Лист від орендодавця

Лист прийшов у вівторок, у білому конверті з логотипом керуючої компанії — тієї самої, яку Дані завжди уявляла у вигляді безликої людини в костюмі, що підраховує чужу оренду десь в офісі без вікон.

«Шановна пані Марлоу, — говорилося в листі, — у зв'язку з реструктуризацією договорів оренди за адресою Мейпл-стріт, 14–16, починаючи з наступного місяця приміщення об'єднуються в єдиний орендований блок зі спільною інфраструктурою, включно з кухнею, складськими приміщеннями та службовим коридором…»

Дані прочитала це тричі, перш ніж слова почали складатися в сенс, який її мозок категорично відмовлявся приймати.

Єдиний блок. Спільна кухня. Спільний коридор.

Це означало Тео. Це буквально, юридично, недвозначно означало Тео Кессіді на її кухні, з його самовдоволеним обличчям і його нестерпно правильними круасанами, щодня, нескінченно, доки один із них не розориться або не емігрує.

***

За три будинки, тієї ж миті, Тео Кессіді читав точнісінько такий самий лист і відчував те, що можна було б назвати помірною панікою, якби Тео взагалі визнавав за собою здатність панікувати.

Він не панікував. Він аналізував ситуацію. Аналіз виглядав так: останні одинадцять місяців він вибудовував свій день навколо того, щоб Дані Марлоу бачила його виключно впевненим, виключно незворушним і, бажано, виключно зайнятим, щоб у неї не було часу вигадати щось по-справжньому руйнівне для його репутації. Спільна кухня руйнувала всі три пункти одночасно.

Гірше того — якщо вірити листу, вони тепер ділили один холодильник. Один. На двох. Тео уявив, як його ретельно марковані контейнери з молоком для збивання опиняються підписаними їдкими стікерами почерком Дані, і відчув щось схоже на нудоту.

***

Телефон задзвонив о пів на третю. Номер керуючої компанії.

— Пані Марлоу, це Артур Пенн, ваш керуючий нерухомістю. Гадаю, ви отримали лист.

— Отримала, — сказала Дані голосом, який сама вважала зразком стриманості. — І в мене є питання. Багато питань. Починаючи з того, хто взагалі ухвалив таке рішення і чи радилися з людьми, які, ну, працюють у цих приміщеннях щодня.

— Рішення ухвалили на рівні власника будівлі, — сказав Артур із втомою людини, яка вимовляла цю фразу вже кілька разів за день. — Роздільна інфраструктура двох суміжних бізнесів створювала надлишкові витрати. Об'єднання знижує орендну плату обом орендарям на дванадцять відсотків.

Дані замовкла. Дванадцять відсотків — це був не жарт. Це була різниця між «зводити кінці з кінцями» і «можливо, нарешті найняти другого бариста».

— А якщо я відмовлюся?

— Тоді, боюся, вам доведеться шукати нове приміщення до кінця місяця, — сказав Артур із тією ввічливою остаточністю, яка не залишала простору для торгу. — Завтра о десятій ранку буде коротка зустріч у моєму кабінеті. Ви й пан Кессіді. Просто щоб обговорити логістику переходу.

Дані поклала слухавку і втупилася в стіну так, ніби та особисто несла відповідальність за те, що відбувається.

Одинадцять місяців війни, думала вона, — і ось тепер їй доведеться ділити холодильник із ворогом. Це було навіть не смішно. Ну, майже не смішно.

За три будинки Тео теж вішав слухавку, і на його обличчі розповзався вираз людини, яка щойно зрозуміла: наступні кілька місяців його життя пахнутимуть чужою кавою і звучатимуть чужим сарказмом із ранку до вечора.

Він налив собі подвійний еспресо. Здалося мало. Долив ще.