Кава й ультиматум

Пекарня Анрі Белуа пахла так, що хотілося спершу заплакати, а потім попросити добавки. Теплий хліб, підсмажене масло, ваніль і цукрова пудра висіли в повітрі щільною золотавою хмарою. У задній частині, за прилавком, гули дві печі, й двоє підмайстрів, дівчина з косою до пояса та хлопець із татуюванням у вигляді багета на передпліччі, мовчки й злагоджено, як хірурги, розкачували тісто під радіо, що тихо грало щось із шістдесятих.

— Сідайте біля вікна, — скомандував Анрі. — Кава зараз буде. А ви, мадемуазель, не дивіться на телефон так, наче він вас укусив.

Телефон лежав на столі екраном донизу. Він вібрував уже вдруге, і щоразу Джулія відчувала, як спиною пробігає холодок. Лука сів навпроти, поставив на стіл камеру й поклав поруч чохол із сукнею, акуратно, як кладуть сплячого немовля на диван. Сукня здавалася зараз особливо тихою, майже слухняною.

— Ти не мусиш відповідати, — сказав він.

— Він дзвонитиме до ранку.

— Тоді нехай дзвонить.

— Луко, він начальник дому, в якому я працюю. Якщо я не відповім, це вже відповідь.

— А якщо відповіси, це що?

Вона не знала. Анрі поставив на стіл дві чашки кави, густої, чорної, з коричневою піною, й тарілку з теплими булочками, і подався до печей так делікатно, що Джулія відчула вдячність. Телефон завібрував утретє. Вона перевернула його й натиснула зелену кнопку.

— Ферран слухає.

— Ферран, — голос Бреваля звучав м'яко, майже ласкаво, як оксамит на дотик. — Ви не спите. Це добре. Я теж не сплю: показ не чекає. Вибачте, що дзвоню о такій годині, але в мене склалося враження, що вам теж є що мені сказати.

— Я… — Джулія ковтнула. — Ні, мсьє Бреваль. Я просто працюю.

— У старому кварталі? — спитав він приязно. — Кажуть, там уночі особливо гарно. Передавайте вітання Анрі. У нього чудові круасани, він завжди мені залишав.

Лука, який чув кожне слово, подався вперед. Джулія відчула, як руками побігли мурашки, бо в цій фразі не було ані краплі погрози. Лише ввічливість. І саме від неї ставало страшно.

— Звідки ви знаєте? — видушила вона.

— Сен-Орельєн маленьке місто, Ферран. Я тут дванадцять років, у мене є вуха. — Він помовчав, ніби добираючи слова з вишуканістю ювеліра. — Давайте не гратимемо в схованки. Ви вдягли сукню. Вона вам щось показала. І ви поїхали до майстерні Мадлен, бо знайшли записку. Розумно. Сміливо. Я, зізнаюся, на вас не розраховував.

— Ви відправили мене по сукню, тому що…

— Тому що хотів, щоб ви її вдягли, — сказав Бреваль спокійно. — Вона показує людині те, чого вона найбільше хоче. Найчастіше це успіх. Мадлен була сентиментальна й вважала, що сукня попереджає. А на мою думку, вона просто чесно робить пропозицію. Ви бачили, правда? Овації, ваше ім'я на екрані, ваші сукні на подіумі. Гарно?

Джулія не відповіла. Лука стиснув долонею край столу.

— Я пропоную вам те саме, — вів далі Бреваль. — Тільки швидше й без магії. Місце поруч зі мною: помічниця креативного директора. Особиста капсульна колекція навесні, з вашим ім'ям у каталозі. Я особисто представлю вас пресі. Ви все життя мріяли про це, і я знаю, бо сам колись був стажистом із блокнотом, повним малюнків. Я бачу у вас себе.

— А натомість? — спитала вона. Голос зрадив її: він вийшов хрипким, майже пошепки.

— Натомість зовсім небагато. Повернете сукню у Велику залу до світанку. І все, що ви знайшли у Мадлен, залишиться там, де лежить. Старі чернетки, зів'ялі ескізи. Вони постраждали б від розголосу більше, ніж ви можете собі уявити. Репутація Мадлен, дому, всього, заради чого ми працювали. Я б не хотів, щоб ви зашкодили тій, кого ми обоє поважаємо.

Він замовк і дав їй почути власне дихання. Це був прийом: пауза, в якій співрозмовник сам заповнює порожнечу. Джулія бачила його раніше в кабінетах, на репетиціях, у розмовах із Ренар. Але на собі ще не відчувала.

— Мені потрібен час, — почула вона власні слова.

— Звісно. Я не кат. До полудня. О дванадцятій я чекаю на вас у себе в кабінеті. І, Ферран, — голос став майже батьківським, — не розтрачуйте себе на героїзм. Він погано зшивається з кар'єрою.

Клацання. Тиша в слухавці. У пекарні по радіо заспівав хтось хрипким голосом про дощ над Марселем.

Джулія повільно поклала телефон на стіл. Руки її тремтіли, і вона сховала їх під стільницю.

— Ти чув? — спитала вона.

— Усе.

— Він пропонує мені те, про що я мріяла з тринадцяти років.

— Він пропонує тобі купити те, що тобі по праву належить, і заплатити за це мовчанням. — Лука говорив тихо, не підвищуючи голосу. — Джуліє, послухай. Не вирішуй зараз. Третя ночі, ти не спала, ти бачила три речі, які перевернули тобі все. Зранку ти думатимеш інакше. Дай собі час.

— Часу в мене до полудня.

— Значить, у тебе вісім годин. Цього досить.

— Досить для чого? — Вона раптом відчула, як у горлі здіймається гаряча хвиля. — Для чого досить, Луко? Щоб зібрати докази, яких немає? Щоб знайти підписи, яких немає? Щоб перемогти людину, яка дванадцять років сидить у цьому домі, як павук у центрі павутини? У мене один шанс. Один. Я не з тих, кому можна дозволити собі помилитися.

— Я не кажу, що ти помилишся.

— Ти кажеш «зачекай», «подумай», «не поспішай». Тобі легко! — Слова вирвалися самі, швидше, ніж вона встигла їх утримати. — Ти фотограф. Тобі нічого втрачати. Ти стоїш у кутку й дивишся, а якщо стане погано, візьмеш камеру й підеш в інший дім, до іншої швачки, до іншої історії. А я тут живу. Це моє все!

У пекарні стало дуже тихо. Дівчина з косою завмерла зі шматком тіста в руках. Хлопець із татуюванням багета вдав, ніби уважно вивчає мішок борошна.

Лука дивився на неї. Обличчя його не змінилося, лише в очах щось погасло, як гасне лампа у вікні будинку, з якого вийшли всі.

— Зрозумів, — сказав він рівно.

— Луко, я…

— Усе гаразд. — Він підвівся, взяв зі столу камеру, повісив її на шию. Рухи були точні й дуже спокійні, і від цього Джулії стало ще гірше. — Ти права. Мені є що втрачати, просто не те, що ти гадаєш. Я піду до мопеда. Тобі треба подумати.

— Не йди.

— Я не йду. Я виходжу.

Дзвіночок над дверима дзенькнув тихо, майже винувато. Лука зник у передсвітанковій темряві, і Джулія залишилася сидіти сама за столиком біля вікна, з холонучою кавою, булочкою, до якої не торкнулася, і сукнею в чохлі на сусідньому стільці.

Вона озирнула пекарню. Підмайстри знову розкачували тісто. Анрі схилився над деком. Радіо співало. Усе було теплим, живим, цілком людським. І все ж вона сиділа сама: жодне з цих облич не належало нікому з її життя.

— Правило перше, — прошепотіла вона. — Не лишатися самій.

Чохол на сусідньому стільці здригнувся. Сукня всередині потемніла, стала холодною, кольору нічного вікна, і золота нитка на подолі майже згасла.

На столі знову завібрував телефон. Це було повідомлення, але не від Бреваля. П'ять слів без підпису, але вона одразу впізнала, чиє.

«Я біля мопеда. Не пішов. Просто теж умію злитися».

Джулія заплющила очі. Потім узяла чохол, підвелася й, не допивши кави, пішла до дверей. Анрі провів її мовчазним кивком і поклав їй у кишеню загорнутий у папір круасан. На всяк випадок. На випадок, якщо хтось надворі ще не снідав.