Генеральна репетиція

Лука сидів на мопеді, притулившись спиною до ліхтарного стовпа, й дивився, як над дахами Сен-Орельєна повільно світлішає небо: спершу сірим, потім блідо-рожевим, як пудра на старому капелюшку. Коли двері пекарні дзенькнули, він не обернувся.

— Я не повинна була так казати, — сказала Джулія, підходячи. Чохол із сукнею вона тримала перед собою, як щит. — Про «тобі нічого втрачати». Це було підло й неправда.

— Це була правда. Просто не вся.

— Ти не стоїш у кутку, — видихнула вона. — Ти стоїш поруч. Я це знаю. Просто втомилася, злякалася, і мені захотілося, щоб хтось теж сказав «давай погодимося», бо тоді було б не так страшно вирішувати самій.

Лука повернув голову. Небо за його спиною вже налилося золотом, і в цьому світлі він виглядав не втомленим, а дуже спокійним.

— Прийнято, — сказав він. — З однією умовою.

— З якою?

— Каву в пекарні ти оплатиш сама. Я Анрі збрехав, що ти все береш на себе.

— Я не… — Джулія урвала себе й розсміялася, вперше за цю ніч по-справжньому. — Гаразд. Оплачу.

— І ще. — Він простягнув їй запасний шолом. — Ми повернемося в дім, ти віддаси сукню Сесіль, прийметеш душ і відпрацюєш ранковий прогін. А потім у нас буде година на те, щоб вигадати, як дістати підписи Мадлен. Бо до полудня, — він глянув на годинник, — шість годин. Чотири хвилини. Я рахував.

Ранок у домі «Валькур» почався не з кави, а з крику.

— Я застрягла! — пролунало зі студії, щойно Джулія переступила поріг. — Допоможіть! Я застрягла в сукні, я помру в сукні, мене поховають у сукні, це найбезглуздіший кінець в історії високої моди!

Ноемі, зростом метр вісімдесят п'ять, з обличчям, яке журнали ставили на обкладинки, стояла посеред студії, заплутавшись у сукні номер дванадцять. Ліва рука була затиснута всередині рукава-ліхтарика, права стирчала з-під коміра, а голова потонула десь в районі пахви. Навколо неї метушилися дві швачки зі шпильками й Тео з планшетом.

— Спокійно! — командував Тео. — Виходів шістнадцять, я все тримаю під контролем! Список я… ах так.

— Що «ах так»? — гарикнула з-під тканини Ноемі.

— Список виходів я кудись поклав.

— КУДИ?!

— Якби я знав, куди поклав, це не називалося б «кудись».

Джулія поставила чохол із сукнею «Вечір номер дев'ять» на крісло в кутку, на мить упіймала погляд Сесіль біля вікна й мовчки кивнула. Сесіль, не виймаючи шпильок із рота, ледь помітно кивнула у відповідь, швидко підійшла, підхопила чохол і понесла його до комори, що замикалася на два замки, ключі від яких висіли в неї на шиї разом із хрестиком.

Потім Джулія підійшла до Ноемі.

— Дай мені рукав.

— Він не віддається!

— Ноемі. Це рукав, а не заручник. — Вона знайшла потайний шов, який сама ж учора підшивала, розстебнула два гачки, і важка тканина м'яко сповзла на підлогу разом зі скуйовдженою моделлю.

Ноемі випірнула, червона, скуйовджена, зі збитою зачіскою, і кілька секунд просто дихала, дивлячись на Джулію величезними очима.

— Ти врятувала мені життя.

— Ти просто неправильно застебнула гачок.

— Усе одно врятувала. — Ноемі схопила її за руки. — Знаєш, як я боюся виходити в цій сукні? Рукав кривий! Він навмисне кривий, і мені весь час здається, що я йду з перекошеним плечем! Я перечепляюся. Я точно перечеплюся.

— Не перечепишся, — сказала Джулія. Вона помітила, що говорить м'якше, ніж зазвичай, і що слова самі знаходяться, ніби сукня з підвалу навчила її чогось. — Слухай. Рукав кривий, бо так задумано. Він ламає ідеальну лінію, щоб людина помітила: сукня жива. Коли ти виходиш на подіум, не намагайся випрямити плече. Нехай воно йде трохи вперед, ніби ти збираєшся сказати щось важливе. Не борися із сукнею. Нехай вона тебе несе.

Ноемі мовчки подивилася на рукав, на Джулію й раптом серйозно кивнула.

— Це найрозумніше, що мені казали за останній рік. Ти випадково не психолог?

— Я стажистка.

— Це те саме.

Репетиція почалася о восьмій, як належить, і відразу пішла шкереберть. З'ясувалося, що Тео справді загубив список, а Ізольда Ренар, що влетіла в залу в червоному костюмі й із тацею круасанів, зажадала негайно знайти «найлюдянішу історію дому» для вечірньої колонки в «Журналі Ліона». Погляд її упав на Джулію.

— Ти! Стажистка з валізами. Попелюшка нашого дому. Як тобі спиться в ніч перед показом?

— Не спиться, мадам.

— Ідеально! Так і запишемо: «Не спиться. Увесь дім на ногах». Ти тягла мої валізи, це дуже зворушливо. Я напишу про них.

— Це були пресмапи, мадам.

— Особливо зворушливо. Напишу про пресмапи.

Джулія не встигла заперечити: Ренар уже відпливла, залишивши по собі запах парфумів і відчуття, ніби повз пройшов невеликий ураган на підборах.

До дев'ятої ранку їй здавалося, що вона прожила не одну ніч, а три. Вона підганяла шви, ловила шпильки, показувала асистентам, де стояти, пояснювала Ноемі, як тримати підборіддя, розбороняла двох швачок, що посварилися через котушку червоного шовку, і паралельно, потроху, як розсипають крихти для птахів, збирала навколо себе тих, кому можна довіряти.

Першою стала Сесіль: досить було одного погляду біля комори.

Другим Тео: коли вона, вибравши хвилину в коридорі, коротко сказала: «Рукав дванадцятого не помилка, це задум Мадлен Валькур, і вся колекція теж», Тео спершу зблід, потім побагровів, потім видихнув «Я так і знав!» і одразу схопився за рот, бо в коридорі хтось пройшов.

Третьою була Ноемі. Поки Джулія поправляла їй комір, вона раптом спитала пошепки: «Це про рукав і про сукню з підвалу? Я бачила, як Сесіль її несла. Вона… дихала». Джулія розгубилася, а Ноемі серйозно кивнула й сказала: «Якщо треба, я в ділі. Я модель, у мене багато чужих секретів. Ще один не завадить».

О дев'ятій двадцять на сходах почувся поспішний тупіт і обурене нявчання. До студії влетіла Берта, скуйовджена, без шалі, з окулярами, що з'їхали на чоло, й із Кутюром під пахвою. Кіт мав вигляд істоти, в якої відібрали обжите місце, і виражав із цього приводу мовчазну зневагу.

— Він замкнув архів! — вигукнула Берта. — Цей… цей… — вона пошукала слово пристойніше й не знайшла. — Бреваль щойно поміняв замок на дверях! Я працювала в цьому підвалі сорок років, у мене там каталог, у мене там котяча миска, у мене там сейф, а він, бачте, «з метою безпеки колекції» виставив мене за двері!

— Він знає про сейф? — спитала Джулія.

— Про сейф знаю тільки я. І ще одна жінка, але вона померла. — Берта нарешті перевела подих і подивилася на Джулію так, що стало ясно: вона все зрозуміла без слів. — Ви знайшли майстерню, так?

— Так.

— Значить, пора поговорити. Тільки не тут.

Вона розвернулася й пішла до виходу, а за нею, як за ватажком, потягнулися решта: Сесіль, Тео, Ноемі, Лука з камерою наперевіс. Джулія пішла останньою. У дверях вона озирнулася. У глибині коридору, під годинником, що ішов на сім хвилин уперед, стояв Бреваль. Він дивився на неї здалеку й усміхався так спокійно, як людина, яка знає, що в неї в запасі ще три ходи.

Він підняв руку й зробив їй легкий вітальний жест, ніби побачив знайому на набережній.

Джулія не помахала у відповідь. Але й не відвернулася.