Круасани як зброя

До середи Дані була змушена визнати факт, від якого їй ставало гірше, ніж від будь-якої поразки в крейдяній війні: круасани Тео Кессіді були, об'єктивно й без жодної упередженості, кращими за її власні.

Вона не збиралася говорити це вголос. Вона навіть не збиралася думати про це на повну силу — радше розмірковувати про це краєм свідомості, як про неприємний медичний факт, який краще не озвучувати лікарю. Але факт лишався фактом: їхні шари були тоншими, масляний смак — глибшим, а хрустка скоринка ламалася з тим самим звуком, який у кулінарних журналах називають «правильним».

— Ти використовуєш інше масло, — сказала вона, заходячи на кухню зі звинувачувальним виглядом і половиною вкраденого — тобто взятого для дегустації в дослідницьких цілях — круасана в руці.

— Доброго ранку й тобі, — сказав Тео, не піднімаючи голови від тіста, яке розкачував із зосередженістю хірурга. — Так. Використовую. Це називається професійний секрет, а не змова проти твого меню.

— Яке масло?

— Те, яке ти не отримаєш, просто питаючи з набитим ротом моїм же круасаном.

Дані дожувала — з гідністю, наскільки це взагалі можливо з випічкою в роті — і сіла на високий табурет біля стійки, спостерігаючи, як він складає тісто в ті акуратні, майже гіпнотичні шари.

— Це несправедливо, — сказала вона нарешті. — У мене є клієнти. Постійні. Гарольд. Він тепер замовляє круасан у тебе, а лате в мене, і щоразу, коли він це робить, я почуваюся матір'ю, чию дитину переманила цікавіша сусідка.

— Гарольд, — сказав Тео з незрозумілою теплотою в голосі, — дуже тонкий цінитель. Я пишаюся його вибором.

— Ти спеціально це робиш.

— Печу гарні круасани? Так. Винен.

***

Тео, якби хтось запитав його прямо — а ніхто не питав, бо він би збрехав, — визнав би, що помітив замовлення Дані ще в перший тиждень їхнього сусідства й запам'ятав його не замислюючись, тим самим автоматичним чином, яким запам'ятовував будь-яку річ професійного інтересу: подвійний еспресо вранці, без цукру, з зайвим ковтком гарячої води, бо вона обпікала язик, якщо пила занадто швидко, а вона завжди пила занадто швидко.

Він ніколи б не визнав, що це спостереження давно перестало бути професійним.

Тож коли вона зайшла того ранку з недосипом, написаним на її обличчі великими літерами — судячи з усього, через постачальника молока, що знову спізнився на дві години, — він мовчки підсунув їй через стійку подвійний еспресо із зайвим ковтком води, ще до того, як вона встигла його попросити.

Дані витріщилася на чашку так, ніби та була підозрілим пристроєм.

— Що це?

— Кава. Штука, яку п'ють вранці.

— Я цього не замовляла.

— Ти виглядаєш так, ніби тобі потрібно, щоб хтось ухвалив це рішення за тебе.

Вона взяла чашку — бо відмовитися від безкоштовного правильно приготованого еспресо було б патологією, а не принциповістю — і зробила ковток. Ідеально. Саме так, як вона пила б сама, аж до температури.

— Як ти це запам'ятав, — сказала вона, і це прозвучало звинуваченням серйознішим, ніж розмова про масло.

Тео знизав плечима з перебільшеною недбалістю, яка завжди видавала його, коли він брехав, хоча Дані лише починала це помічати.

— Професійна пам'ять. Я пам'ятаю замовлення всіх постійних клієнтів.

— Я не твоя постійна клієнтка. Я твій ворог.

— Ворог із дуже передбачуваним замовленням.

Дані хотіла б сказати щось знищувальне у відповідь. Вона перебрала в голові три варіанти, всі достатньо їдкі, щоб задовольнити одинадцять місяців накопиченої практики. Але замість цього просто сиділа, тримаючи теплу чашку, і відчувала, як щось у грудях робить незручний, незрозумілий кульбіт, який вона негайно й рішуче приписала кофеїну.

— Це особиста образа, — сказала вона нарешті, бо треба було сказати хоч щось. — Те, що ти пам'ятаєш моє замовлення. Я в люті від цього факту.

— Записую до блокнота скарг, — сказав Тео, повертаючись до тіста з напівусмішкою, яку навіть не намагався приховати. — Між «вкрав рецепт масла» і «занадто добре запам'ятав замовлення».

— Серйозний список порушень.

— Я веду його дуже ретельно.