Крига

Удар прийшов знизу. Підлога салону підстрибнула, лавки поїхали, термос злетів зі столика й покотився по підлозі. Лів скрикнула, і я притиснув її до себе, щоб вона не впала, а потім усе стихло. Не одразу, а поступово, як стихає дзвін: гул двигуна урвався, змінився булькотливим кашлем, і настала тиша.

Страшна, чужа тиша.

Пором перестав рухатися вперед. Він просто гойдався на хвилях, як корок.

— Залишайся тут, — сказав я, підхопив сумку й вибіг із салону.

На сходах я зіткнувся з Емілем. Хлопець летів угору по сходинках, круглі очі, на щоці подряпина.

— Крига, — видихнув він. — Забило приймачі забортної води. Свен каже, двигун перегріється за десять хвилин, якщо не прочистимо. Гуннар кличе всіх униз!

Машинне відділення порома виявилося вузьким залізним колодязем, у якому пахло гарячою олією й солоною вогкістю. Старий механік Свен, жилавий, лисий, із руками, як обценьки, уже лежав на животі біля люка, намагаючись дістати щось довгим ломом. Поряд стояв Гуннар і світив ліхтарем.

— Крижане сало, — коротко кинув Свен, не обертаючись. — Уночі вода переохолодилася, набиває в ґратки, як каша. Потрібні руки. Багато рук.

Ми працювали втрьох, потім учотирьох, коли Еміль приєднався. Я лежав на мокрому залізі, учепившись у крижані ґратки, і виривав шматки злежаного сала, а вони йшли в чорну воду з тихим плеском. Руки заніміли. Спину зводило. Десь над головою тріщали балки, і пором повільно, невідворотно розвертало бортом до хвилі.

— Якщо нас покладе боком, — сказав Свен, — усе. Перекине.

— Не покладе, — буркнув Гуннар.

Він стояв над нами й тримав ліхтар нерухомо, як смолоскип. Обличчя його в цьому світлі здавалося вирізаним зі старого дерева.

Хвилин за двадцять мотор чхнув, плюнув парою й знову застукав. Не так жваво, як раніше, з натужним хрипом, але живий. Свен витер чоло чорною долонею і вперше за весь час глянув на мене.

— Ітимемо повільніше, — сказав він. — Вузлів п'ять, не більше. А якщо ще забиє, станемо зовсім.

— Скільки до берега при п'яти вузлах?

— До світанку дістанемося. До четвертої, до пів на п'яту. Якщо пощастить.

Я кивнув. Чотири години замість двох. Тепер Сунде міг не поспішати: йому вигідніше чекати, поки ми самі прийдемо до нього.

Еміль і Свен пішли перевіряти трюм. Ми лишилися вдвох із Гуннаром, і в цій гуркітливій залізній коробці раптом стало дуже тихо. Він поставив ліхтар на ящик і опустився на якусь бочку. Величезний, згорблений, мокрий.

— Оддваре, — сказав він. — Я тобі збрехав.

Я стояв і чекав.

— У рубці. Коли сказав, що не знав, що вона жива. Це не так.

Вода крапала десь у темряві. Раз, два, три.

— Того ранку, сім років тому, я вів перший рейс. Шоста п'ятнадцять, ще темно. Підійшов до причалу й побачив машину Сунде в самого краю. Двигун працював. Я хотів посигналити, але тут задні дверцята відчинилися, і він сам, Торб'єрн, виніс на руках жінку. Загорнуту в плед. Вона була без свідомості, але дихала. Голова відкинулася, і я побачив обличчя. — Він замовк, і голос його став хрипким. — Лів. Я знав її з дитинства. Її батько був моїм другом. Я носив її на плечах на святі.

Я не рухався. Не міг.

— Він подивився на мене. Прямо. Крізь скло рубки. Просто подивився. Я стояв там із кухлем кави в руці й розумів, що ось зараз треба щось зробити. Вискочити. Закричати. Зателефонувати Бергу. Що завгодно. А він дивився й нічого не казав. Потім поклав її на заднє сидіння, сів за кермо й поїхав. А за тиждень я отримав премію. Тридцять тисяч. Без пояснень. І я взяв.

— Гуннаре…

— Я не прошу пробачення, — перебив він. — Мені нічим його просити. Я просто хотів, щоб ти знав. Ти думав, що ти один такий, хто змовчав. Нас двоє. Може, і більше.

Мені хотілося вдарити його. Вдарити так, щоб гепнувся на залізну підлогу. Але сил не було, та й бити було нікого: переді мною сидів чоловік, який сім років носив у собі те саме, що й я, і теж удавав, що це нічого не важить.

Ми були однаковими. У цьому полягала найстрашніша правда: двоє чоловіків, кожен із яких міг її врятувати, і кожен вибрав спокійний сон.

— Вона тут, — сказав я. — Вона все чує. Ти скажеш їй сам.

— Знаю.

Ми піднялися трапом і вийшли в коридор. Лів стояла в дверях салону, закутана в плед, бліда, з мокрим від снігу волоссям: напевно, виходила на палубу. Я не знав, скільки вона чула. По її обличчю зрозуміти було не можна.

Гуннар зупинився за три кроки. Він зняв шапку, хоча в коридорі було тепло, і тихо промовив:

— Лів.

Вона дивилася на нього довго.

— Дядьку Гуннаре, — сказала вона.

Він видав дивний звук, не то схлип, не то видих, і закрив обличчя рукою.

— Я бачила тебе тоді, — продовжувала вона рівним голосом. — У машині. Крізь півсон. Ти стояв на палубі з чашкою. Я хотіла гукнути, але не могла відкрити рота. — Вона зробила крок уперед. — Я думала про це сім років. Що ти бачив і не допоміг. Що ти не міг не бачити.

— Знаю, — сказав Гуннар крізь пальці. — Пробач. Господи, пробач.

— Прощати не буду, — спокійно відповіла Лів. — Поки що. Але якщо зараз зробиш те, що треба, можливо, зможу колись.

Він підвів голову. Очі в нього були червоні, мокрі.

— Що треба?

Лів повернулася до мене, і вперше за ніч я побачив у її обличчі те, чого не було раніше: твердість. Холодну, сталеву, як крига на воді.

— Довезти нас до берега, — сказала вона. — І не повідомляти Сунде ні слова. Жодного. Навіть якщо він погрожуватиме. Навіть якщо спитає, де його дружина.

Гуннар мовчки кивнув. І в цьому кивку було більше, ніж у будь-якій клятві.

Ми стояли втрьох у вузькому коридорі, кожен зі своїм соромом, і пором ішов крізь темряву на п'яти вузлах, усе ближче до берега, де на нас уже чекали.