що тепер, побачивши цього втомленого чоловіка, зрозуміла: усі підготовлені слова не потрібні.

— Пане Влчеку, я мушу вам дещо сказати, — почала вона. — Але перш ніж почну, я хочу, щоб ви мені повірили. Хоча б на п’ять хвилин. Я не знаю, як вас переконати, але…

— Панно, — м’яко урвав він. — Дозвольте я поставлю вам одне запитання. Не як перекладачці. Як людині, що говорить моєю мовою. Ви сказали в записі, що ми відмовляємося від права на повернення авансу?

Він дивився їй просто в очі. Важкий, уважний погляд, який вона відчула майже фізично.

— Ні, — сказала Лена. — Не казала. Я перекладала вас слово в слово. Ви сказали, що «Аквамор» залишає за собою право вимагати повернення авансу, якщо завод у Рівермонті буде закрито або скорочено наполовину. А в протоколі англійською опинилася зовсім інша фраза. Чужа. Мовлена моїм голосом, але не мною.

Влчек довго мовчав. Потім узяв чашку, зробив ковток, поставив її на блюдце й промовив дуже спокійно:

— Я так і думав.

— Ви знали?

— Ні. Але відчував. — Він зітхнув. — Бачите, панно, у моєму віці перестаєш довіряти надто гладким дням. Учора я прочитав англійський протокол зі словником. Це забрало три години. Моя англійська погана, але числа й дієслова я розумію. І коли я дійшов до слова «відмовляємося», у мене затремтіли руки. Я подзвонив своєму заступникові в Брно й сказав: «Якщо це правда, ми втратили компанію».

— Вісімнадцять мільйонів.

— Це не просто гроші. Це все, що в нас є. Якщо американці скористаються цією фразою, ми залишимося без авансу й без заводу, а їхня мембрана буде в нас, як кістка в горлі, яку не можна ні проковтнути, ні виплюнути. — Він помовчав. — Але я не пішов до юристів. Знаєте чому?

— Ні.

— Тому що не розумію, навіщо ви це зробили, якщо зробили. А ви прийшли самі. Ті, хто підставив, ховаються. — Він усміхнувся. — Отже, справа в чомусь іншому.

Лена видихнула, майже не вірячи, що може дихати.

— Мені потрібно, щоб ви зачекали до середи, — сказала вона. — Не подавали скарг, не казали Голловею, не показували нікому цей протокол. Якщо ви заговорите раніше часу, справжній винуватець піде в тінь. А я мушу встигнути знайти його до підписання.

— Ви просите мене ризикнути компанією, панно.

— Так.

— Заради кого?

— Заради вас. Заради правди. І, — вона запнулася, — заради себе. Бо якщо ви мені не повірите, ніхто не повірить.

Влчек відкинувся на спинку стільця й деякий час мовчки дивився на неї поверх окулярів. За вікном по набережній бігли люди в плащах, і Лена раптом пригадала, що в нього там, у Брно, дружина, троє онуків і цех, де пахне гарячою гумою.

— Знаєте, — сказав він нарешті, — замолоду я служив в армії перекладачем. Ніколи не розповідав. Ми перекладали допити. Одне неправильне слово, і людина йшла не додому, а до камери. Я тоді зрозумів: слова бувають важчі за каміння. І що той, хто їх вимовляє, не завжди господар того, що говорить.

— Ви мені вірите?

— Я вірю людині, що прийшла до мене без свідків і сказала незручну правду. — Він простягнув їй руку через стіл. — До середи. Але якщо в середу ви не скажете мені нічого, я піду до юристів. І це буде не помста, панно. Це буде необхідність.

Лена потиснула його руку. Вона виявилася теплою, сухою і несподівано сильною.

— Дякую.

— Не дякуйте. Краще розкажіть, що ви встигли дізнатися.

Вона розповіла. Не все, не про Джейка й архів, але досить: про підміну каналу, про дихання, про Дану й Ешбі. Влчек слухав, не перебиваючи, лише зрідка погладжуючи бороду.

— Ешбі, — повторив він, коли вона закінчила. — Той сивий, тихий. З ноутбуком.

— Ви його знаєте?

— Він заходив до мене в бар. У середу ввечері, після підписання. Пригостив коньяком. Сказав, що «хоче познайомитися ближче з людиною, яка так багато значить для майбутнього Рівермонта». Говорив напрочуд щиро. Запитав, скільки людей працює на моєму заводі. Я сказав: «Двісті двадцять». Він замислився й відповів: «Дев’ятсот родин живуть на нашій мембрані. Я кожну знаю в обличчя. І кожну боюся підвести».

Лена насупилася.

— Він говорив про своїх робітників?

— Саме так. Я тоді не надав значення. Мені здалося, це звична сентиментальність старого, що засидівся в компанії. Але тепер…

— Що?

— Він дивився на мене так, ніби просив пробачення. — Влчек замислено провів пальцем по краю чашки. — Люди, що збираються вас обдурити, зазвичай усміхаються. А цей дивився винувато. Знаєте, я за сорок років бізнесу бачив різних шахраїв. Але винуватими вони не бували ніколи.

Лена відчула, як у неї всередині щось холодно й повільно перевертається. Досі вона уявляла собі лиходія: цинічного, жадібного, що сидить у тіні. Ешбі не вписувався в жоден із цих образів.

— Пане Влчеку, — сказала вона. — Якби ви знали, що в людини була причина, але спосіб злочинний, ви змогли б її пробачити?

— Це треба питати в середу. — Він усміхнувся. — Але скажу чесно, панно: я волів би, щоб такі люди помилялися вголос. Тоді з ними можна домовитися.

Він допив каву, акуратно склав газету й підвівся.

— Мені час. На мене чекає перекладач, якого прислали замість вас. Жахлива людина. Жодного жарту не може перекласти як слід. — Він нахилився до неї й сказав тихіше: — Ви дуже добре слухаєте, Лено. Це рідкісний дар. Але будьте обережні. Ті, хто вміє слухати, зазвичай чують забагато.

Він пішов. Лена залишилася сидіти над недопитою кавою, поки офіціант не приніс рахунок. З кишені плаща вона дістала телефон. Нових повідомлень не було.

Але вона виразно відчула, як за склом кав’ярні, на набережній, хтось дивиться на неї довгим, уважним поглядом. Вона повернула голову. Нікого. Тільки чоловік у сірому пальті, що проходив повз, трохи сповільнив крок і пішов далі.

Лена запам’ятала пальто, але не обличчя. І раптом подумала, що вперше за тиждень у неї з’явилося запитання, на яке вона не знає відповіді. Не «що я сказала», а «кому я це сказала».