Розділ 2. Чужі прапори над водою

Вогник на горизонті виявився прожектором. Прожектор виявився частиною корабля, що підійшов до світанку на відстань, достатню, щоб розгледіти його без бінокля, але достатню й для того, щоб не наближатися настільки, щоб це можна було вважати провокацією. Судно було білим, довгим і надто чистим для робочого корабля — воно виглядало так, ніби існувало виключно для того, щоб справляти враження, і воно його справляло.

На борту великими літерами значилося «MERIDIAN SALVAGE». Нижче, дрібніше, — номер ліцензії, який Саскії знадобилося менш ніж десять хвилин перевірити і який виявився абсолютно справжнім, що було гірше за будь-яку підробку.

— «Меридіан Сальвідж», — прочитала вона вголос, не відриваючи погляду від екрана. — Приватна рятувальна компанія, зареєстрована у Вальмарі, але належить холдингу з офісами в чотирьох країнах. У них два чинні контракти на рятувальні роботи в цьому регіоні і один — старий, від дев'яносто шостого року, — який вони, судячи з усього, щойно вирішили згадати.

— Контракт на що саме? — запитав Рафаель.

— На «історичні й комерційні вантажі в зазначеному квадраті прибережних вод Вальмари», — процитувала Саскія. — Формулювання достатньо широке, щоб охопити що завгодно, від рибальської сітки до затонулого міста Атлантиди, якби хтось його тут знайшов.

Мортен, схилившись над власним монітором, тихо присвиснув.

— Зазначений квадрат перекриває наш майже повністю.

— Звісно, перекриває, — сказала Єва. — Інакше вони не були б тут.

Питання про те, звідки «Меридіан Сальвідж» взагалі дізналася про експедицію — притому що команда Єви тримала місцезнаходження в секреті навіть від більшості власних інвесторів, — повисло в повітрі й не отримало відповіді ні того ранку, ні пізніше. Але ставити його зараз, дивлячись на моторний човен, що наближався з емблемою компанії на борту, не було часу.

Човен підійшов до «Кестрела» без сигналу і без попередження, і чоловік, який піднявся на борт штормтрапом без запрошення, рухався з упевненістю того, хто звик, що йому не відмовляють. Він був середнього зросту, сивіючий на скронях, у формовій сорочці без жодної складки, ніби її щойно дістали з упаковки, і посміхався так, як посміхаються люди, для яких посмішка — це інструмент, а не вираз емоції.

— Віктор Хейл, — представився він, простягаючи руку спершу Рафаелю, помилково прийнявши його за капітана в командному сенсі, а не лише в юридичному. — Керівник служби безпеки «Меридіан Сальвідж» у цьому регіоні. Прошу вибачення за візит без попередження, але, боюся, у нас виникла невелика проблема з перетином інтересів.

— Ми ведемо археологічну розвідку, — сказала Єва, виходячи вперед. — За дозволом, виданим урядом Вальмари.

— Не сумніваюся, що дозвіл у вас у повному порядку, — відповів Хейл, усе ще посміхаючись. — Проблема не в дозволі, міс…

— Колфакс.

— Міс Колфакс. Проблема в тому, що будь-які комерційні вантажі, знайдені в зазначеному квадраті прибережних вод, за контрактом дев'яносто шостого року належать моїм роботодавцям, незалежно від того, хто саме їх знайшов. Мені шкода, що вас про це не поінформували заздалегідь. Упевнений, це можна списати на недогляд юридичного відділу когось із нас.

Він вимовив це так гладко, що фраза прозвучала майже як послуга — ніби він робив Єві послугу вже тим, що не висунув претензії різкіше. Вона впізнала цей тон: так говорять люди, які вже виграли суперечку у власній голові й тепер просто чекають, поки опонент це помітить.

— Наскільки мені відомо, — сказала Саскія, підходячи ближче, її голос був таким же рівним, як завжди, — контракт дев'яносто шостого року стосувався комерційного рибальства й вантажоперевезень. Не археологічних знахідок історичного значення.

Посмішка Хейла не здригнулася.

— Формулювання контрактів відкриті для інтерпретації, міс…

— Ковальскі.

— Міс Ковальскі. І, боюся, інтерпретувати їх будуть наші юристи, а не ваші, оскільки контракт наш. — Він обвів поглядом палубу, затримавшись на спорядженні Лейли, розкладеному біля борту, і на пульті керування підводним апаратом Оуена з тією уважністю, яка видавала в ньому людину, яка знає, на що саме вона дивиться. — У будь-якому разі я тут не для того, щоб сперечатися про юриспруденцію. Я тут, щоб попросити вас ввічливо залишити зазначений квадрат протягом сорока восьми годин. Після цього терміну «Меридіан Сальвідж» буде змушена вважати будь-яку вашу присутність тут порушенням наших контрактних прав — з усіма наслідками, що з цього випливають.

— А якщо ми відмовимося? — запитав Оуен, уперше за розмову.

Хейл подивився на нього так, як дивляться на питання, яке ставлять із ввічливості, а не з необхідності.

— Тоді, гадаю, ми дізнаємося, чиї юристи виявляться переконливішими. Гарного дня.

Він спустився назад у човен так само спокійно, як піднявся, і човен пішов тим самим курсом, яким прийшов, залишивши за собою білий слід і шістьох людей, які мовчки дивилися йому вслід.

— Сорок вісім годин, — повторив Мортен. — Цього мало навіть на те, щоб розкрити трюм, не кажучи вже про підняття всього золота.

— Отже, у нас є сорок вісім годин на те, що можна зробити законно, — сказала Єва, — і необмежений час на те, що доведеться робити не зовсім законно.

Рафаель подивився на неї довгим поглядом.

— Ти розумієш, що він не піде. Люди на кшталт Хейла не лякають заради того, щоб налякати. Вони лякають, бо готові зробити наступний крок, якщо залякування не спрацює.

— Я розумію, — сказала Єва. — Саме тому ми не будемо чекати, поки він його зробить.

Вона повернулася до решти, і в її голосі з'явилася та твердість, яка змусила навіть Саскію, найскептичнішу з усіх, на мить повірити, що план ще може спрацювати.

— Лейло, заряди готові?

— До вечора будуть.

— Тоді ми не чекаємо сорок вісім годин. Ми починаємо сьогодні вночі.

Ніхто не заперечив. Але коли команда розійшлася готуватися до занурення, Оуен затримався біля борту довше за інших, дивлячись туди, де зник човен Хейла, і думав про те, з якою легкістю той дізнався ім'я кожного з них, нічого не питаючи — ніби список екіпажу «Кестрела» лежав у нього в кишені ще до того, як він піднявся на борт.

Тієї ночі, коли більша частина команди спустилася вниз готувати спорядження, Рафаель викликав Єву до своєї тісної капітанської каюти і розклав на столі власну карту — стару, потерту, розписану його власним почерком поверх друкованих ліній.

— Я знаю Хейла, — сказав він без передмов. — Не особисто, але за репутацією. Він раніше працював на компанію, яка займалася рятуванням вантажів біля берегів Магрибу. Там був випадок — конкуруюча команда не пішла у строк, який призначив Хейл. Через три дні їхнє судно знайшли з перерізаними якірними тросами у відкритому морі, під час шторму. Офіційно — нещасний випадок.

— А неофіційно?

— Неофіційно люди, які там працювали, більше ніколи не займалися морським рятувальництвом. Жоден із них.

Єва довго дивилася на карту, не бачачи її, думаючи натомість про обличчя Хейла — про те, як рівно він посміхався, вимовляючи слово «ввічливо».

— Ти розповідаєш мені це, щоб я злякалася і забрала команду?

— Я розповідаю тобі це, — сказав Рафаель, — щоб ти розуміла, з ким ми тепер маємо справу, і планувала відповідно. Злякатися — це твоя справа. Моя справа — довести це судно і всіх, хто на ньому, до порту в цілості, із золотом чи без нього. Бажано із золотом.