Вечір прем’єри

Перша субота березня видалася ясною й холодною. Зранку над гирлом стояло прозоре повітря, у якому кожен димар, кожна чайка, кожна діжка біля причалу здавалися вирізаними з бляхи. На набережній біля Дому «Естюер» уже з дев'ятої вивішували прапори, а робітники в помаранчевих жилетах виносили на вулицю останні коробки. Над парадним входом висів величезний банер: «МУЗЕЙ КІНО ДЕЛЬКУРІВ. КОЛІР, ЯКИЙ НЕ БРЕХАВ».

Люсьєн прийшов о восьмій, із рюкзаком, у якому лежала бляшана банка. Його провели до проєкційної: невеликої кімнати на верхньому ярусі зали, з новеньким шістнадцятиміліметровим проєктором на металевій стійці, віконцем у залу та свіжим запахом фарби. Тут усе було готове: лампи перевірені, паси змащені, котушки знежирені. Він міг би заряджати із заплющеними очима.

За спиною, біля дверей, виник Рене Годен.

— Месьє Вайян.

— Доброго ранку.

— Месьє Делькур просив перевірити плівку до церемонії.

Люсьєн дістав банку й подав йому. Годен узяв її двома руками, в рукавичках, відкрив кришку, заглянув усередину. Довго стояв нерухомо, роздивляючись щільну котушку, потім підняв її на світло й повів пальцем уздовж краю, по зеленому, глибокому, морському кольору. Люсьєн стежив за його обличчям. Воно нічого не виражало.

— Двадцять три хвилини, — сказав Годен.

— Перепрошую?

— Метраж. Ви казали месьє Делькуру, що плівка йде одинадцять. Тут удвічі більше.

Люсьєн не відповів. Він стояв, не рухаючись, і чекав.

Годен дивився на плівку ще кілька секунд. Потім, не піднімаючи очей, дуже тихо промовив:

— Я нічого не чув. Я лише перевірив стан.

Він закрив банку, охайно поклав на стіл біля проєктора й вийшов. Люсьєн довго не міг поворухнутися. Потім повільно видихнув, узяв котушку й почав заряджати.

До четвертої години зала наповнилася. Люсьєн дивився крізь віконце проєкційної, як заповнюються ряди: мер у чорному пальті, префект із дружиною, директор музею із сусіднього міста, чиновники, журналісти з камерами. Він побачив Арлетт Бувьє, змарнілу, винувату, в суворому сірому костюмі. Побачив Мартіну Ланьо, присадкувату жінку з короткою стрижкою, яка вмостилася в третьому ряду з оператором і блокнотом. Побачив метра Сореля з портфелем на колінах.

Посеред другого ряду, в інвалідному візку, закутана в червону шаль, сиділа Марі-Анж Лакруа. Поруч із нею, стиснувши губи, як людина, що з усіх сил намагається не здригнутися, сиділа Ноемі. Вона підвела голову, знайшла поглядом віконце проєкційної й ледь помітно кивнула.

А в самому кінці зали, в останньому ряду, біля стіни, в темному пальті й чорній хустці, сиділа маленька стара жінка з прямою спиною. Поруч із нею, на сусідньому кріслі, лежав ціпок. Він упізнав би цю поставу в будь-якому натовпі.

Вони обидві прийшли. Обидві, не змовляючись.

О четвертій двадцять на сцену вийшов Етьєн Делькур. У темному костюмі, з ціпком, із білим, зачесаним назад волоссям, він виглядав як патріарх, що вийшов до свого народу. У залі заплескали. Він підняв руку, зупинив оплески й заговорив своїм м'яким, трохи розтягнутим голосом.

— Пані та панове. Дорогі друзі. Сьогодні здійснюється мрія мого батька і мого брата. Сьогодні наше місто отримує музей, який розповість світові про те, як у Сен-Верелі народилося кольорове кіно.

Він говорив довго й гарно. Про Гастона, про Поля, про студію, про запах гарячого пилу в павільйонах. Люсьєн слухав, і в горлі в нього стояв клубок. Старий не брехав у кожному слові: він справді любив те, про що говорив. Це й було найстрашніше.

— Але для мене сьогоднішній день особливий, — вів далі Етьєн, — бо ми знайшли те, що вважали втраченим. Весільну плівку мого брата. Єдине зображення Ізабель, що дійшло до нас. Вона стане серцем нашого музею. Прошу вас, подивіться разом зі мною.

Він злегка вклонився й зійшов зі сцени. Світло в залі погасло.

Люсьєн поклав руку на вимикач проєктора. Рука не тремтіла. Він натиснув.

Промінь прорізав темну залу, і на величезному білому екрані спалахнуло зображення. Церковні сходи. Натовп. Капелюшки. Рис. Наречена, що сміється через плече. Зала затамувала подих. Наречена обернулася, і в тиші, в першому ряду, хтось негучно зойкнув.

Далі йшло так, як вони придумали з Тео. На екран, під кадр, чорними чіткими літерами одні за одними виходили субтитри: спершу опис сцени, потім рядки, прочитані по губах. Спочатку гості бачили те, що очікували: весілля, свято, щастя. Потім літній чоловік в окулярах із товстою оправою повернувся до камери. Підняв руку. Відкрив рот.

«Мене звати Огюст Перрен. Я лаборант студії „Естюер"».

Зала завмерла. Ніхто не ворушився.

Люсьєн стояв біля віконця, не зводячи очей із зали. Він бачив профіль Етьєна в першому ряду: спокійний, трохи схилений, як у людини, що з цікавістю дивиться знайомий фільм. Через кілька секунд старий злегка подався вперед. Його рука на руків'ї ціпка напружилася.

«Чотирнадцятого березня тисяча дев'ятсот п'ятдесят другого року, о другій годині дня, я стояв біля дверей кабінету директора й бачив, як месьє Гастон Делькур і нотаріус Вассер поклали на стіл папір…»

У залі зашурхотіли. Хтось зашепотів. Етьєн повільно повернув голову назад, до останніх рядів, до входу, де біля стіни стояв Годен. Люсьєн побачив, як їхні погляди зустрілися. Старий ледь помітно кивнув. Один раз. Різко.

Годен відділився від стіни й безгучно вийшов із зали.

Люсьєн відчув, як стислося щось під ребрами. Він розумів, що станеться далі. Надто добре знав, як працюють люди, звиклі вирішувати проблеми вогнем. «Якщо плівку не можна зупинити, треба знищити те, що залишилося». Нітратний склад музею, колекція Фонду, музейний архів, підвал, де зберігалися останні стрічки студії. У метушні, під сигнал тривоги, ніхто не стане дивитися.

Він глянув на проєктор. Котушка йшла рівно, стрічка тяглася без ковзання, звук мотора ритмічно пульсував. Тринадцять хвилин до кінця. Він міг би залишитися. Міг би не вставати. Але якщо він залишиться, підвал загориться.

— Пробач, Еліано, — шепнув він. І вибіг із проєкційної.

Сходи, коридор, службові двері. Він біг, не озираючись, перестрибуючи через східці. Унизу, в підвалі, де розташовувалося сховище музею, горіло чергове світло. Важкі сталеві двері були розчахнуті навстіж, і зсередини долинав запах, від якого в нього зупинилося серце: різкий, солодкуватий, хімічний. Розчинник.

Він вбіг.

Сховище виявилося довгим, склепінчастим, заставленим стелажами з банками. На підлозі, посередині, стояла каністра, перекинута набік, із якої по бетону повільно розповзалася блискуча калюжа. А біля стелажа, спиною до дверей, стояв Рене Годен. Сірий плащ, рукавички, пряма спина. У правій руці він тримав запальничку.

Горів маленький вогник.

— Месьє Годен, — сказав Люсьєн, і голос прозвучав несподівано рівно.

Той не обернувся.

— Ви вже один раз відкрили засув, — вів далі Люсьєн. — У сімдесят дев'ятому. Ви відчинили його, коли все горіло. Ви тоді були хлопчиськом. Вам було двадцять років.

Годен стояв нерухомо. Полум'я тремтіло в його пальцях, відкидаючи на стелаж довгу тінь.

— Звідки ви знаєте?

— Мені розповіла жінка, що стояла біля хвіртки. Вона бачила, як ви зірвалися з місця. Бачила, як ви намагалися відчинити двері.

Довга тиша. Люсьєн чув, як десь над ними, в залі, приглушено звучить музика: Тео придумав, щоб у потрібні моменти тихо грало фортепіано.

— Вона жива? — спитав Годен глухо.

— Вона в залі. Сидить в останньому ряду. Вона хоче, щоб Етьєн побачив її.

Годен заплющив очі. Він простояв так майже хвилину. Потім пальці його повільно розтислися, запальничка клацнула, вогник погас. Він опустив руку, стягнув з неї рукавичку й поклав собі на долоню. Рука була стара, зморшкувата, чужа.

— Я сорок сім років чекаю, коли хтось прийде й спитає, — сказав він. — Ніхто не прийшов.

Він обернувся. Обличчя його було сіре, і по щоках, як у кожної людини, якій раптом дозволили плакати, текли сльози. Він вийняв із кишені плаща телефон, старий, потертий, і простягнув Люсьєну.

— Там усе. Повідомлення. Розпорядження за останні три роки. Фотографії. Дівчину тієї ночі вів я. Я йшов за нею за наказом. Мав налякати, притиснути до урвища. Але вона побачила мене в дзеркалі й натиснула на газ. Не впоралася з поворотом. Я тільки хотів зупинити її. Не вбивати. — Він зупинився, ніби власні слова обпекли йому язик. — Це неважливо. Я йшов за нею. Цього досить.

Люсьєн узяв телефон. Рука його тремтіла.

— Фотографію мені надіслали ви.

— Я, — просто відповів Годен. — Я не знав, як сказати інакше.

Він опустився навколішки серед розлитої калюжі, закрив обличчя руками. І Люсьєн уперше за весь час побачив у ньому не тінь, не темний силует біля ліхтаря, а старого, зламаного чоловіка.

Через п'ять хвилин до сховища ввійшли двоє жандармів, викликаних Люсьєном дорогою. Годен підвівся сам, простягнув руки.

— Прошу вас, — сказав він. — Я готовий.

Люсьєн повернувся в залу, коли на екрані йшли останні кадри. Він не пішов до проєкційної: зупинився на порозі, біля відчинених дверей, щоб бачити все разом. Темна зала, ряди, що затамували подих, білий прямокутник екрана. На екрані сидів біля вікна молодий чоловік зі скуйовдженим волоссям і темними насмішкуватими очима. Він тримав у руці згорнутий папір, дивився в камеру й говорив. Субтитри йшли під ним, спокійні, рівні, чорні.

«Якщо зі мною щось трапиться, не плач. Просто ввімкни світло».

Стрічка скінчилася. Біле світло порожнього екрана на мить залило залу. А потім у темряві, біля стіни, хтось підвівся й натиснув вимикач.

Зала спалахнула яскравими люстрами. Люди кліпали, закриваючи очі долонями. У першому ряду підвівся Етьєн Делькур. Він стояв, спираючись на ціпок, і обличчя його було таким, якого Люсьєн ще не бачив: білим, нічого не виражаючим, розгубленим.

— Хто… — промовив він. — Хто це зробив?

І тоді в самому кінці зали, біля стіни, підвелася маленька стара жінка в темному пальті й чорній хустці. Вона пройшла проходом, не поспішаючи, постукуючи ціпком. Зупинилася за два кроки від старого. Підвела голову.

— Здрастуйте, Етьєне, — сказала Ізабель.

Старий подивився на неї довго. Потім губи його здригнулися, він повторив, не голосом, а подихом, як людина, що побачила померлу:

— Ізабель.

У залі стояла така тиша, що чутно було, як на вулиці за стінами кричить чайка. Мартіна Ланьо підвелася зі свого місця, оператор підняв камеру. Марі-Анж Лакруа, в червоній шалі, сиділа в кріслі, пряма, як королева, і дивилася на обвинуваченого. Ноемі тримала її за руку.

Люсьєн стояв біля дверей, відчуваючи, як у грудях повільно, як важка вода, розходиться те, що накопичувалося три роки. Він упіймав погляд Ізабель і побачив, як вона ледь помітно усміхнулася йому самими очима.

— Я чекала на вас сорок сім років, — промовила вона негучно, але всі почули. — Тепер ви вислухаєте мене.