ПОВЕРЕННЯ

По дорозі додому було що згадати і про що подумати. Мій учитель мені сказав тієї ночі:

— Проти герцога ти як мураха на кінчику його списа. І я не кажу про війська, я маю на увазі підтримку. В нього багато родичів та друзів. І не простих. Він тільки покличе, і вони прийдуть, а з ними прийдуть великі гроші і страшенна сила. А хто є в тебе? Що є в тебе? Спершу знайди тих, хто тебе підтримає. Накопичуй сили і не лізь сам на вертел, бо тебе засмажать.

Але ж потім він додав:

— Небезпека та можливість — це дві сторони одного леза. Де чатує загроза, там ховається й шанс. У кожній скруті прихована нагода, а за кожним успіхом стежить небезпека.

Я одразу з ним погодився:

— Так! Загрози та можливості завжди крокують поруч. Вся прикрість у тому, що влада — сукупність людей, нікому не підвладних. Навіть королю.

Я в цей момент згадав свого брата і як він втік до мене від тих, хто при владі.

— Тому застосовуй тактику нашого диверсійного загону! — закінчив ту розмову мій наставник.

Я ще спитав його про той час, коли розпустили наш загін і ми, обидва ще не повністю вилікувавшись, зустрілися. Тільки зараз спитав, як він пережив той болісний удар, і він відповів, як на мене, занадто урочисто:

— Із минулого й скорботи наші думки рухаються вперед. Намагайся не потрапити у пастку ненависті й не бійся любові. Живи для себе, бо життя коротке.

І він подивився на Марго. Отже, це вона витягла його з ненависті й розчарування. Здається, я в той момент краще зрозумів слова короля про жінку, від якої залежить більша половина відсотків успіху. Я легше пройшов те випробування. Був молодий і дурний. А ще, можливо, саме те розчарування не дало наставнику повернутися до короля, і він пішов у міську варту, хоча заслуговував набагато більшого.

Не прийняв з рук короля милість. Однак і не став показувати гордість, тому трохи згодом попросив за мене. Хто ж ти такий, Марк Корвус, що так вільно почуваєшся навіть з тими, у кого абсолютна влада? Ти завжди був вільним і незалежним. Може, мені саме це в тобі подобалося? Але в одному ти помилився. В тому, що в тебе нема нащадків. Хоча ні! Один є. Я нащадок твоїх думок і досвіду. Бережи себе, батьку!

Мої думки відволікла Ліз, під’їхавши до мене так близько, що наші чоботи мало не терлися один об одного. Вона вже звикла до подорожі верхи, і якщо, коли ми їхали до столиці, вона і розмовляти не могла, зараз почувається в сідлі досить вільно.

— Твої батьки — гарні люди. Сумуєш за ними? — спитала вона.

— Вони не рідні, але сумую. Зовсім трохи. Однак якби я залишився десь біля них, я б і досі бив байдики та дуркував. Діти завжди дорослішають не поряд із батьками і тому повинні піти у життя. Дім після шістнадцяти їх тільки стримує і робить слабкими. А про що ви балакали з королевою?

Ліз загадково посміхнулася, наче казала: "А от не скажу!" Однак усе ж таки відповіла, але таким чином, що я зрозумів: допитуватися не потрібно, деякі речі повинні залишатися між двома. І тому я одразу полишив ту тему.

— Вона наостанок сказала, що ти не можеш бути поганою людиною, якщо вибрав таку гарну і розумну дівчину, як я! — гордовито заявила лікарка.

— Та ти ж це вигадала ось тільки-но! До речі, як там Герда? Я якось трохи полишив її без уваги.

— Трохи? Знав би ти, як вона через це переживала! Скаржилася мені, що дядько Річард зненацька втратив до неї інтерес.

— Каюся! Коли приїдемо, обов'язково подивлюся, чого вона навчилася, і похвалю її. І взагалі! Якого демона вона не могла й сама підійти до мене? Та й чи так важливий для неї вбивця її брата та батька?

— То он чому ти тримаєш це лагідне і крихке створіння на відстані! Ти знаєш, я багато про що з нею розмовляла, і повір: вона не сприймає тебе як жахливого вбивцю. Навпаки. Вона вважає, що ти звільнив її з в'язниці, у якій вона перебувала разом із плаксивою та вічно переляканою матусею. Вперше ніхто їй не скаржиться на життя цілий день, проклинаючи жіночу долю. Їй не забороняють спілкуватися з людьми, виходити надвір, коли вона хоче, їздити за межами замку на коні, малювати, вчитися, бігати та сміятися! Її раніше обсмикували навіть за посмішку, а тепер вона нарешті вільна! І це подарував ти, звільнивши маленьку принцесу, яку зачинили у вежі злого дракона.

— Смієшся?

— Ні, бо я спілкуюся з нею щодня, а інколи й по пів дня.

— Я не наближався до неї ще й тому, що думав віддати її за Крістофа. Але Крістоф сказав, що швидше вона в нього викликає батьківські почуття. Тобто він бачить доньку, а не жінку.

Ліз майже розвернулася в сідлі обличчям до мене.

— Ах, яке горе! Пан граф не може знайти собі ще одного барона! Як ти можеш так міркувати про це гарненьке і довірливе створіння! Вона ж не річ!

— Та що ти на мене напала! Я ж не хотів примушувати її. Думав, покрутяться вони з Крістофом разом… вправи там різні, спільні інтереси, поїздки — і виникне симпатія. Їй же вже п'ятнадцять років! Вже давно час заглядатися на чоловіків! Але обіцяю: змушувати та штовхати в ліжко нікого не буду!

— Якщо вже взявся опікуватися нею, то й ставлення виробляй як до доньки. Он ти кажеш, Марк та Марго тобі ніхто, а вони тебе виховали! Тренуйся на Герді, доки своїх дітей немає!

Я подивився на Ліз. Он як щічки спалахнули та порожевіли вушка. Вона смикнула рукавичку і показала мені свій перстень.

— Ага! — похвалилася вона, покрутивши підняту долоню, наче дражнилася гарною цяцькою.

— Ой, та ти й сама не набагато далі пішла від Герди. Таке ж дівчисько!

Які в неї зараз соковиті губи та сяючі очі! Так би й поцілував! Засада! П'ять спостерігачів поруч! І вони не тільки дивляться, але ще й чують якщо не всю розмову, то багато з неї. І все ж таки, як я вже казав, вона відчуває мить, коли потрібно припинити дуріти. Вона знову натягнула рукавичку і вже серйозно спитала:

— То Марк пообіцяв тобі архітектора?

— Так, приїде через деякий час. Він зараз виконує якесь замовлення. Як звільниться, так і приїде подивитися. Потім повернеться до себе і почне малювати та робити розрахунки з наявного матеріалу, який маємо. А тоді вже привезе готові креслення на узгодження. Справа не швидка. А ще я хочу порадитися з ним стосовно форпосту в ущелині. Незважаючи на те, що я бачив багато оборонних споруд, цікаво вислухати й думку фахівця-будівельника.

— Бачу, планів у тебе багато.

— І це тільки головне, що не дає спати спокійно.

Ми зупинилися на обід та трохи походити, щоб відчути землю під ногами та перепочити. Їхали далі. Іноді на самоті, іноді приєднавшись до якогось каравану торговців чи купців. Питали, що везуть, куди і почому, розповідали про ціни у наших землях. Зупинялися на ніч і продовжували подорож. Інколи здавалося, що це наше життя — отак їхати, розмовляти, знайомитися та розставатися з попутниками. І нарешті — землі герцога Фонтеля.

Усі підтягнулися, де й поділася грайлива атмосфера. Хлопці напружені, уважні й готові до бою. Однак через землі герцогства — один день шляху. Вони витягнуті ліворуч та праворуч, і ми перетинаємо їх майже у найвужчому місці. Ми додали ходу. Біля єдиного вцілілого містка ми опинилися десь о четвертій вечора. На тому березі вже стояв майже готовий форт і височіла дозорна вежа. Однак там ще працювали: було чути пилку й сокири.

Нам перегородили дорогу, але мої хлопці оголосили, хто їде, і ті не наважилися ні зупинити нас, ні вимагати мито. Коротко завітавши у форт, ми привіталися із загоном хлопців у п'ятнадцять людей і поїхали далі. А коли з'явилися зірки на чистому небі, ми під стрекотіння комах у кущах уже під'їхали до брами замку.

Один важливий етап я здолав: у мене є неофіційний дозвіл короля на те, щоб прибрати головну загрозу, я підтвердив свій статус маркграфа на цій землі, і біля мене — найгарніша жінка нашого королівства!

"Непоганий результат!" — так би сказав Марк Корвус.

22.10.2026