Диспетчерка

О першій ночі антена на щоглі впала зовсім.

Еміль доповів про це без паніки, зі зосередженим обличчям людини, що звикла до поломок: «Обламало. Вітром. Лежить на даху рубки». Гуннар лише кивнув. Зв'язку не було вже давно, і тепер це стало фактом, а не чуткою.

Але в салоні, на вішалці, висіла моя рація, і я знав, що в неї є власна, слабка, але жива короткохвильова антена. Поки пором повзав під самим берегом, уздовж скель, вона могла вловити те, чого не вловить щоглова. Я виліз із рацією на верхню палубу, прив'язав себе паском до поручня, щоб не здуло, і викликав Рагну.

Тричі у відповідь шипів ефір. На четвертий раз крізь тріск прорвався голос.

— …ддваре. Оддваре, ти мене чуєш? Чуєш? Говори!

— Чую, Рагно! Голосно не треба, я біля антени!

— Господи. Я вже двадцять хвилин викликаю по всіх каналах. Слухай мене уважно й нічого не кажи, поки я не закінчу. У мене мало часу, зв'язок сиплеться.

Я притиснув рацію до вуха, і вітер одразу забив її колючим снігом.

— «NGER H», — продовжувала Рагна. — Я знайшла. Інґер Холм. Це пацієнтка приватного пансіонату «Вестлія», на перевалі, вище Согнефьєлля. Сьогодні о сьомій вечора вони подали заяву про втечу. Тридцять чотири роки. Діагноз: дисоціативний розлад, можлива небезпека для себе й оточення. Опис: темне волосся, шрам над правою бровою. Збігається.

— Це вона.

— Це ще не все. Заяву подав головний лікар, Хальвор Стрем. А в графі «законний опікун» стоїть… — Рагна зробила паузу, і з цієї паузи я зрозумів усе. — Торб'єрн Сунде.

— Я знаю.

— Що значить «знаю»?

— Потім поясню. Що ще?

Завади заглушили слово чи два. Я притиснув рацію щільніше.

— …вийшли з «Вестлії» разом, близько одинадцятої, — казала Рагна. — Сунде і Стрем. На машині Стрема. Я зателефонувала в дорожню службу, перевіряла, хто їхав перевалом. Вони пішли на спуск і звернули до Вангснеса, щоб перетнути фіорд, але пором пішов, і вони поїхали в об'їзд, нижньою дорогою. Лавина її не закрила, вона довша. Сунде буде на пристані в Балестранді годині о третій, не пізніше.

— Ми прийдемо о четвертій.

— Отже, чекатимуть. — Голос Рагни став жорсткішим. — І ще. Ленсман Берг уже там. Сунде зателефонував йому сам, сказав, що можлива небезпечна ситуація з хворою родичкою, і попросив виставити людей біля причалу. Берг погодився. Я йому передзвонювала, він відповідав ухильно. Оддваре, я не знаю, на чиєму він боці. Може, він чесний дурень, якого використовує Сунде. А може, ні. Не довіряй йому, поки не переконаєшся.

— Зрозумів.

— Тепер слухай головне. — Її голос на секунду пробився чисто, як промінь. — Я всю ніч пишу ефір. Кожне слово, твоє, моє, все. Це моя робота, але сьогодні я роблю це з іншої причини. Я зателефонувала одній людині. Не питай, кому. Скажу тільки, що в мене є двоюрідна сестра в Бергені, а в неї є знайомі там, де потрібні саме такі записи. Копію я вже відправила закритою лінією. Якщо з вами щось трапиться, це не пропаде.

Я не знайшов слів. Стояв на продуваній палубі, прив'язаний до поручня, і відчував, як у мене перехоплює горло.

— Рагно…

— Нічого не кажи. Ти кохав її, правда?

Запитання вдарило так несподівано, що я мало не впустив рацію.

— Як ти дізналася?

— Дванадцять років у диспетчерській, Оддваре. Я чую голос, коли людина говорить про когось, кого кохає. Він у тебе змінився ще з першої хвилини, коли ти сказав «вона не говорить». — Короткий смішок, сухий, як хруст ламкої гілки. — А тепер іди до неї. І тримайся. Я буду тут, поки лінія не обірветься.

Вона відключилася. Я постояв ще секунду, дивлячись, як сніг тане на екрані рації, потім відв'язав пасок і пішов униз.

У салоні горіло тьмяне світло. Лів сиділа на лавці, обхопивши коліна, і дивилася у вікно. Поруч, біля стіни, вмостився Еміль і обережно, як дитині, подавав їй термос. Вона взяла кухоль обома руками.

Я розповів їй усе, що дізнався. Про «Вестлію», про заяву про втечу, про Сунде і Стрема на нижній дорозі. Про ленсмана. Про записи Рагни. Лів слухала мовчки, і в міру розповіді обличчя її змінювалося: страх, потім злість, потім щось дивно схоже на полегшення.

— Вони оголосили мене небезпечною, — сказала вона нарешті. — Значить, ніхто не здивується, якщо зі мною щось трапиться.

— Не трапиться.

— Оддваре. — Вона глянула на мене. — Ти не розумієш. Вони не стрілятимуть. Вони все зроблять тихо, за паперами. Швидка приїде, мене заберуть, і на цьому все. Мені потрібне щось, що буде сильнішим за їхні папери. Доказ.

— Сарай, — сказав я.

— Так. — Вона коротко кивнула. — Усе, що я зібрала. Якщо воно ще там. Якщо вони за сім років не знайшли.

— Вони не знають про нього. Про нього знали тільки ми двоє.

— Ти впевнений?

Я розтулив рота й закрив. Ключ був зашитий у кишені її сукні. Сукня сім років пролежала десь у «Вестлії», і ніхто її не розпоров.

— Як він у тебе опинився? — спитав я.

Вона помовчала. Потім дуже тихо відповіла:

— Кишеню зашила я сама, того вечора, на пірсі, поки чекала на тебе: боялася загубити. А три тижні тому мені повернули цю сукню. Сказали, що треба «стимулювати пам'ять». Я знайшла ключ тільки вчора, навпомацки, і не повірила. Мені здалося тоді, що хтось забув його вийняти. А тепер я думаю: може, не забув.

У салоні стало дуже тихо.

Хтось хотів, щоб я знайшов цей ключ сьогодні. Хтось у «Вестлії». Хтось, хто знав про сарай, знав про мене. І дозволив їй піти.

— Ти думаєш, нічна медсестра? — спитав я.

— Або хтось вищий. — Лів поставила кухоль на коліна. — Але хто б це не був, він чи вона хотіла, щоб ми дісталися берега першими. Щось у цьому не складається, Оддваре. Надто гладко.

Я думав про те саме. Надто гладко. Завірюха, відчинені двері, кинута в'язка ключів, лавина, що закрила дорогу в потрібний час. Усе сходилося в одній точці, на цьому поромі й на цьому рейсі, і мені раптом стало холодно не від вітру.

Нас не просто переслідували.

Нас вели.