Згорток, якого немає в списках

Дана Ковач знала кожен скрип на шляху від Праги до Відня. Дванадцять років вона слухала їх уночі й могла б, мабуть, за одним звуком визначити, де саме проходить потяг: ось стрілка біля Лібеня, ось міст перед Колином, ось довге зітхання ресор на підйомі до Чесько-Моравської височини. Скрипів вона не боялася. Боятися слід було тиші, якої не було в розкладі.

Того вечора, о двадцять першій годині тридцять вісім хвилин, за дві хвилини до відправлення нічного експреса «Мелузина», Дана востаннє пройшла сьомим вагоном і звернула до службового купе. Там лежала її сумка, стояв термос із чаєм і висіла форменна куртка, яку вона завжди залишала на одному й тому самому гачку. Сьогодні на гачку висіла куртка. А на вузькій полиці під вікном, між журналом обліку й коробкою із запасними чохлами, лежало те, чого там бути не могло.

Згорток був завбільшки з буханець хліба. Коричневий промаслений папір, перев'язаний бечівкою навхрест, вузол зав'язано охайно, по-старомодному, з двома петлями. Дана зупинилася в дверях. Вона перевірила квитки в шістдесяти людей, і сьогодні ніхто не мав права залишати в службовому купе нічого, крім власної сумки та поганого настрою.

— Так, — сказала вона вголос. — Хто це в нас загубився?

Вона простягла руку й одразу відсмикнула: папір був теплий. Не теплий, як річ, забута на батареї, а живий, рівної температури, яка буває в сплячого кота. Дана поклала долоню на згорток уже спокійніше й відчула дрож. Тихий, глибокий гул ішов зсередини, наче з вулика, на який хтось накрив вухо подушкою. Якби у вагоні працював кондиціонер, вона б вирішила, що це він.

Потяг м'яко рушив. За вікном попливли перон, ліхтарі, чоловік із валізою, що біг до сусіднього вагона й, як завжди, запізнився на секунду. Дана сіла на відкидне сидіння, не знімаючи долоні зі згортка, і повернула його до світла.

З одного боку до бечівки була прив'язана картонна бірка. На ній дрібним охайним почерком значилося:

«Будапешт, вулиця Лантош, 9. Адресат на місці. Термін: до світанку».

Ні прізвища, ні телефону, ні номера накладної. А нижче, у правому куті, красувалася печатка, і Дана, яка за дванадцять років бачила всі можливі штампи: залізничні, митні, поштові, санітарні, — цієї печатки не впізнала. Коло, всередині нього стрічка, згорнута в кільце, і по стрічці йдуть три хвилі, наче хтось видихнув на скло й намалював пальцем на запітнілому місці.

— Адресат на місці, — прочитала вона. — Це де? У Будапешті? Чи вже тут?

Згорток тихо загудів голосніше, наче відповідав. Дана відсмикнула руку й засміялася коротко, нервово, як людина, якій у метро наступили на ногу й не перепросили. Ні, їй не здалося. Гул справді зріс на півтону.

Вона знала, що робити. Будь-який сторонній предмет, знайдений у службовому приміщенні, заносять до журналу. Журнал лежав поруч: зелена обкладинка, кулькова ручка на шнурку, графи «час», «місце», «опис». Дана розкрила його, написала дату, написала «21:41», вивела «Прага, службове купе, вагон 7» і зупинилася на графі «опис».

Що вона напише? «Теплий гудучий згорток»? Її підніме на сміх, а потім запитають аналіз крові.

Рука не рушила далі. Дана дивилася на бірку, на слово «світанок», на чужу печатку з трьома хвилями й відчувала, як у ній підіймається щось, чому вона не знала назви. Не страх. Скоріше та особлива впертість, яка у провідників виробляється до десятого року служби: цей вагон мій, і все, що в ньому перебуває, перебуватиме з мого відома.

У коридорі пролунав голос, і Дана здригнулася.

— Даночко, ти тут? Квитки по четвертому й шостому я вже бачив, усе гаразд.

У дверях стояв Богуміл Шторх, начальник потяга. Йому було п'ятдесят вісім, у нього були сиві вуса, розчесані так рівно, наче він робив це лінійкою, і бездоганно чистий комір, який до кінця зміни лишався таким самим бездоганним. Шторх був її начальником дванадцять років. Він учив її зав'язувати форменну хустку, пояснював, чому ніколи не можна відпускати п'яного пасажира самого до туалету, і якось у грудні привіз їй додому коробку з ліками, коли вона хворіла.

Дана засунула журнал на згорток швидше, ніж встигла подумати.

— Усе спокійно, пане Шторх.

— Ото й добре, — сказав він, і вуса трохи підвелися. — Ніч буде довга. Празький вечір, віденська ніч, будапештський ранок. Поспати вдасться лише мені, та й то лише в мріях. Як твій чай?

— Теплий.

— Пий, поки теплий. — Він гмикнув, кивнув і пішов далі коридором, постукуючи нігтем по стіні, як робив завжди.

Дана почекала, поки кроки стихнуть. Потім прибрала журнал і подивилася на згорток. Чому вона не сказала? Шторх побачив би бірку, впізнав би печатку або принаймні не впізнав і викликав би кого слід. Але щось підказувало їй: якщо сьогодні, в першу годину рейсу, вона назве цю річ уголос, згорток перестане бути її знахідкою й перетвориться на чиюсь власність. А до світанку його заберуть, і вона так і не дізнається, що гуло під папером.

Дана розв'язала б бечівку. Звісно, розв'язала б, будь-хто розв'язав би. Але вузол був зав'язаний так, що долоня, ледве торкнувшись його, відчула опір: тугий, пружний, застережливий. Ніби мотузка думала.

— Добре, — сказала Дана тихо. — Не сьогодні.

Вона загорнула згорток у форменну куртку, сунула його в нижню шафку під чохли й замкнула дверцята на ключ, який завжди носила на шиї. Після цього сіла, налила чаю й помітила, що руки в неї трохи тремтять. Чай був уже не теплий.

У коридорі за вікном майнули вогні Лібеня. Потяг набрав ходу.

— Нічний потяг не знає, хто в ньому рятівник, а хто злодій, — пробурмотіла вона собі під ніс. Так говорила її перша напарниця, Власта, давно пішла на пенсію. Дана тоді сміялася. Тепер їй було не до сміху.

Вона підвелася, поправила куртку, начепила форменну усмішку й вийшла в коридор. До Колина лишалося сорок хвилин. Треба було пройти вагоном, перевірити вікна й двері, відповісти на запитання й знайти нове пасажирське обличчя, яке за звичкою вона одразу порівнювала з квитком.

Першою трапилася їй пані з четвертого купе, висока, з охайною зачіскою та привітним, надто чемним виразом обличчя. Усмішка в неї була як відпрасована серветка: без складок і без жодної зайвої емоції.

— Добрий вечір, — сказала пані. — У вас завжди так тепло у вагоні?

— Звичайна температура, — відповіла Дана.

— Дивно, — пані ще раз усміхнулася. — Мені здалося, що десь поблизу щось гуде.

Дана кивнула, сказала «Приємної ночі» й рушила далі. Усмішку вона втримала аж до кінця коридору. І тільки за зачиненими дверима службового купе дозволила собі повільно видихнути.

Годинник показував двадцять другу десять. До світанку лишалося вісім годин тридцять хвилин.