Жінка, яка збудувала фірму

Доротея Фальк читала доповідну стоячи, біля вікна, — так вона читала всі документи, які їй не подобалися.

Із сьомого поверху було видно Дунайський канал, сіру стрічку води з прогулянковим катером, а за ним — дахи Леопольдштадту. Дев'ять років тому, коли вона вперше піднялася сюди подивитися приміщення, агент із нерухомості сказав: «Тут сидів генеральний директор страхової компанії. Кажуть, вид на воду заспокоює». Тоді вона сумнівалася, чи подужає таку заставу. За місяць підписала договір.

— Коли вона це принесла? — спитала Доротея, не обертаючись.

— Сьогодні вранці, — сказав Ланг. Він стояв біля дверей і не сідав, хоча вона двічі кивнула йому на крісло. — О восьмій сорок п'ять. Я хотів спершу сам усе перевірити.

— І переконалися?

— Цифри правильні.

— У комплаєнс пішло?

— Ні. Я спершу до вас.

— Правильно.

Вона перегорнула сторінку. Таблицю було зроблено добре — краще, ніж робили її власні менеджери. Роки, контрагенти, кількість, суми. А внизу дрібним шрифтом — виноска, яку будь-хто інший пропустив би: розрахунок тоннажу. Два мільйони триста тисяч проти дев'ятисот дванадцяти. Жодного прикметника, жодного разу слово «шахрайство». Тільки арифметика, після якої жодні прикметники вже не потрібні.

— Хто вона? — спитала Доротея. — Обличчя пам'ятаю. Історії ні.

— Ковач. Надя. Другий рік. До нас викладала математику в гімназії. Тридцять дев'ять років, розлучена, донька-підліток. Дуже акуратна. Трохи… — Ланг пошукав слово. — Трохи правильна.

— Правильна, — повторила Доротея. — Так. Це видно.

Вона поклала аркуші на стіл, сіла і вперше за всю розмову подивилася на Ланга прямо. Він мав такий вигляд, ніби не спав. Він завжди мав такий вигляд, але сьогодні особливо. Вісім років він підписував ці робочі документи, вісім років писав «суттєвих зауважень немає». Вона жодного разу не сказала йому, чого саме не треба помічати, — потреби не було. Ланг належав до людей, які самі розуміють, куди не дивитися, а потім усе життя намагаються не думати, чому туди не дивилися.

— Кристофе, — сказала вона м'яко. — Ви правильно зробили, що прийшли до мене. Клієнт складний, тема делікатна. Я займуся цим сама, як партнерка із завдання і як керівниця з ризиків. Поки що нічого не реєструйте. Я зареєструю, коли розберуся, що тут насправді.

— За процедурою — сорок вісім годин.

— Процедуру писала я, — сказала Доротея. — Я пам'ятаю, що в ній сказано.

Він кивнув. Вона бачила, як йому хочеться щось додати і як він вирішує змовчати. Коли за ним зачинилися двері, вона ще хвилину сиділа нерухомо.

Дві тисячі дев'ятий рік. Їй тридцять сім, у неї фірма із шести людей на Нойбаугассе і два великі клієнти, і обидва йдуть одного місяця, після краху «Лемана». Банк відкликає кредитну лінію. Вона пам'ятала, як уночі сиділа на кухні з калькулятором і рахувала, на скільки тижнів вистачить грошей на зарплату працівникам. Виходило на п'ять. Пам'ятала, як Інгрід, молодша сестра, принесла їй свої заощадження в конверті, як вона відмовилася і як потім плакала у ванній, щоб Інгрід не чула.

А потім зателефонував Ервін Гальмаєр. Вони зустрічалися один раз, на прийомі в Торговій палаті, і він її запам'ятав, бо вона заперечила йому щодо податку на прибуток і мала рацію. Йому потрібен був консультант із податків для його зернової компанії — «хтось розумний і не з великої четвірки, вони всі надто дорогі й надто нудні». Контракт на два роки. Сума, яка на рік уперед закривала її борг банкові. І три рекомендації: протягом місяця до неї прийшли три нові клієнти з його знайомих.

Тоді вона спитала: «Чому я?» Він засміявся і відповів: «Бо ви мені сподобалися. І бо колись ви теж мені допоможете. Так улаштований світ».

У дві тисячі шістнадцятому він зробив її фірму аудитором «Данубії». За пів року, за вечерею в ресторані на Кольмаркті, між гарячим і десертом, він сказав, що в «Данубії» буде кілька логістичних партнерів на Балканах, що там усе трохи складніше, ніж тут, і з паперами, і з людьми, і що він був би вдячний, якби її команда не витрачала на ці платежі забагато часу. «Ти ж розумієш, Доротеє. Нічого такого. Просто Балкани».

Вона розуміла. Вирішила, що розуміє не до кінця і що цього досить. За рік Інгрід, яка працювала перекладачкою на пів ставки, раптом відкрила консалтингову фірму, «за порадою одного знайомого», і у фірми з'явився клієнт у Нові-Саді, який платив їй сто двадцять тисяч євро на рік за «консультації з європейського регулювання». Інгрід була щаслива. Інгрід купила квартиру в Пьорцляйнсдорфі. Доротея так жодного разу й не спитала, хто цей знайомий.

Так роблять усі, казала вона собі. Кожна фірма з великим клієнтом знає про нього щось, чого волів би не знати. Кожен аудитор у цьому місті хоч раз заплющував очі. Світ тримається не на чесності, а на тому, що ніхто не смикає за нитку, від якої розпуститься все полотно. Сто двадцять людей отримують зарплату. Двісті клієнтів вчасно отримують свої висновки. Чиїсь діти вчаться в добрих школах. І все це стоїть на десяти роках акуратних переказів по сорок вісім дев'ятсот.

Вона дістала з шухляди другий телефон — старий, кнопковий, куплений за готівку в тютюновому кіоску — і набрала номер, який знала напам'ять.

Гальмаєр відповів після третього гудка. Десь поруч грала музика й сміялися: він був на обіді.

— Доротеє. Секунду. — Музика віддалилася, грюкнули двері. — Слухаю.

— У мене тут дещо. Щодо Балкан. Одна моя працівниця.

Пауза.

— Наскільки «дещо»?

— Усе. Десять років, усі контрагенти, підсумкова сума. І тоннаж.

Пауза затяглася.

— Хто вона?

— Молодша аудиторка. Надя Ковач. Колишня вчителька. Діє суворо за правилами — принесла доповідну керівникові. У комплаєнс це не пішло й не піде.

— Хто ще знає?

— Її керівник. Він не проблема.

— Ти певна?

— Вісім років певна.

Гальмаєр помовчав. Коли він заговорив знову, голос був цілком спокійний, майже лагідний, і саме від цієї лагідності в неї похололи пальці.

— І що ти збираєшся робити, Доротеє?

— М'яко. Передати клієнта іншій команді. За кілька днів обмежити їй доступ до досьє, поступово, щоб не виглядало відповіддю. Потім поговорю з нею сама. Запропоную щось, від чого важко відмовитися. Мати-одиначка з іпотекою. Люди з іпотекою розсудливі.

— М'яко, — повторив Гальмаєр, ніби куштуючи слово на смак. — Добре. Спробуй м'яко. А архів?

— Тридцятого опівночі закривається квартальний файл. Після цього все, що лежить у досьє, блокується й більше не змінюється. Доти вивантаження минулих років можна замінити виправленими версіями. Я цим займуся. Після тридцятого її таблиця перетвориться на таблицю, яку вона взяла з повітря.

— Тиждень.

— Тиждень, Ервіне. Я впораюся.

— Знаю, що впораєшся. — Знову пауза. — Ковач, кажеш? Надя Ковач. Де живе?

Доротея відповіла не одразу. Вона дивилася на канал, де розвертався прогулянковий катер, на пасажирів у куртках, що знімали набережну.

— Навіщо тобі?

— Просто так. Люблю знати, з ким маю справу. Ти ж мене знаєш.

Вона його знала. Тому й мовчала ще секунду. А потім назвала вулицю в Оттакрінгу: дізнатися її самому йому нічого не коштувало, а вдавати, ніби вона може йому в чомусь відмовити, було б нерозумно.

— Дякую, Доротеє. Тримай мене в курсі.

Він від'єднався.

Вона довго сиділа з кнопковим телефоном у руці. Потім сховала його в шухляду, замкнула шухляду на ключ і внутрішньою лінією викликала керівника IT.

— Мартіне, зайдіть до мене перед тим, як підете. Треба провести одну технічну операцію з архівом клієнта. Акуратно й без шуму. І ще: до п'ятниці перегляньте права доступу для Ковач із шостого. Не сьогодні. До п'ятниці.

Мартін Шобер прийшов о шостій. Йому було тридцять чотири, він носив худі під піджаком, і Доротея тримала його за те, що він ніколи не ставив зайвих запитань. Сьогодні він поставив одне.

— Замінити вивантаження минулих років? — Він сидів на краєчку крісла й крутив у пальцях перепустку. — Це можна. Але система пише журнал змін. Кожна заміна — хто, коли, який файл, контрольна сума до і після. Якщо хтось потім подивиться журнал…

— Це виправлення помилок міграції, — сказала Доротея. — Клієнт надіслав уточнені дані. Я як партнерка погоджую. Журнал можна почистити?

Мартін помовчав.

— Журнал теж запечатується під час закриття кварталу. Доти — так, з моїм адмінським доступом. Але це не одна кнопка. Треба зробити так, щоб не було дірок у нумерації. День роботи. Може, два.

— У вас є шість.

Він кивнув і пішов, не спитавши більше нічого. Доротея відзначила про себе, що він жодного разу не подивився їй в очі. Сьогодні так робили багато хто.

Увечері, уже в машині на Рінгу, вона спіймала себе на тому, що намагається пригадати обличчя Наді Ковач. Нарешті пригадала: новорічний корпоратив, жінка в темно-синій сукні біля вікна не п'є шампанського, а щось пояснює одному зі стажерів на серветці. На серветці цифри. Стажер сміявся, а вона ні — вона терпляче чекала, поки він зрозуміє.

Доротея тоді подумала: з неї вийде добра аудиторка.

Вона не помилилася. У цьому й була проблема.