Друге послання

Друга записка лежала там само, де й перша: під середньою сільничкою, притиснута гранчастим денцем. Дейзі помітила її наступного ранку, щойно ввійшла. Вона помітила б її, навіть не дивлячись, як помічаєш у темній кімнаті зубний біль.

Картка була та сама: біла, щільна, з тих, що продаються пачками у канцелярському відділі. Ті самі друковані літери, ті самі сині чорнила.

«Ти знову пропустила обід. Поїж».

Дейзі прочитала. Поклала картку на стіл і дуже обережно, двома пальцями, як беруть муху, посунула її до краю.

Учора вона справді пропустила обід. Це був день, коли в залі сиділа делегація з туристичного бюро, коли зламалася морозильна камера в коморі й коли в неї не знайшлося часу навіть на ковток води. Вона згадала, як о третій годині дня стояла на кухні й жувала холодну картопляну шкірку, бо нічого іншого під рукою не опинилося. Ніхто цього не бачив. Меґґі була на роздачі, Тео в залі, Еван у себе в пекарні.

Автор записок знав.

Дейзі ввімкнула світло всюди, де тільки могла, й обійшла приміщення вдруге. Цього разу вона рухалася не як людина, що шукає, а як людина, що обороняється. Задні двері замкнені. Засув на місці. Віконце в коморі. Підвал. Вхідні дубові двері, які вона сама відмикала двадцять хвилин тому: замок цілий, жодних подряпин навколо отвору, жодних слідів зламу.

Потім вона сіла в кабінеті перед монітором і зробила те, що збиралася зробити вчора й не наважилася: перевірила архів уважно.

Ніч була чиста. Порожня кухня, порожня зала, порожній коридор. Вона перемотувала у звичайному режимі, не прискорюючи, і дивилася на цифри в куті кадру. Дванадцята нуль-нуль. Перша. Друга. Третя. Третя десять.

Третя десять. Четверта п’ятдесят.

Дейзі зупинила запис. Відкотила назад. Прокрутила знову. Цифри в кутку скочили, як п’яна жаба: одразу від 03:10:44 до 04:50:02. Між ними нічого. Ні чорного екрана, ні перешкод, ні повідомлення про помилку. Просто монтажний шов, гладкий, ніби так і задумано.

Вона перевірила вчорашню ніч. Така сама діра. Позавчорашню: та сама. І кожну ніч до неї, скільки вистачило терпіння гортати. Між третьою десять і за десять п’ята запис зникав. Дейзі вилаялася тихо й дуже чітко, по складах, як вона лаялася тільки в тих випадках, коли справа була серйозна.

Реєстратор дістався їй від містера Пакетта разом із приміщенням. Стара сіра коробка, обклеєна заводськими наліпками, з кабелями, що тяглися по плінтусу, як коріння. Містер Пакетт пишався нею й називав «системою безпеки». Дейзі називала її «скринею», бо не розуміла, як вона працює, й боялася її чіпати. Тепер вона подивилася на коробку іншими очима. Якщо хтось знав, що запис зникає щоночі в один і той самий час, він міг приходити туди, коли захоче.

Але питання в тому, хто знав.

У кишені завібрував телефон. Повідомлення від постачальника риби: «Вантаж буде на годину пізніше». Дейзі сховала телефон назад і подумала, що треба зателефонувати містеру Пакетту й спитати про реєстратор. Потім подумала, що містер Пакетт ніколи не бере слухавку до десятої, а після десятої відповідає «а, це ти, дитинко» й розповідає про свою печінку.

Вона вирішила: зателефоную пізніше.

До восьмої прийшла Меґґі, до дев’ятої Тео. Дейзі викликала їх по одному до комори під приводом «перерахувати банки з томатами» й влаштувала розмову, якої ніколи б не хотіла вести.

З Меґґі вийшло простіше, ніж вона боялася, і важче, ніж вона очікувала.

— Питаю як є, — сказала Дейзі. — Ти вночі після закриття сюди не заходила? Або зовсім рано вранці?

— Я весь тиждень сиджу з онучиною температурою, ти ж знала.

— А раніше?

— Раніше, — сказала Меґґі й поставила банку на полицю з такою ретельністю, що стало ясно: вона ледве стримується. — Дейзі Макензі. Ти хочеш спитати, чи не підсовую я тобі записки під сільничку?

У Дейзі спалахнули вуха.

— Звідки ти знаєш про записки?

— А звідки ти знаєш, що я про них знаю? — Меґґі примружилася. — Ти два дні ходиш, наче хтось встромив тобі в спину шило. Руками на плиту дивишся. На сільнички поглядаєш. Думала, не помічу? Мені п’ятдесят вісім, дитинко, а не вісімдесят п’ять.

Вони подивилися одна на одну. А потім Меґґі зітхнула, сіла на перевернутий ящик з-під цибулі й сказала:

— Давай по порядку. Що за записки?

І Дейзі, на власний подив, показала. Обидві картки, одну за одною. Меґґі читала мовчки й довго, ворушачи губами. Потім обережно повернула картки й сказала тільки:

— Це не я.

— Я знаю.

— Ні, не знаєш. Ти перевіряєш. Це правильно. — Меґґі підвелася. — Але я на твоєму місці дивилася б не на тих, хто тут працює. Ті, хто тут працює, на тебе не ображені.

— А хто ображений?

— Не знаю. Але той, хто пише «поїж», думає, що має на це право.

Ці слова застрягли в Дейзі десь під ребрами й лишилися там до вечора.

Тео виявився складнішим. Двадцятичотирирічний, високий, вічно в навушниках і з винуватим виразом обличчя, він вислухав питання й почервонів до коренів волосся. Руки в нього чомусь забігали, заметалися, як миші в коробці.

— Ні, — сказав він. — Ні-ні. Я нічого. Я ні до чого. Не знаю, про що ви.

— Я ще нічого не сказала, — зауважила Дейзі.

— Ну, все одно. Ні.

Він дивився на її плече, на підлогу, на банки з томатами, куди завгодно, тільки не в обличчя. Дейзі відпустила його, сказавши, що все гаразд. Але вже на виході з комори подумала: якщо я його питаю, значить, я вже йому не вірю. А якщо я вже не вірю Тео, то кому наступному?

День минув, як минають дні в ресторані, коли всередині в тебе сидить щось холодне. Вона смажила хека й помилилася з лимонним маслом: пересолила. Вона всміхалася гостям, а одного разу раптом заклякла біля роздачі, дивлячись на сільнички, і Меґґі тихо сказала «Дейзі» таким тоном, яким зупиняють людину на краю платформи.

До закриття зала спорожніла. Вона лишилася сама, витираючи столи ганчіркою, якій уже давно не було чого стирати. О пів на одинадцяту у задні двері постукали. Двічі коротко, один раз довго. Еван.

Дейзі відчинила й відчула, як щось усередині в неї трохи відпустило, як вузол, що розв’язується сам.

— У мене тут суп, — сказав він, піднімаючи контейнер. — І сухарики, як домовлялися. Щоправда, замість сухарів у мене вийшла жахлива паніровка.

— Заходь.

Він увійшов, і стало гамірніше й тепліше. Еван поставив контейнер на стіл, дістав із пакета дві ложки, налив суп у миски. Він рухався її кухнею так, ніби бував тут тисячу разів, і певною мірою так воно й було. Дейзі сиділа на високому табуреті й дивилася, як у нього закатаний рукав, як на зап’ясті проступають жили від борошна й роботи, і думала про те, що їй майже тридцять чотири, а вона жодного разу ні в кого не просила допомоги й, схоже, не збирається починати.

— Їж, — сказав Еван і поставив перед нею миску. — А то ти знову пропустила обід.

Ложка в її руці дзенькнула об край.

Дейзі відчула, як у животі все стиснулося у вузол, і вузол був тугий, як нерозв’язана мотузка. «Ти знову пропустила обід». Та сама фраза. Ті самі слова. Слово в слово.

— Що? — спитала вона занадто тихо.

— Я кажу, їж, — повторив Еван, і обличчя в нього стало розгубленим. — Щось не так?

— Звідки ти знаєш, що я пропустила обід?

— Дейзі, ти ходиш кухнею з рушником на плечі й із сірим обличчям. Я пекар, а не провидець. Що сталося?

Вона дивилася на нього й не могла зрозуміти, бреше він чи ні. Це було найстрашніше: вона, чиє ремесло полягало в умінні розрізняти смаки й запахи, не могла розрізнити власного друга. Обличчя в нього було відкрите, просте, втомлене. Він хмурився й не відводив очей.

— Нічого, — сказала Дейзі й узяла ложку. — Просто… дякую. Смачно.

Еван кивнув, і вони доїли мовчки. Але коли він пішов, Дейзі стояла біля дверей і довго прислухалася до його кроків на вулиці, і їй здавалося, що вся кухня навколо тихо дихає, як звір, що вдає сонного.