Кава в закусочній

Закусочна біля мосту називалася «Шість вафель» і мала єдине в Рівермонті меню, в якому слово «вафля» не мало жодного стосунку до вафель. Джейк прийшов на двадцять хвилин раніше, зайняв кабінку в кутку, спиною до стіни, й замовив дві кави, хоча пив лише чай. Каву він узяв для Лени: вона завжди починала день із чорної, без цукру, і дивилася на світ так, ніби він їй щось винен.

Він просидів двадцять хвилин, перекладаючи цукрові пакетики за кольором. До моменту, коли дзвіночок над дверима дзенькнув, у нього вийшла непогана веселка.

Лена увійшла в мокрому пальті. Вона ніколи не приходила під дощ без парасольки, але сьогодні, очевидно, залишила її десь разом зі здоровим глуздом. Волосся приклеїлося до чола, під очима лежали тіні. Вона тягла велику сумку, з якої стирчав кут блокнота, і в ту мить, коли вона зупинилася в проході й оглянула зал, Джейк відчув щось геть невчасне: захотів підвестися й зняти з неї це пальто.

Він лишився сидіти.

— Ти рано, — сказала вона, сідаючи.

— Я боявся, що ти не прийдеш.

— Я боялася, що ти прийдеш.

— Це чесно.

— Я стараюся. — Вона взяла чашку обома руками, ніби хотіла зігріти пальці. — Кажи.

Він простягнув їй телефон. На екрані був скриншот логу пульта: рядки маршрутизації, часи, коди. Лена читала швидко й мовчки, і за тим, як у неї рухалися губи, Джейк зрозумів, що вона перекладає це для себе чеською.

— «ENG-OUT-2, EXT: QA-MON», — тихо вимовила вона. — Хтось відключив мій канал і підставив інший?

— На тридцять шість секунд. Рівно стільки, скільки треба, щоб вставити фразу.

— А справжній звук?

— Усе ще йшов. Але в англійському каналі, який слухали американці й який записувався до протоколу, звучав не він.

— Отже, поки я перекладала Влчека правильно, вони слухали… мене. Іншу.

— Так.

— Як це можливо?

Джейк відповів не одразу. Він знав, що має два варіанти: сказати все або сказати майже все. Він обрав другий і виправдав це тим, що хотів спершу зрозуміти, що стоїть за правдою.

— Є технологія. Її називають синтезом голосу. Беруть записи людини, сотні годин, нейромережа вчиться, і потім можна змусити її вимовити будь-яку фразу. Достоту як людину.

— У мене немає сотень годин записів.

— Є, — обережно сказав він. — Усі твої робочі сесії за останні три роки. Вони зберігаються в корпоративних архівах «Клінтех» і ще в кількох місцях. Здебільшого як службові записи.

— Тобто будь-хто, хто має доступ до архіву…

— Так.

Лена повільно поставила чашку.

— І цей «будь-хто» може зробити так, щоб я сказала що завгодно.

— Теоретично. На практиці потрібні фахівець, обладнання, терпіння. І потрібен доступ до пульта, щоб вставити фразу в потрібний час.

— У кого є доступ до пульта?

Він помовчав.

— У мене. І в технічного відділу «Клінтех». За логіном, який видали разом із проєктом.

Лена подивилася на нього довго, не кліпаючи. Джейк відчув, як усередині щось стислося: не страх, радше відчуття людини, що тримає в руці дуже тонку нитку й боїться дихати.

— Отже, — сказала вона, — ти підозрюєш когось із «Клінтех».

— Я підозрюю всіх. І насамперед себе. Це ж мій пульт.

— Ти сам собі підозрюваний?

— Я люблю починати розслідування з найочевидніших кандидатів.

Вона несподівано всміхнулася, коротко, як спалах сірника, і Джейк зрозумів, що готовий заради цієї усмішки переказати їй увесь лог слово за словом, аби тільки вона всміхнулася знову.

— Добре, — сказала Лена. — Слухай. Я не вдаватиму, що вірю тобі. Я знаю тебе три місяці. Ти хороший звукорежисер, у тебе приємна манера не лізти в мої справи, і я дуже ціную, що ти приносиш мені чай у найважчі дні. Але цього мало.

— Згоден.

— Тому давай домовимося про правила.

— Давай.

— Перше: нічого не ховаємо одне від одного. Що ти знайшов, що я знайшла, все на стіл. Навіть якщо неприємно. Особливо якщо неприємно.

— Домовилися.

— Друге: ніхто з нас не йде до поліції, поки в нас немає доказів. Якщо ми прийдемо зараз, мене посадять першою, бо голос на записі мій.

— Прийнято.

— Третє, — вона зітхнула, — якщо один із нас зрозуміє, що інший бреше, розмова закінчується. Зовсім.

Він кивнув. І саме в цю мить, поки кивав, подумав про архів. Про сорок тисяч доларів. Про документ, де його власний підпис стояв поруч з підписом начальника ІТ-відділу «Клінтех». Він не міг сказати цього зараз. Не після «нічого не ховаємо». Не в той момент, коли вона вперше подивилася на нього без підозри.

«Потім, — подумав він. — Завтра. Щойно наберуся духу».

Він знав, що каже це собі вже втретє.

— А ще, — сказав він уголос, — у логу є дещо.

Він показав їй заплановану подію. Середа, десята ранку. Лена дивилася на рядок так, ніби це був напис на стіні її власної квартири.

— Вони повторять.

— Так. На підписанні. Коли в записі з’явиться друга фраза. Щось, що остаточно закріпить підміну.

— Або щось ще гірше.

— Або щось ще гірше.

Вона подалася вперед.

— Тоді в нас шість днів, щоб знайти того, хто це придумав, і зупинити його.

— Шість із половиною.

— Звідки ти знаєш про половину?

— Це жарт.

— Поганий.

— Єдиний, який у мене лишився.

Вони ще посиділи. Принесли дві порції чогось, що називалося «вафлею по-домашньому», і вони з’їли це без апетиту, але з повним відчуттям, що треба хоч раз за день щось з’їсти. Лена дістала із сумки блокноти й розклала їх на столі: десять штук, перетягнутих гумками різних кольорів.

— Це що? — спитав Джейк, хоча вже здогадався.

— Я записую все, що перекладаю. Не слово в слово, а скорописом, моєю власною системою. Це потрібно, щоб не забувати числа й імена. Але це ще й… — Вона запнулася. — Це моя пам’ять. Те, що я справді сказала. Якщо в блокноті стоїть одне, а на записі інше, отже, підробка.

— Ти зберігаєш їх усі?

— Дванадцять років.

— Звідки ти знав про блокноти? Ти написав: «не видаляй».

— Ти гортаєш їх у кабіні між змінами, — сказав Джейк. — Крізь скло видно. Я вирішив, що це не просто звичка.

Вона кивнула, і він відчув, що склав маленький іспит.

Він дивився на неї й раптом збагнув, що саме сьогодні, у мокрому пальті, з плямою кави на рукаві й блокнотами на столі, вона виглядає найживішою людиною, яку він бачив за цей рік.

— Лено, — сказав він, — а ти хоч раз пробувала говорити свої слова?

— В якому сенсі?

— Не чужі. Свої.

Вона подивилася на нього так, що він одразу пошкодував, що спитав.

— Я не знаю, що це таке, — відповіла вона дуже тихо. — Я все життя повторюю.

Дощ за вікном посилився. У закусочній засвітили лампи над стійкою, і в їхньому жовтому світлі обличчя Лени здалося йому незнайомим і страшенно близьким одночасно. Він подумав: «Я не маю права їй брехати. І я вже збрехав».

Вони розійшлися біля мосту. Лена пішла в один бік, Джейк в інший. Він зупинився посередині, дістав телефон і відкрив теку з листуванням. Знайшов учорашній лист від Грема Ленґлі: «Просимо надати список осіб, які мали доступ до архіву QA-MON за останні шість місяців».

Список складався з двох імен. Його й ще одного. Дана Квінн, провідний інженер мовленнєвих технологій «Голловей Клінтех».

Він відкрив її профіль. Фотографії немає. Тільки посада й приписка: «Працює над внутрішніми проєктами з навчання перекладачів».

Джейк довго стояв на мосту, слухаючи, як під ним важко тече Меддокс, і думав про те, що за двадцять хвилин порушив перше правило, яке сам же й ухвалив.

Він не сказав Лені про архів.

Він не сказав їй про Дану.

І, що було найгірше, він уже знав, що завтра доведеться сказати, бо правда має властивість запізнюватися рівно настільки, щоб завдати найбільше болю.