Спільний персонал бунтує

Заколот почався з Джеймі — єдиного бариста, який працював на пів ставки в обох одночасно, що робило його або найвигідніше найнятим працівником вулиці, або найнещаснішим, залежно від того, кого запитати.

— Мені потрібен графік, — заявив Джеймі, заходячи на спільну кухню в четвер із блокнотом, затиснутим під пахвою з рішучістю людини, готової провести переговори силою, якщо знадобиться. — Справжній. На папері. Бо в понеділок Дані сказала мені закривати зміну о восьмій, а Тео сказав о сьомій тридцять, і я не можу одночасно бути в обох місцях, хоч би як мені хотілося порадувати вас обох.

Дані й Тео, які стояли по різні боки спільної стійки в процесі чергової дрібної територіальної суперечки — цього разу через те, чия кориця займає більше місця на нейтральній полиці, — обмінялися поглядами, повними взаємної провини, яку жоден не збирався визнавати першим.

— Це було непорозуміння, — сказала Дані.

— Регулярне непорозуміння, — уточнив Джеймі. — Систематичне. Ось, погляньте. — Він розкрив блокнот, де кострубатим почерком було записано п'ять окремих випадків за два тижні, коли вказівки господарів конфліктували настільки, що персонал буквально не знав, куди бігти.

До Джеймі приєдналася Сол — єдина офіціантка «Кав'ярні Опівночі», яка пропрацювала там достатньо довго, щоб дозволити собі говорити з Дані без звичної ввічливої дистанції.

— І раз уже ми взагалі заговорили про це, — сказала Сол, схрещуючи руки, — може, годі вдавати перед клієнтами, що ви ненавидите одне одного? Половина кварталу вже робить ставки, коли ви нарешті зізнаєтеся, а друга половина злиться, що ви витрачаєте час на дошки, замість того щоб просто узгодити графік прибирання.

— Ми не вдаємо, — сказала Дані трохи занадто швидко. — Ми справді…

— Ненавидимо одне одного, — закінчив за неї Тео з тією самою поспішністю, яка чомусь прозвучала не зовсім переконливо навіть для його власних вух.

Джеймі й Сол обмінялися поглядом настільки виразним, що не знадобилося жодних слів.

— Гаразд, — сказав Джеймі зі зітханням людини, яка вирішила змінити тактику. — Ненавидьте одне одного скільки завгодно. Але складіть графік. Єдиний. Узгоджений. З підписами обох, бо я більше не вірю усним домовленостям між вами двома.

***

Складання єдиного графіка зайняло дві години, три скасовані варіанти й один момент, коли Дані всерйоз запропонувала вирішити суперечку через гру в камінь-ножиці-папір — пропозицію, яку Тео обурено відкинув, а потім, програвши перший же раунд, спробував оголосити найкращим із п'яти.

— Ти шахраюєш, — сказала Дані, коли він показав ножиці втретє поспіль.

— Це статистично неможливо довести за таку малу вибірку.

— Це можливо довести здоровим глуздом.

Але до кінця дня графік таки з'явився — приколотий до стіни спільної кухні аркушем, де чітко значилося, хто відкриває, хто закриває, хто відповідає за замовлення молока (пункт, доданий окремим рядком великими літерами після довгих переговорів), і внизу, дрібним шрифтом, приписка рукою Джеймі: «Дякую, що нарешті подорослішали. Трохи».

Дані подивилася на приписку, потім на Тео, який читав те саме з виразом людини, яка з усіх сил намагається не засміятися.

— Трохи, — повторила вона.

— Справедлива оцінка, — сказав він.

Вона не змогла стримати короткий смішок, і на секунду, перш ніж обоє згадали про потребу виглядати непримиренними, вони просто стояли поруч, дивлячись на спільний аркуш паперу, який був, певно, першим документом, що вони колись створили разом не як зброю одне проти одного.