Катер Бергтори

«Свана» виявилася катером у тридцять футів завдовжки, широким, присадкуватим, пофарбованим у темно-синій колір, із білою смугою по борту й написом на носі, стертим сіллю до нерозбірливих літер. Вона стояла біля дерев'яного причалу в гавані, і навколо неї на воді тремтіли маленькі райдужні плями від розлитої солярки. Бергтора, зіскочивши на палубу, поляскала її по борту долонею, як плескають по шиї стару конячку.

— Дідова, — сказала вона. — Ні, не та, що з бабусею. Та розбилася. Цю він збудував потім, сам, за два роки. Назвав так само. Каже, ім'я потрібне, щоб човен пам'ятав, заради кого виходить у море.

Маттіас переліз через планшир, намацав ногою рубчасту палубу й ухопився за дугу над рубкою. Човен хитнувся й тихо скрипнув, приймаючи нову вагу. Він одразу відчув те, що відчував при кожному зльоті: дивну суміш страху й довіри, що завжди приходить перед тим, як стихія вирішує, прийме вона тебе чи ні.

— Ви коли-небудь ходили по морю? — запитала Бергтора, відв'язуючи трос.

— Два сезони на рибальській шхуні. Давно.

— Добре. Отже, не блюватимете на палубу.

— Не обіцяю.

Вона засміялася, коротко й дзвінко, і цей сміх одразу пом'якшив туге повітря світанку. Потім запустила двигун, і «Свана» відгукнулася рівним низьким гулом. Бергтора пішла в рубку, повернула штурвал, і катер повільно відвалив від причалу, залишаючи за кормою смугу білої піни.

Гавань лишилася позаду. Червоні будинки Тінганеса на мить виринули з туману, як намальовані, потім зникли. Попереду розкинулося море, сіре, сонне, в клаптях туману, з тонкою світлою смугою на обрії. Над водою неквапливо кружляли чайки, і в їхніх криках чулося щось глузливе.

Маттіас стояв на кормі, тримаючись за леєр, і дивився на берег, що віддалявся. Він давно не бачив моря з такої відстані й забув, як воно вміє робити людину малою. У небі людина почувається володарем. У морі вона гість. Тихий, вдячний, готовий піти за першим натяком.

— Ідіть сюди, — покликала Бергтора з рубки. — Тут тепліше. І я вам дещо скажу.

Він увійшов. У рубці пахло кавою, машинним маслом і мокрою вовною. Бергтора стояла за штурвалом, розставивши ноги, і вдивлялася в туман. Поруч на стіні висіла карта з червоними хрестиками, позначками рибних місць і кількома обведеними гуртками точками біля скель.

— Нольсой, — сказала вона, постукавши пальцем по карті. — Пташиний острів. Тут гніздяться буревісники, тупики, олуші. Скеля, до якої ми йдемо, називається Гойваркьєв, «Випале перо». Люди кажуть, ніби в давнину з неї впало перо з крила ангела. Звісно, брехня. Але птахи там справді особливі.

— Особливі?

— Вони не бояться світла. Усі інші бояться, а ці ні. Вечорами сідають на край і дивляться, як над скелею горить сяйво. Дід каже, що вони там не просто так. Вони чекають. Хтось має їх відпустити.

— Хто?

— Той, хто тримає сходинку. Але він не відпускає, бо тримає.

Маттіас помовчав. За вікном рубки хиталася сіра вода, і на ній то тут, то там спалахували жовті відблиски. Він раптом подумав, що Бергтора багато знає про сходинки, і запитав майже мимоволі:

— Ви теж підіймалися?

— Ні. — Вона похитала головою. — Дід не пускав. Казав: «Тобі треба залишитися на землі. Хтось має годувати чайок і лагодити човни». Я злилася. Мені було чотирнадцять, я хотіла пригод. А потім зрозуміла, що залишитися теж подвиг, тільки тихий. — Вона всміхнулася кутиком рота. — Але сьогодні він сам мене відпустив. Перший раз. Сказав: «Відвези його до скелі й повертайся».

— Ви повернетеся?

— Я завжди повертаюся, — відповіла Бергтора. — Це єдине, що я роблю добре.

Катер вийшов на відкриту воду, і море стало змінюватися. Спочатку майже непомітно: з'явилася велика полога зиб, і «Свана» почала підніматися й опускатися, як жива істота, що дихає. Потім вітер посилився, туман розірвало, і з-за сірих клаптів показалося небо, низьке, важке, кольору мокрого асфальту. Далеко на сході, там, де мав стояти світанок, лежала темна смуга, і по ній повільно повзли червоні вогні.

— Шторм іде, — сказала Бергтора, не відриваючи погляду від компаса. — Дід попереджав. Три години в нас, не більше.

— Вистачить?

— Вистачить, якщо швидко.

Вона переклала штурвал, і катер, злегка накренившись, узяв курс на південний захід. Двигун заревів гучніше. На борт полетіли перші бризки, і Маттіас відчув на губах смак солі й заліза.

Він вийшов на палубу й став біля носа, тримаючись за поручень. Вітер бив в обличчя, як долонею. Він ловив його всім тілом, звично, по-пілотськи, і раптом усвідомив, що читає море так само, як читав небо. Обрій був таким самим обрієм. Хвилі давали ту саму шкалу висот. Вітер приходив з того самого боку. Тільки щільність інша. Рідка замість повітряної. І замість точки повернення тут було дно.

— Ми йдемо на фронт! — крикнула Бергтора з рубки. — Тримайтеся!

Хвиля піднялася праворуч, і «Свана» пірнула в її підніжжя. Ніс увійшов у воду, на палубу линув потік, і Маттіас учепився в леєр обома руками. На секунду здалося, що катер так і залишиться під водою. Потім корпус із глухим ударом вискочив на гребінь, вода злетіла з бортів, і катер знову опинився на повітрі.

— Добре! — закричала Бергтора. — Наступна буде більшою!

Наступна була більшою. Вона обрушилася зліва, із шипінням, і перекотилася через палубу, змиваючи все, що не було прив'язане. Маттіас упав навколішки, ледь не випустив леєр, але втримався, відштовхнувся ногою від рубки й підвівся. У вухах дзвеніло. Він озирнувся: берег зник. Позаду лежало тільки сіре море, та десь угорі кричали чайки.

І тут він побачив це.

Спочатку вдалині, на самій межі туманної смуги, виникла слабка світла пляма. Вона росла, як крапля молока в склянці води, і набувала форми. Це був стовп світла, тонкий, рівний, він піднімався з самого моря й ішов у небо, роздвоюючись, розтроюючись, перетворюючись на нескінченну драбину, що повисла над хвилями. Сходинки її світилися білим і зеленим, із золотими краями, і кожна відбивалася у воді тремтячим стовпом.

— Ось вона, — сказала Бергтора, виходячи з рубки й стаючи поруч. Вона вже не сміялася. Обличчя в неї стало суворим і дуже дорослим. — Остання. Бачите, як тримається? Просто над скелею.

Скеля здіймалася з туману чорною стіною, прямовисною, мокрою, висотою метрів у двісті. На виступах біліли плями пташиних гнізд. Зверху на неї падало світло, і здавалося, що скеля світиться зсередини. Навколо основи вирувала вода, і в ній, як зуби, стирчали гострі зубці підводного каміння.

— Доведеться йти вузьким проходом, — сказала Бергтора. — Там течія, як м'ясорубка. Тримайтеся за щось міцне.

Вона повернулася в рубку, і Маттіас почув, як двигун змінив тон, перейшов на глухий, рівний гуркіт. Катер повернув, обережно, як пішохід на слизькому льоду, і рушив уздовж скелі. Хвилі билися об каміння, розлітаючись бризками заввишки з будинок. Маттіас стояв на носі й спостерігав, як наближається стіна, величезна, волога, що пахла птахами й водоростями.

Він згадав щось із давніх уроків: «У вузькому проході не дивись на стіни, дивись на вихід». Він повернув голову й побачив вихід: темну щілину між двома уступами, у яку йшла вода, а над нею, на висоті кількох метрів, починався нижній край світлої драбини.

— Бачите її?! — закричав він.

— Бачу! Тримайтеся!

Хвиля підняла «Свану» й кинула вперед. Маттіас упав на бік, боляче вдарився плечем об рубку, але тут-таки схопився. Катер проскочив у щілину, і стіни зімкнулися з обох боків. Стало темно, тихо, вогко. Двигун гудів у кам'яному горлі, як у бочці, і вода біля бортів ішла гладко, майже без плеску.

А потім прохід закінчився, і вони опинилися в бухті.

Маленька, кругла, з чорним піском по краю й прямовисними стінами навколо, вона скидалася на чашу, налиту світлом. Над нею, високо-високо, здіймалася драбина, і нижня сходинка висіла над самою водою, на відстані простягнутої руки. Повітря тут було тепле, як в оранжереї, і пахло ваніллю й морем.

— Приїхали, — сказала Бергтора. Вона заглушила двигун, вийшла на палубу й стала поруч. У руках у неї була мотузка, на кінці якої висів важкий кований якір. — Далі я не можу. Сходинка пускає тільки того, хто несе відповідь. Я маю чекати тут.

— Скільки?

— Скільки буде потрібно.

Він повернувся до неї. На обличчі в неї блищали краплі, у світлих очах хлюпало щось невизначене: страх, надія, впертість. Зовсім дівчинка, подумав Маттіас. Дівчинка, яка виросте й водитиме катер крізь будь-які шторми. І ще: дівчинка, яка чекає.

— Якщо я не повернуся…

— Повернетеся, — урвала Бергтора. — Не тому, що ви хоробрий. Бо в вас там сестра. Дід казав: у тих, хто повертається, завжди є хтось, заради кого. Це не слабкість. Це якір.

Він усміхнувся вперше за довгий час по-справжньому, без зусилля.

— Дякую.

— Нема за що. Ідіть уже. Приплив скоро повернеться, а мені ще канат перевірити.

Вона нахилилася над якірною лебідкою й демонстративно заходилася коло справи. Маттіас переступив через борт. Нижня сходинка торкнулася його черевика, м'яка, тепла, пульсуюча, і відразу в грудях залунав знайомий ритм: крапка, крапка, тире. Тепер він чув його так ясно, ніби звук ішов від серця.

Він піднявся на першу сходинку й озирнувся. Бергтора стояла біля борту, піднявши руку. Вона не махала, а просто тримала її, долонею вперед, як тримають у темній кімнаті, щоб показати: я тут.

Маттіас кивнув і пішов угору.