Двигун номер два

Другий двигун почав помирати в середу, о шостій сорок ранку, і Мірела Осей почула це на десятій палубі, за два кілометри від машинної зали, лежачи на підлозі колишньої школи першого покоління.

Вона прокинулася від того, що змінився Гул. Не зник — змінився. Дві ноти, що від минулого тижня звучали фальшиво, але рівно, тепер попливли. Друга нота то йшла вгору, то падала, наче хтось невидимий смикав струну. Що кілька секунд — короткий провал. Корабель спотикався.

Мірела сіла, і коліно завило.

Каель спав під плакатом із сигнальною абеткою, підклавши під голову куртку. Танвір — на трьох зсунутих партах, згорнувшись, як кіт. Івонн сиділа біля дверей, закутавшись у ковдру, і не спала: вартувала. Вона подивилася на Мірелу й сказала:

— Чуєш?

— Чую. Підшипники. Або вал. Другий зараз тягне за двох, і його не балансує ніхто.

Ніхто — бо старший механік Осей була в розшуку. Цієї ночі, у відсіку охолодження, вона зірвала з себе маску й закричала, і півдесятка Хранителів побачили її обличчя. Тепер її ім'я висіло на кожному посту поруч з іменем Танвіра Рахмана. І в машинній залі, біля пульта, де вісімнадцять років стояла вона, тепер стояв Гарет Нуньєс, добра людина й добрий механік, який ніколи не тримав Другий на ручному балансі довше години.

О сьомій п'ятнадцять Гул провалився знову, на цілу секунду. Десь далеко нагорі, на житлових палубах, дзенькнув посуд.

— Мені треба туди, — сказала Мірела.

— Тебе візьмуть на перших же сходах, — сказала Івонн.

— Якщо мене туди не пустять, за тиждень брати буде нікого. — Мірела насилу підвелася. — Другий не просто пливе. Він помирає. Я знаю цей звук. Орвелл називав його «кашель». Спершу кашель, потім хрип, потім тиша. У Третього кашель тривав шістдесят років, але Третій ніколи не тягнув за двох.

О восьмій прийшли гості.

Спершу — кроки в коридорі з малюнками. Каель прокинувся миттєво, як навчився за цей тиждень, і став біля дверей із важким ключем у руці. Потім — стук. Три короткі, пауза, два.

— Свої, — сказав Танвір, не розплющуючи очей. — Це абетка.

Двері відчинилися, і на порозі стояли троє. Кассіан Вольф — у сірій куртці без знаків розрізнення. Гарет Нуньєс — із червоними від безсоння очима й полімерним аркушем, списаним показниками. І високий худий старий у теплій куртці, яку йому явно позичили: рукави були закороткі. Мірела впізнала його не одразу. Старійшин вона бачила тільки здалеку, на ринку, у День Ліку.

— Старійшина Аскель, — сказав Вольф. — Хранитель Книги Відставань. Колишній. Від учорашнього ранку під домашнім арештом. Офіційно він зараз спить у своїй каюті, а біля дверей стоїть мій чоловік, який дуже добре вміє охороняти порожню каюту.

Старий увійшов, роззирнувся. Подивився на плакат з абеткою, на зоряну карту з червоним колом навколо Гесперії, на дитячі парти. Потім побачив Каеля, і на його обличчі з'явилося щось схоже на усмішку.

— Молодший технік Дрейв, — сказав він. — Я дещо в тебе знайшов. На жаль, Рада це в мене відібрала. Шматочок гелю. Ти лишив його на підлозі внизу.

Каель повільно опустив ключ.

Вони говорили дві години. Спершу Нуньєс — про Другий, швидко, збиваючись, тицяючи пальцем у цифри. Мірела слухала й дедалі більше хмурилася. Потім Вольф — про накази. Кроу наказала йому почати полювання: «знайти й затримати Осей, Рахмана, Дрейва й Ладеро будь-якою ціною». Наказ прийшов із її підписом і оком Ради. Вольф сказав, що зачитав його вголос своїм людям — і порвав. При всіх. А наостанок, наче між іншим, сказав, що це він уночі просунув Йонасові під двері копію наказу про Рахмана: «Мені треба було, щоб хтось у Раді спитав уголос. Сам я туди не вхожий».

— Я сказав їм, — Вольф знизав плечима, — що не ганятимуся нижніми палубами за єдиною людиною на кораблі, яка може втримати Другий від смерті. Що коли Рада хоче її спіймати, хай спершу знайде їй заміну. Половина моїх людей зі мною. Друга половина — ні. І в другої половини тепер інший командир.

— Хто?

— Не знаю. Накази їм приходять із перекресленим колом.

Потім говорив Йонас. Про Раду. Про протокол «Відсікання», який Кроу перечитує щороку. Про паливну схему, одну на два кораблі. Про канал К-0 і про те, як здригнулися пальці Верховної, коли він спитав, хто відповідає на листи.

Коли він закінчив, у школі стало дуже тихо. Тільки Гул спотикався над головою.

— Мені потрібні запчастини, — сказала Мірела.

Усі подивилися на неї.

— Другий. — Вона взяла в Нуньєса аркуш і провела пальцем по стовпчику цифр. — Вібрація на головному валу росте. Це підшипниковий вузол третього ступеня. Якщо його не замінити, за три-чотири тижні вал піде врознос, і Другий стане. А з одним Першим «Меридіан» не зможе загальмувати біля Гесперії. Пролетить повз неї — хоч у чотириста дев'ятому, хоч у п'ятсот шістдесят третьому, яка різниця. І летітиме далі. Вічно. Як камінь.

— Меркадо, — сказав Йонас. — Рауль Меркадо, хранитель запчастин. Він у Раді. У нього склади.

— У нього немає вузла третього ступеня, — сказав Нуньєс. — Я перевіряв учора. Останній комплект пішов на Перший вісімнадцять років тому — той самий, якого не дали Орвеллові. Усі інші списали ще раніше.

Мірела заплющила очі. «Просив заміну, відмовлено: запчастини на рахунку». Запчастини на рахунку. Понад двісті років на «Меридіані» бракувало запчастин, і кожен старший механік латав, викроював, знімав деталі з одного вузла, щоб поставити на інший. Корабель, що летів на чужому паливі, їв сам себе.

Вона розплющила очі й подивилася на стіну. Там, над дошкою, висіла зоряна карта першого покоління. Гесперія в червоному колі. А поруч із зображенням «Меридіана» — маленький силует, намальований тією самою рукою, того самого розміру, того самого вигляду. Два кораблі пліч-о-пліч. Під другим напис: «Зеніт». Близнюк.

Кораблі-близнюки. Одна паливна схема на двох. Одна конструкція. Одні двигуни.

— Каелю, — повільно сказала Мірела. — У протоколі. Там були технічні викладки. Що перекачали із «Зеніту» під час Відсікання?

— Паливо, — сказав Каель. — Усе, що було в баках. Там таблиця, об'єми в тоннах.

— Тільки паливо?

— Тільки. — Він насупився. — Там окремо було написано: «Інші вантажі контуру Б перекачуванню не підлягають через брак часу».

— Інші вантажі. — Мірела відчула, як у неї холонуть пальці. — Склад запчастин «Зеніту». Такий самий, як у нас. Повний. Ніхто його не чіпав. Двісті шістдесят років він лежить там, де його лишили.

— Мірело. — Івонн дивилася на неї з тим виразом, з яким дивляться на пацієнта в маренні. — «Зеніт» — це не склад. Це корабель, який ми кинули помирати. Навіть якщо він десь є, ми не знаємо де.

— Знаємо, — тихо сказав Танвір.

Він сів на парті. Обличчя в нього було серйозне, без усмішки.

— «Ми живі». Що дванадцять хвилин. Попереду й трохи вбік від курсу. Я засікав напрямок, поки сидів біля антени, до арешту, — у чипі лимона не тільки звук, а й пеленги, з годиною й хвилиною. Напрямок змінюється. Повільно, але змінюється. Ми його наздоганяємо — ледь-ледь, бо наші двигуни все-таки тягнуть, а його ні. — Він помовчав. — Коли рвали ферму, удар відкинув нас назад, а його штовхнув уперед. А потім Третій двісті шістдесят років недотягував. «Зеніт» не гальмував і не розганявся, йому не було чим. Він просто летів далі, з тією швидкістю, яку мав у мить Відсікання. Ми відстали від нього, розумієте? Не він від нас. Ми від нього. Він попереду. Він увесь час був попереду.

У школі стало тихо. Навіть Гул, здається, на секунду перестав спотикатися.

Мірела дивилася на силует другого корабля на карті. Близнюк. Шість тисяч двісті дванадцять душ. «Ми живі». Двісті шістдесят років поспіль.

Вона подумала про Орвелла. Про те, як він писав: «Пробач нам». Про те, що він загинув, бо забракло запчастин, які двісті шістдесят років летіли трохи попереду, на кораблі, якого всі вважали мертвим.

— Кассіане, — сказала вона. — Скільки в тебе людей, які на нашому боці?

— Близько сорока.

— Нуньєсе. Скільки в тебе механіків, які підуть за мною?

— Уся зміна. — Нуньєс навіть не замислився. — Мірело, уся зміна піде.

— Старійшино. — Вона повернулася до Йонаса. — Скільки старійшин проголосують за розворот, якщо їм показати сигнал?

Йонас довго мовчав.

— Один, може, — сказав він нарешті. — Сайрус Альтман. Він не підняв руки. Більше не знаю.

— Отже, ми не проситимемо Раду.

Вона підвелася, спираючись на парту. Коліно боліло так, що темніло в очах, але вона стояла прямо. Тримайся рівніше, дівчинко. Горбляться лише винні.

— Ми йдемо до маяка, — сказала Мірела Осей. — Не питаючи дозволу. Ми розвертаємо «Меридіан» до «Зеніту», забираємо їхні запчастини й лагодимо Другий. І якщо там, попереду, справді є хтось живий, — ми повертаємо їм те, що в них забрали. Усе, що зможемо.

Ніхто не засміявся. Ніхто не сказав, що це божевілля. Каель дивився на неї тим поглядом, яким дивився в оранжереї, першого дня, — не на начальницю, а на людину. Івонн зітхнула й почала згортати ковдру. Танвір усміхнувся — уперше за тиждень по-справжньому.

А Кассіан Вольф мовчки розстебнув комір сірої куртки й зняв із неї останній знак, що лишився від Хранителів, — маленький значок з оком Ради. Поклав його на парту першого покоління. І більше не взяв.