Блокнот

У п’ятницю Лена прокинулася о шостій ранку з відчуттям, що забула вимкнути праску. Праски в неї не було, але відчуття було таке справжнє, що вона встала й обійшла всю квартиру, перевіряючи розетки.

Потім сіла за кухонний стіл, розгорнула бабусину хустку на колінах і відкрила перший блокнот.

Її скоропис був винаходом, яким вона потай пишалася. Дванадцять років тому, на другому курсі перекладацького факультету, викладачка з консекутиву сказала: «Мозок перекладача ненадійний, його треба підпирати папером». Лена вигадала власну систему значків: стрілки для причин і наслідків, кружечки для чисел, хвилясті лінії для сумнівів, вертикальні рисочки для пауз. Читати її записи могла лише одна людина на світі. Вона називала це «особистим шифром», а Мейбл Редкліф якось сказала, що це «найгарніша нечитабельність в Орегоні».

Блокнот за середу лежав зверху. Лена знайшла потрібну сторінку, і серце в неї зробило невеличке сальто.

Усе було на місці. Рівний рядок скоропису, підкреслений двічі: «Аванс одразу. Повернути — якщо завод закрити/скоротити ½. 900 осіб». Поруч стояв значок, яким вона позначала те, що вважала найважливішим у промові: маленьке коло з крапкою.

Доказ. Її власний, намальований її рукою об 11:42 ранку, за дві хвилини до підробки.

Вона сфотографувала сторінку, потім ще раз, під іншим кутом, потім надіслала знімки Олівії з припискою: «Це допоможе?» За хвилину прийшла відповідь: «Це допоможе мені повірити тобі. Судові потрібно більше. Копай далі».

Лена випила чашку кави, дістала аркуш паперу й заходилася малювати мапу. Квадрати — сесії. Лінії — люди. Вона пригадувала три місяці, тиждень за тижнем, і записувала в кутки квадратів усе, що могла: хто сидів за столом, про що йшлося, де стояв Джейк, чим пахло в залі.

До одинадцятої ранку на столі лежали чотирнадцять квадратів. У чотирьох із них Лена поставила червоні знаки питання.

Перший стояв на зустрічі з «Нордфлоу» в липні. Тоді Лена перекладала для двох американців і одного датчанина, і в якийсь момент датчанин сказав «чотири відсотки», а в підсумковому протоколі з якоїсь причини опинилося «шість». Вона тоді списала різницю на власну втому, але блокнот зберігав старий запис: «4%». І поруч, дрібно, її ж рукою: «?? у протоколі 6, перевірити». Перевірити вона так і не зібралася. Контракт підписали, всі лишилися задоволені, і життя пішло далі.

Друге питання стояло на зустрічі в серпні, в Сієтлі: фраза про термін, яку Лена переклала як «до кінця року», а в записі виявилося «до кінця кварталу». Тут теж були помітки.

Третє було про Ешбі.

Лена довго дивилася на квадрат, не знаючи, що з ним робити. Це була коротка зустріч у червні, вечірній прийом після перемовин, неформальний. Ешбі підійшов до неї в залі, коли вона допивала лимонад, і сказав, дивлячись не на неї, а кудись повз:

— У вас напрочуд точний голос, міс Врабек. Його хочеться слухати годинами.

Вона тоді всміхнулася й відповіла щось чемне. Але тепер, через три місяці, ці слова звучали інакше. Не як комплімент. Як оцінка товару.

— Господи, — сказала Лена вголос, у порожню кухню.

У двері постукали.

Вона здригнулася так, що чашка підстрибнула на блюдці. Потім глянула на годинник: дванадцята п’ятнадцять. Постукали ще раз, коротко, тричі, з паузою. Знайомий стукіт.

— Поле? — Лена відчинила.

Пол Інґрем стояв на майданчику з пакетом круасанів і обличчям людини, що довго готувалася до важкої розмови.

— Я помилявся, — випалив він, не встигнувши навіть увійти. — Учора. У кабіні. Я сказав «тобі здалося». Я це сказав, бо мав погану ніч і хотів швидше піти додому. Пробач.

— Заходь.

Він увійшов, роззирнувся на гори блокнотів і обережно поставив пакет на єдине вільне місце.

— Мейбл подзвонила мені ввечері, — сказав він. — Сказала, що тебе відсторонюють. Я намагався заперечити. Вона відповіла, що «Клінтех» потрібна жертва. Я так і подумав, що справа нечиста.

— Ти щось чув? У навушниках, під час зміни, коли я перекладала?

— Ні. У тім і річ, що ні. — Пол сів на край табурета й раптом став виглядати молодшим за свої тридцять сім. — Але я дещо бачив.

Лена завмерла.

— Що?

— Під час перерви, близько одинадцятої, ти вийшла до вбиральні, пам’ятаєш? Я залишився в кабіні. І побачив, що в апаратну Джейка зайшла людина. Не його технічний, не асистент. Незнайома жінка, років тридцяти, з ноутбуком у рюкзаку. Волосся темне, коротке. Вона сіла за його другий пульт.

— Джейк дозволив?

— Не знаю. Він вийшов по каву. Вони розминулися.

— І що вона робила?

— Нічого особливого. Щось підключала. Хвилини три. Потім пішла. А слідом зайшов той сивий, із фінансового відділу. Постояв за дверима, поки вона працювала. А потім вони пішли разом.

Лена повільно опустилася на стілець.

— Ешбі.

— Так, здається. Він теж на тебе дивився, між іншим. Хвилини півтори стояв біля дверей кабіни й дивився. Я подумав, що йому просто нудно. Але потім, коли ти почала перекладати, він увесь час поглядав на годинник. Як людина, що чекає, коли закипить чайник.

— Чому ти вчора цього не сказав?

— Тому що вчора я думав, що ти втомилася, а я втомився ще більше. Сьогодні мені соромно.

Лена простягнула руку через стіл і стиснула його долоню.

— Дякую. Це дуже важливо.

— Я хочу допомогти. Якщо треба показати щось Мейбл або дати свідчення…

— Поки що ні. Поле, якщо хтось із «Клінтех» дізнається, що ти з нами розмовляєш, у тебе теж будуть проблеми.

— Мені не страшно.

— Мені страшно за тебе.

Він усміхнувся, відкусив круасан і сказав із повним ротом:

— Знаєш, Ленко, найсмішніше, що вчора я подумав: якщо в тебе в голові щось переплутається, це означатиме, що зі світом щось не так. Ти ж єдина, хто жодного разу не помилявся.

Лена не відповіла. Вона дивилася на папір із чотирнадцятьма квадратами й червоними питаннями й думала про те, що саме тому їй і дістався цей удар. Той, хто вибирав голос для підробки, шукав не будь-якого перекладача. Він шукав найточнішого, того, чиє слово ніхто не стане перевіряти. Якщо голос Лени Врабек щось говорить, значить, це правда. Чужа впевненість була для неї не компліментом, а зброєю, з якої в неї й вистрелили.

Коли Пол пішов, вона ще хвилин десять сиділа мовчки. Потім дістала телефон і написала Джейкові: «Треба поговорити. Не телефоном. Можу до тебе в студію ввечері».

Відповідь прийшла за хвилину, ніби він чекав.

«Приходь. Я сам хотів тобі написати. Мені треба показати тобі дещо».

Лена прочитала повідомлення, і щось у ньому насторожило її вдруге за два дні. «Показати» було правильним словом. Але між «хотів написати» і «треба показати» відчувалася маленька пауза, як у записі, де хтось вирізав вдих.

Вона стерла з блокнота зайву крапку й підкреслила слово, що щойно спало їй на думку: «Дана?»

Жінка з рюкзаком. Тридцять років, коротке темне волосся. У списку доступу до архіву, який Ленґлі вимагав у Джейка, було два імені. Вона цього ще не знала. Але інтуїція, що дванадцять років витягала її з чужих пасток, уже йшла по сліду.