Розділ 3. Тріщини в команді

Трюм «Санта-Клари» відкрився не одразу й не легко. Три століття на дні зробили своє: обшивка в кормовій частині обвалилася всередину ще під час аварії, поховавши основний вантаж під шаром балок, каменю баласту і того, що колись було перебірками, а тепер перетворилося на безформну масу, скріплену мулом і кораловими наростами міцніше за будь-який цемент.

Лейла Фарук провела три години на глибині, встановлюючи заряди з точністю людини, що вирізає пухлину, а не підриває перешкоду. Кожен заряд був розрахований так, щоб зрушити рівно те, що потрібно зрушити, і ні грамом більше — надлишковий вибух міг обвалити рештки корпусу й поховати золото під тоннами уламків остаточно, цього разу без жодної надії його дістати.

— Три хвилини, — сказала вона в підводний зв'язок, піднімаючись на безпечну відстань. — Усі на позиціях?

Голоси підтвердили один за одним. Єва й Оуен чекали біля входу в трюм із того боку, звідки вибух мав відкрити прохід, а не завалити його. Мортен залишався нагорі, стежачи за радаром на предмет непроханих гостей — після візиту Хейла ніхто більше не вважав горизонт порожнім місцем за замовчуванням.

Вибух під водою не виглядає як вибух на поверхні. Це радше удар — беззвучна хвиля тиску, від якої стискаються груди, а потім хмара каламуті, що піднімається з такою швидкістю, що на кілька секунд видимість падає до нуля, і єдине, що залишається, — це довіра до власних розрахунків і до тих, хто поруч.

Коли каламуть осіла, прохід був відкритий.

Те, що відкрилося за ним, змусило навіть Єву, яка бачила десятки затонулих кораблів за кар'єру, завмерти з регулятором у роті трохи довше за звичайне. Трюм «Санта-Клари» не просто містив золото — він був ним напханий: зливки, штамповані короною, монети, що просипалися крізь прогнилі дошки ящиків за століття на дно трюму таким шаром, що нагадували не скарб, а морське дно, суцільно встелене металом.

— Боже, — сказав Оуен, і в його голосі не було жодної краплі іронії, якою він зазвичай прикривався.

Але між тим місцем, де лежало золото, і тим місцем, де починалася вільна вода, тягнувся вузький, поламаний прохід — частина корпусу ще трималася на чесному слові, і досить було одного невірного руху, одного зачепленого балона, щоб обвалити те небагато, що утримувало обвалені балки на вазі. Піднімати вантаж доведеться вручну, малими партіями, проводячи кожен зливок крізь вузькість, яка ледь пропускала людину в спорядженні.

Це означало не години роботи. Це означало дні. Можливо, тижні — за умови, що в їхньому розпорядженні, за словами Хейла, було сорок вісім годин, перш ніж «Меридіан Сальвідж» перестане вважати себе пов'язаною ввічливістю.

Розбіжності почалися того ж вечора, коли команда зібралася на палубі підрахувати реальні терміни.

— За такої швидкості підняття, — сказав Мортен, водячи пальцем по розрахунках, — нам потрібно мінімум дванадцять днів, щоб винести хоча б половину вантажу. І це якщо прохід не обвалиться сам по собі ще раз.

— У нас немає дванадцяти днів, — сказала Лейла. — У нас, можливо, немає й дванадцяти годин після того, як Хейл зрозуміє, що ми не збираємося йти.

— Тоді що ти пропонуєш? — запитав Мортен різкіше, ніж, імовірно, збирався. — Ризикувати проходом заради швидкості? Один невірний підрив, і ми не просто втратимо час — ми поховаємо все золото під тоннами каменю назавжди, і тоді вже не матиме значення, хто нас вижене першим.

— Я пропоную не сидіти тут, обчислюючи ідеальну безпеку, поки люди Хейла підганяють сюди другий корабель, — відповіла Лейла. — Я закладала ці заряди не для того, щоб ми потім дванадцять днів носили золото чайною ложкою.

— Твоя робота була відкрити прохід, а не вирішувати, з якою швидкістю ми ризикуватимемо життями після цього, — сказав Мортен.

— Досить, — сказала Єва, перш ніж суперечка встигла розростися далі. — Ми не вирішимо це криком одне на одного. Мортен має рацію, що прохід крихкий. Лейла має рацію, що часу в нас менше, ніж хотілося б. Отже, ми працюємо на розумній швидкості, яка не перша і не друга, а десь між.

Ніхто не виглядав повністю задоволеним цим рішенням, але ніхто й не став сперечатися далі — принаймні вголос.

Саскія за всю цю розмову не промовила жодного слова, що само по собі було незвично для людини, яка звикла мати думку з будь-якого питання, що стосується термінів і ризиків. Єва помітила це вже після того, як інші розійшлися, коли застала Саскію саму біля борту, що вдивлялася у свій планшет із виразом обличчя, який не мав жодного стосунку ні до геології, ні до вибухівки.

— Проблеми з розрахунками? — запитала Єва, підходячи ближче.

Саскія здригнулася — ледь помітно, але достатньо, щоб Єва це помітила, — і швидко згорнула те, що було відкрито на екрані, перш ніж відповісти.

— Просто перераховую бюджет експедиції з урахуванням затримки. Дванадцять зайвих днів — це дванадцять зайвих днів палива, провізії й амортизації обладнання, яке ми, до речі, орендували не безкоштовно.

— Настільки погано?

— Настільки, що якщо ми не вкладемося в розумні терміни, — сказала Саскія, і в її голосі вперше за всю експедицію прозвучало щось схоже на справжню тривогу, а не професійну заклопотаність, — частина фінансування цього походу перестане вважатися моєю проблемою і почне вважатися проблемою людей, з якими мені б не хотілося мати справу двічі.

Вона не уточнила, що мала на увазі під «людьми, з якими не хотілося б мати справу двічі», а Єва, виснажена довгим днем і ще довшою суперечкою між Лейлою й Мортеном, не стала розпитувати далі — помилка, яку вона згадає пізніше, за значно менш зручних обставин.

— Ми впораємося, — сказала вона натомість. — Ми завжди справлялися.

Саскія подивилася на неї довгим, дивно оцінювальним поглядом, ніби зважувала, чи варто сказати щось іще, і зрештою просто кивнула.

— Звісно, — сказала вона. — Впораємося.

Вона промовила це так, що якби Єва тієї миті була трохи менш втомленою й трохи уважнішою, вона почула б у цьому слові не згоду, а сумнів, ретельно прихований під рівною професійною інтонацією. Але вона цього не почула, і ніч минула спокійно — наскільки взагалі може бути спокійною ніч на судні, що стоїть у водах, які три уряди й одна приватна армія юристів уже встигли назвати своїми.

Перед світанком Лейла розбудила Єву стуком у перебірку каюти — трьома короткими ударами, які на «Кестрелі» давно стали означати одне: дивись на радар, не став запитань, просто йди.

На екрані Мортена світилася самотня точка, що рухалася повільним, методичним курсом уздовж межі зазначеного квадрата, — не прямо до них, але й не геть від них, а тим особливим галсом, яким ходять судна, що патрулюють, а не подорожують.

— Другий корабель «Меридіан Сальвідж», — сказав Мортен, не відриваючи погляду від екрана. — Менший за той, що приходив із Хейлом. Швидкохідний. Схожий на патрульний катер, а не на рятувальне судно.

— Вони не рятують, — сказала Єва. — Вони чатують.

Вона дивилася на точку на екрані довше, ніж потрібно, намагаючись вгадати лише за швидкістю й курсом, що стоїть за цим рухом — звичайне патрулювання заявленої зони чи щось прицільніше, націлене саме на «Кестрел». Радар не міг дати певної відповіді. Але сама поява другого судна, буквально за добу після візиту Хейла, сама по собі була відповіддю на питання, яке команда воліла б не ставити вголос: сорок вісім годин ввічливості спливали, і ввічливість спливала разом із ними.

— Ми продовжуємо роботу, — сказала вона вголос, звертаючись уже до всіх, хто зібрався на палубі, розбуджений тим самим стуком у перебірки. — Змінюємо тільки одне: відтепер хтось один завжди залишається нагорі біля радара, позмінно, і ми припиняємо занурення за першої ж ознаки, що катер змінює курс у наш бік. Жодних винятків, навіть якщо це означає кинути трос із половиною зливків на ньому.

Лейла кивнула першою; Мортен — секундою пізніше, все ще з тінню вчорашнього роздратування на обличчі, але без заперечень по суті. Саскія промовчала, дивлячись на горизонт, де патрульний катер повільно йшов своїм курсом, ніби викреслював по воді невидиму лінію, яку нікому на борту «Кестрела» не належало переступати.