Два поверхи

У четвер нічого не сталося, і це було найгірше.

Цілий день Надя чекала дзвінка з комплаєнсу. Вона знала, хто там працює: сувора пані Піхлер, яка на щорічному тренінгу з протидії відмиванню грошей розповідала про «червоні прапорці» з таким виглядом, ніби особисто ловила кожного контрабандиста в Європі, і її молодий помічник. Надя уявляла, як пані Піхлер викличе її до переговорної, зачинить двері й покладе перед собою блокнот. Навіть заготувала відповіді на запитання, які та могла поставити.

Ніхто не зателефонував.

О п'ятій вона відкрила внутрішній портал, де реєструвалися повідомлення за розділом 7.4. Кожен працівник міг бачити статус своїх звернень — фірма пишалася цією прозорістю і згадувала її в кожному річному звіті. Надя ввела свій табельний номер.

«Зареєстрованих повідомлень немає».

Вона закрила портал, перечекала десять хвилин і відкрила знову, ніби від цього щось могло змінитися.

Сорок вісім годин спливали в п'ятницю вранці. Можна було почекати. Можна було переконати себе, що Ланг зайнятий, що Доротея Фальк у відрядженні, що реєстрація потребує часу. Цим вона й займалася — увесь вечір, поки Міра скаржилася на контрольну з фізики, і пів ночі.

У п'ятницю, двадцять п'ятого, о восьмій нуль п'ять вона приклала перепустку до турнікета в лобі. Турнікет пискнув і пропустив. Вона піднялася на шостий поверх і приклала перепустку до скляних дверей відділу.

Червоний вогник. Короткий сердитий сигнал.

Вона приклала ще раз. Червоний.

За склом сиділи колеги. Хтось підвів голову, побачив її і тут-таки втупився в монітор. За кілька секунд двері зсередини відчинив Томас, асистент другого року, з яким вони разом складали іспити.

— Глюк якийсь, — сказав він, не дивлячись на неї. — У мене минулого тижня теж так було.

Ноутбука на її столі не виявилося. Замість нього лежала жовта записка від IT: «Планове оновлення ПЗ. Пристрій буде повернуто протягом 3–5 робочих днів. Тимчасовий пристрій можна отримати на 2-му поверсі». Шухляда столу була замкнена — вона завжди її замикала, — але ключик, який вона тримала в керамічній чашці з олівцями, лежав не так, як вона його залишила. Борідкою догори. Вона завжди клала його борідкою донизу.

Вона стояла й дивилася на ключ, доки не відчула, що на неї дивляться.

О дев'ятій двадцять її викликав Ланг. Він сидів за столом із виглядом людини, у якої дуже багато справ, говорив швидко й перебирав папери.

— Надю, добре, що зайшли. Невеликі зміни. Ми проводимо ротацію за кількома клієнтами — звичайна практика, свіжий погляд, самі розумієте. Від сьогодні «Данубію» веде команда Гаузера. А ви з наступного тижня на інвентаризації у Вінер-Нойштадті, цементний завод. Добра можливість. Польова робота, ви ж давно хотіли.

— Я не хотіла, — сказала Надя.

— Отже, захочете. — Він усміхнувся. Усмішка не вийшла.

— Кристофе. Мою доповідну зареєстровано?

Він переклав теку зліва направо.

— Вона в партнерки. Доротея займається особисто. Я ж вам казав.

— Сорок вісім годин спливли сьогодні о восьмій сорок п'ять. У порталі нічого немає.

— Реєстрація — формальність. Головне, що питання розглядають на правильному рівні.

— А чому моя перепустка не відчиняє наш поверх?

— Перепустка? — Він насупився з таким щирим подивом, що на частку секунди вона майже повірила. — Не знаю. Мабуть, IT щось переналаштовує разом з ноутбуками. Я з'ясую.

— І п'ятий? Архів на п'ятому.

— Надю. — Він нарешті подивився їй в обличчя, і в погляді було те, чого вона не чекала: не роздратування й не погроза, а майже благання. — Будь ласка. Не треба. Їдьте у Вінер-Нойштадт. Порахуйте цемент. Це добра робота, чесна. Не треба.

Вона вийшла й пішла коридором, відчуваючи спиною погляди. Ніхто з нею не заговорив. Томас раптом дуже захопився чимось на екрані. Дві стажерки, які зазвичай кликали її обідати, пішли без неї. У кухонному куточку розмова урвалася, коли вона ввійшла, і поновилася, уже тихіше, коли вийшла.

Дивовижно, подумала вона, як швидко це відбувається. Ніхто нічого не оголошував, ніхто не розсилав листів. Але до обіду весь поверх знав, що Надя Ковач у чомусь завинила, і кожен вирішив, що з'ясовувати, у чому саме, краще не варто.

На другому поверсі їй видали тимчасовий ноутбук — старий, повільний, з урізаними правами. Вона перевірила: доступу до постійного досьє «Данубії» більше не було. До архіву теж. Її обліковий запис тепер бачив тільки теку цементного заводу і загальні шаблони.

Лишався комплаєнс. Вона піднялася пішки на третій поверх — сходи її перепустка ще відчиняла — і постукала у двері з табличкою «Відповідність і управління ризиками». Відчинив молодий помічник, худий хлопець в окулярах, чийого імені вона так і не запам'ятала.

— Пані Піхлер? — перепитав він. — Вона у відпустці. До п'ятого жовтня.

— З якого числа?

— Від учора. — Він зам'явся. — Позапланова. Щось сімейне, здається. Вам щось переказати?

— Повідомлення за розділом 7.4 за її відсутності хто приймає?

— Партнерка з ризиків. — Він кліпнув. — Пані Фальк.

Надя подякувала й пішла. На сходах вона зупинилася на майданчику між поверхами й кілька секунд стояла, поклавши долоню на холодні поручні. Вона раптом ясно побачила всю конструкцію, як бачать креслення: керівник завдання, партнерка із завдання, комплаєнс — і всі три стрілки сходяться в одному кабінеті на сьомому поверсі. Процедура, за якої ніщо не може загубитися. Якщо, звісно, усі її кінці тримає одна рука.

О дванадцятій вона вийшла з будівлі й пішла пішки вздовж Рінгу, повз університет і ратушу, не помічаючи ні того, ні іншого. Було тепло, по-вересневому, туристи фотографували фонтани. Вона йшла й думала.

Доповідна нікуди не пішла. Не загубилася, не застрягла — її зупинили. Ланг відніс її на сьомий поверх, і за два дні в Наді забрали клієнта, ноутбук і доступ. Хтось відчиняв її стіл. Людина в машині під вікном простояла до другої ночі — вона перевіряла.

Усе, що в неї лишилося, — пам'ять і сорок дві сторінки в сумці.

Ні, не все. Ще в неї була п'ятнадцятирічна звичка розбирати важкі задачі, коли на тебе дивляться учні й розгубитися не можна: розгубишся ти — розгубляться всі тридцять.

На Альзерштрассе вона зайшла до канцелярської крамниці й купила зошит. Не блокнот і не щоденник, а шкільний зошит формату А4 у клітинку, дев'яносто шість аркушів, у синій обкладинці. Такі вона п'ятнадцять років вимагала від учнів і п'ятнадцять років чула у відповідь: «Фрау Ковач, ну чому не в лінійку?» Бо в клітинку видно, відповідала вона, де закінчується одне число й починається інше.

Увечері, коли Міра пішла до подруги готуватися до контрольної, Надя сіла за кухонний стіл, розклала роздруківки й розгорнула зошит на першій сторінці.

Нагорі, за старою звичкою, вона написала: «Дано».

І почала переписувати. Контрагенти — сім, з адресами. Роки — десять. Кількість платежів за роками. Суми. Ставки з договорів, які вона пам'ятала: фумігація — чотири десять за тонну, зберігання — шість вісімдесят за тонну на місяць, експедирування — за рейсами. Обсяги експорту з річних звітів — їх, на щастя, вона виписала окремо ще у вівторок. Імена людей, які підписували акти з боку «Данубії», — три; вона їх запам'ятала, бо підписи повторювалися. Номерів рахунків одержувачів вона не пам'ятала, але в роздруківках були банки: два в Белграді, один у Сараєві, один у Подгориці.

Вона писала акуратно, цифра до клітинки, як пишуть для того, хто перевірятиме. За дві години списала одинадцять аркушів.

Унизу останньої сторінки вона написала: «Знайти». І зупинилася, тримаючи ручку над папером.

Знайти — що? Куди насправді йшли гроші? Хто їх отримував? Чому десять років ніхто нічого не бачив? Хто в її власній фірмі знав про це від самого початку?

Вона написала: «Хто знав». І двічі підкреслила.

Близько дев'ятої вона спустилася по пошту. Поштові скриньки висіли в під'їзді — старі, латунні, з маленькими замочками, які відмикалися будь-якою шпилькою. Її скринька була замкнена. Усередині лежали рахунок за електрику, рекламний листок піцерії і лист із банку.

Лист із банку був розкритий. Не розірваний, а акуратно розрізаний ножем по верхньому краю і знову заклеєний. Клей ще не зовсім висох і злегка блищав під лампою.

Надя стояла в під'їзді з конвертом у руках і слухала, як цокає таймер світла на сходах. Світло згасло. Вона не стала його вмикати.

Нагорі вона поклала конверт на стіл поруч із зошитом, підійшла до вікна спальні й, не вмикаючи світла, подивилася вниз.

Темної машини на колишньому місці не було.

Вона стояла через два місця, ближче до рогу, розвернута так, щоб бачити водночас і під'їзд, і вікно.

Ні. Надя придивилася. Машин було дві. Одна — та, вчорашня, тепер під ліхтарем на розі. Друга — сірий «Опель» із тонованим склом — зайняла її колишнє місце під липою.

Вогник цигарки світився тільки в одній із них.

І Надя раптом зрозуміла, що не знає, яка з двох страшніша.