Благодійник

Книга називалася «Естюер: сто років світла». Вона лежала в місцевому архіві на найпочеснішій полиці, в глянцевій суперобкладинці, із золотим тисненням і фотографією на корінці: молодий чоловік у світлому пальті стоїть біля входу в павільйон, а за його спиною висить вивіска зі знайомою назвою. Видав її Фонд Делькур до сторіччя студії, а на форзаці значилося: «Дар місту від Етьєна Делькура».

— Я знайшла її зранку, — сказала Ноемі. — Тут є розділ про шістдесят шостий рік.

Вони сиділи в читальній залі Синематеки, у дальньому кутку, під лампою із зеленим абажуром. День хилився до вечора, і за високими вікнами тягнулося те рівне свинцеве світло, яке в Сен-Верелі замінює все інше. Ноемі розкрила книгу на закладці й розвернула її до Люсьєна.

Він читав повільно. Текст був написаний гарною, впевненою мовою людей, яким усе життя розповідали, що вони творять історію. Гастон Делькур, засновник «Естюера», винайшов у п'ятдесят другому році кольоровий процес «Естюер-колор», який зробив студію знаменитою на всю Францію. Його старший син Поль, тридцяти двох років, «обдарований, мрійливий, улюбленець усіх», у травні шістдесят шостого одружився з Ізабель Верне, швачкою студійного костюмерного цеху. Шлюбна церемонія пройшла в церкві Сен-Верель, бенкет у студійному дворі, «і все місто ще довго згадувало це весілля». Додавалася фотографія: чорно-біла, нечітка, на ній наречений із скуйовдженим волоссям дивився на когось, кого не було в кадрі, й усміхався так, ніби йому щойно дозволили жити.

Люсьєн не відразу помітив, що наречену на знімку видно лише збоку, наполовину затулену плечем гостя. Впізнати її за цим знімком було не можна. Але він упізнавав. Він упізнавав вигин шиї.

— Читайте далі, — тихо сказала Ноемі.

Наступні сторінки описували «трагедію родини». У сімдесят дев'ятому році Поль Делькур загинув під час пожежі в нітратному сховищі студії: коротке замикання, плівка спалахнула миттєво, він кинувся рятувати негативи й не встиг вийти. «Студія втратила не лише спадкоємця, а й душу», писав автор. Дві сторінки були присвячені тому, як Етьєн, молодший брат, змушений був узяти на себе справу батька. А потім, наприкінці розділу, дрібним абзацом, який легко пропустити:

«Вдова Поля, Ізабель, не змогла пережити втрату. У лютому вісімдесят першого року її знайшли на березі гирла Орелі. Однорічна дочка, що залишалася на піклуванні родичів, більше не з'являлася в житті родини Делькур, і про її долю надалі нічого не відомо».

Він перечитав абзац три рази. Потім поклав долоню на сторінку, ніби хотів її притиснути, щоб рядки не розбіглися.

Однорічна дочка. Вісімдесят перший рік, лютий. Еліана народилася в березні вісімдесятого, і він знав це число так, як знають номер власного телефону. Їй було одинадцять місяців. Майже рівно рік. Тітка Оділь, яка виростила її, і жодної матері: «померла, коли мені не було й року».

— Люсьєне?

— Мені треба… — Він зупинився. — Мені треба подивитися на дату народження. Я хочу дещо перевірити.

— Вам треба присісти, — сказала Ноемі й, хоча він уже сидів, додала: — Вам треба випити чаю.

Він не став сперечатися. Ноемі пішла, і за її кроками, швидкими й легкими, він зрозумів, що вона робить це не лише з ввічливості: їй самій потрібно було кілька хвилин побути на самоті. Він залишився з книгою. Фотографія нареченої дивилася на нього зі сторінки чорно-білою плямою, і він раптом відчув із крижаною ясністю: якщо ця жінка була матір'ю Еліани, значить, він три роки жив із людиною, не знаючи й половини її історії. Гірше того: значить, Еліана знала. Знала й не розповіла.

Чай був гарячий і солодкий. Ноемі мовчки присунула чашку й сіла навпроти.

— Я хочу поговорити з Делькуром, — сказав Люсьєн. — Не про плівку, ні. Я не стану її показувати. Але мені треба почути, що він скаже.

— Це небезпечно?

— Не знаю. Він наш благодійник. Він платить за лабораторію. Якщо я піду до нього з питаннями, я ризикую всім.

— Ви все одно підете.

— Так, — сказав він. — Піду.

Фонд Делькур займав ліве крило колишньої студії «Естюер»: довга будівля з червоної цегли на березі гирла, з високими вікнами та вивіскою, яку нещодавно оновили. Будівлю відреставрували до відкриття музею, і в парадному крилі вже пахло фарбою, свіжим деревом і грошима. Права частина, із заднім двором і сховищем, стояла забита дошками, за парканом, на якому висіла табличка про майбутній знос.

Люсьєна провели нагору, в кабінет із вікном на воду. Етьєн Делькур підвівся з крісла, коли він увійшов, і на мить Люсьєнові здалося, що він побачив дуже старого, дуже втомленого, дуже доброго чоловіка. Високий, згорблений, із білим волоссям, зачесаним назад, у темному костюмі, з тростиною, на срібному руків'ї якої виступала крихітна різьблена фігурка: котушка зі стрічкою. Запонки в нього були у вигляді кадрів із перфорацією.

— Мій хлопчику, — сказав він. — Люсьєне. Яка радість. Мені так рідко вдається поговорити з людиною, яка по-справжньому любить нашу справу.

Він говорив м'яко, трохи розтягуючи голосні, і в його мові не було жодної фальшивої ноти. Він посадив гостя в шкіряне крісло, звелів принести каву, розпитав про лабораторію, про здоров'я, про те, як іде реставрація хроніки сорок п'ятого року. Люсьєн відповідав і ловив себе на тому, що йому хочеться вірити цій людині. Так хочеться вірити тому, хто платить за твою роботу.

— Я хотів запитати вас про одну річ, — сказав він, коли перша чемність була вичерпана. — Про історію студії. Я читав книгу, яку ви видали. Там є розділ про шістдесят шостий рік. Про весілля вашого брата.

Старий злегка нахилив голову.

— Бідолашний Поль, — промовив він тихо. — Так. Прекрасний був день. І жахливе літо сімдесят дев'ятого. Ви знаєте, Люсьєне, мені досі сниться запах тієї плівки.

— Весілля, певно, знімали?

— Знімали. Арман Фабре, наш оператор, тоді ще молодий. Усе весілля, від церкви до танців. Але, на жаль, я не бачив цього фільму вже багато років. Казали, що він загубився під час переїздів. Або згорів, як усе інше.

— Шкода.

— Дуже шкода. — Етьєн подивився на нього добрими, трохи вологими очима. — Це єдине зображення Ізабель, яке, можливо, існувало. Вона була дивовижна жінка. Тиха, вперта, смішлива. Мій брат обожнював її.

— Що з нею сталося? — спитав Люсьєн. — У книзі сказано лише, що вона не пережила втрати.

Обличчя Етьєна ледь помітно змінилося. Не здригнулося, ні, він був надто досвідчений для цього. Просто на секунду застигло, як кадр, у якому забули ввімкнути звук.

— Горе, — сказав він. — Горе, мій хлопчику, буває сильніше за воду. Ми шукали її три дні. Я сам ходив берегом. Потім знайшли.

— А дочка?

— Дочка…

Він потягнувся до чашки й дуже акуратно поставив її на блюдце.

— Дівчинку забрали рідні Ізабель. Я намагався її знайти, повірте. Я наймав людей, писав листи. Багато років. Але вони ніби розчинилися. Я досі не знаю, чи жива вона. Вам, напевно, здається дивним, що я так говорю. Але в мене нікого немає. Ні сина, ні дочки. Брат, який залишив по собі дитину, якої я не зміг знайти, це найбільший біль мого життя.

Він говорив, і в його голосі звучало щось настільки щире, що Люсьєнове переконання, ніби всі його підозри ґрунтуються на порожньому збігу, на секунду здригнулося. Але очі, відзначив він про себе, надто уважно стежили за його обличчям. Так не дивляться на людину, якій виливають душу. Так дивляться на людину, яка, можливо, знає більше, ніж повинна.

— Мені дуже шкода, — сказав Люсьєн.

— Дякую. А ви… чому ви питаєте?

Заготовлену неправду він вимовив так, як вимовляють текст за роллю.

— Ми знайшли в архіві кілька аматорських плівок. Я подумав: раптом серед них весілля. Але ні, там нічого. Просто хроніка з корабельних верфей.

— Верфі, — м'яко повторив Етьєн. — Так. Верфі. Звичайно.

На мить між ними повисла тиша. Із-за вікна долинув гудок порома.

— Якщо ви все-таки щось знайдете, — сказав старий, — ви ж скажете мені першому? Для родини це був би скарб. Музей відкриється в першу суботу березня, і мені б хотілося, щоб ця плівка, якщо вона існує, стала його серцем.

— Звичайно, — відповів Люсьєн.

Він підвівся, потиснув суху, легку, як папір, руку й пішов до дверей. На порозі Етьєн окликнув його:

— Люсьєне. Я чув про вашу втрату. Три роки тому. Прошу вибачити, що не сказав раніше. Добра була жінка?

— Найкраща, — сказав Люсьєн.

— Так, — задумливо повторив Етьєн. — Найкращі йдуть першими. Це неправильно.

Він усміхнувся, і усмішка залишилася на обличчі, коли двері зачинилися.

У коридорі панував присмерк, лампи горіли через одну. Люсьєн ішов до сходів, відчуваючи спиною погляд. Біля вікна стояв високий чоловік у сірому плащі, з газетою в руках. Він не читав її. Він дивився на Люсьєна поверх сторінки, чемно, терпляче, як дивляться на того, кого давно чекали.

— Месьє Вайян, — сказав він. — Дозвольте вас провести.

Голос у нього був рівний, без виразу. Обличчя зморшкувате, але без віку, з сірими очима, в яких не було ні тепла, ні злості, лише уважність. Руки в темних шкіряних рукавичках. Люсьєн згадав темну машину біля причалу, високу постать під ліхтарем.

— Я знайду вихід сам.

— Це недовго. Рене Годен, безпека Фонду. — Він акуратно склав газету, притримав перед Люсьєном двері на сходи й пішов поруч, на півкроку позаду, як конвоїр або лакей. — Ви часто працюєте допізна, месьє Вайян. Я бачу світло у вашому вікні. Хочу, щоб ви знали: уночі набережна небезпечна. Я попросив своїх людей обходити її частіше.

— Дякую.

— Нема за що. Це моя робота. Берегти те, що належить Фонду.

Він вимовив це спокійно, без натиску, і все-таки Люсьєн почув у цих словах щось, від чого по спині пробіг холодок. «Те, що належить Фонду». Не «вас». Не «будівлю». А саме «те».

Біля дверей Годен зупинився й простягнув йому руку. Люсьєн потиснув її, затягнуту в чорну шкіру, і відчув, які сильні й холодні пальці під рукавичкою.

— Доброї ночі, — сказав Годен. — Бережіть себе.

Люсьєн вийшов на ґанок. Над гирлом висів густий синій морок, вітер ніс запах йоду й мазуту. У кишені лежав блокнот, де він записав єдине, що встиг: «Рідні Ізабель. Оділь?» Він не знав іще, чому його рука вивела саме це ім'я. Але вона вивела, і він раптом зрозумів, що давно хоче поїхати в дім, про який три роки боявся навіть згадувати.

Він озирнувся. Вікно кабінету на другому поверсі світилося, і в ньому, нерухомий, як портрет, стояв Етьєн Делькур, дивлячись йому вслід.