ХТО ВИНУВАТИЙ ?

Прокинувся, наче у військовому таборі на маневрах. Сурми, якою нас будили, не було, але вона таки звучала в моїй уяві, і тому я підскочив із калатанням серця й почав одягатися. Колет начебто просмердів. Потрібно спитати, хто його мені випере, а я поки що похожу в парадному. Якихось ускладнень зі здоров'ям не відчуваю, хоча в роті є поганенький присмак. Та нічого, пополощу рот водою із сіллю та почищу зуби крейдою — і все стане на місце.

Отже, я вийшов у двір із рушником і чистою сорочкою. У руці ніс чарку, взяту зі столу, у яку кинув дрібку солі. Умочив палець у крейду в похідній коробці, яка завжди зі мною, потер пальцем зуби, потім сполоснув рот водою із сіллю. Тут нагодився якийсь чоловік, і я попросив його злити води на шию. Вмився холодною водою, яку він мені лив цівкою між лопаток. Обтерся і, задоволено зробивши вдих-видих, задер голову вгору. Хмар поки що немає. Ранок, і високу вежу вже освітило сонце. Одягнув сорочку й пішов шукати кухню та знайомитися з людьми.

Коли майже з'їв свій сніданок, якраз зайшов на кухню керівник моєї особистої охорони.

— Сідайте, Крістоф. Їсти будете?

— Дякую за запрошення, якщо на те буде ваша ласка, я б поїв. А те, що ви запрошуєте мене за один стіл із вами — це для мене честь.

— Та я сам нещодавно був просто безземельним шляхтичем. Доводилося їсти разом і з звичайними солдатами, і з віконтами графів, та з такими, як я, четвертими синами баронів. Усі ми були однакові, тобто без надії на спадок, тому й опинилися у війську. Самі знаєте, як воно — починати з нуля. Отже, з років юнацтва ріс на війні та серед військових.

— Не бував на війні, не знаю.

— До відьми хтось приходив?

— Жубер спускався, але, побачивши мого хлопця, щось пробурмотів неважливе й пішов. До речі, серед ночі він кудись їздив і повернувся за годину.

— Крістоф, намалюйте мені приблизну карту цього краю. Щоб була й наша земля, і землі сусідів із назвами населених пунктів і скільки часу до них добиратися верхи та пішки.

— Якщо він десь і був, то тільки у Вуринсвілі.

— Це там, де ви вчора забрали мене?

— Так, мілорде.

Я почекав, поки він вип'є свій трав'яний відвар, і потім сказав:

— Отже, настав час відвідати відьму. Що ви можете повідомити про неї?

Ми піднялися й вирушили до в'язниці.

— У чаклунстві не помічена. Коли колишній лорд намагався якось "налагодити стосунки", вона його чимось злякала, і він до неї більше не чіплявся. Звуть Лізелота Ґольді, її дитиною прихистила місцева знахарка на ім'я Аґнес і дала їй своє прізвище. От вона ще й досі живе в хаті старої знахарки. Місцевий священник не пускає її до храму, хоча Аґнес і проводила обряд посвячення Лізелоти ще за часів старого священника, який вже помер. По парубках нічого сказати не можу. Чи є в неї хтось, чи тільки на словах сміливі.

— Тобто хтось вихвалявся перемогами?

— Був один, але його фицьнув кінь, і Лізелоту почали боятися ще більше.

— "Був" — це означає, що помер?

— Ні, він став калікою.

— Його ім'я?

— Ґарнер, звуть Бруно.

— У нього батько був не звідсіля і військовим?

— Так! Я здивований. Звідкіля ви знаєте?

— Прізвища та імена часом чимало кажуть про людину.

— Ось ми й прийшли, мілорде.

Він відчинив переді мною дебелі двері, і я побачив ледь освітлені сходи вниз. Ми спустилися. Тут було порожньо. Тобто навіть варти не було. Тільки далі по коридору під смолоскипом сидів один із людей Крістофа. Він, як побачив нас, одразу ж підвівся й підійшов. Привітався.

— Ви можете вже йти відпочивати, — наказав я йому.

Він пішов, а ми відчинили засув на ґратах, за якими на купі соломи сиділа Ліз. Обхопивши коліна обома руками, вона блискучими очима дивилася на нас.

— Привіт! — підняв я руку й усміхнувся.

— Бачу, що страчувати мене ви поки що не будете.

— Чому так вирішила?

— Бо ви усміхнулися, мілорде.

— А вчора ти була привітнішою і не називала мене лордом.

— Бо я ще не знала, з ким маю справу.

— Ліз, давай балакати начистоту. Хто тобі доручив віднести мені кухоль елю?

— Хазяїн.

— Тобто це він сказав тобі, щоб ти віднесла мені пиво? І що він ще тобі сказав?

— Сказав побалакати з вами й зрозуміти, хто ви і звідкіля, а також куди йдете.

— То он чому ти не відмовилася присісти за мій стіл. Хтось у той день розмовляв із хазяїном? Я маю на увазі хтось сторонній чи незнайомий?

— У той день ні, а напередодні ввечері був якийсь тип, але він ховав обличчя. Я його не впізнаю, якщо зустріну.

— Чому ти запам'ятала його?

— Бо хазяїн був із ним занадто поштивим. Просто стелився перед ним. І одразу суворо наказав мені йти геть, коли я невчасно побачила їх.

— Крістоф, знайдіть, будь ласка, когось, щоб він сторожив тут і далі, а я ще порозмовляю з дівчиною.

Той кивнув і пішов із підвалу.

— Ви підозрюєте, що це я вас отруїла?

— А ти б кого запідозрила на моєму місці?

— А можна, мій лорде, я теж щось спитаю у вас?

— Та чого вже. Буде чесно. Запитуй.

— Ви вчора щось їли?

— Тільки коли приїхав от сюди, трохи курячої грудки.

— Тобто ви весь день були голодні?

— І макової зернини в роті не було, а найгірше — що й води не пив. Не зустрів жодної криниці по дорозі до Вуринсвіля.

— Тоді зрозуміло, чому були такі бурхливі ознаки отруєння. Дозволите наблизитися до вас і оглянути?

— А що ти будеш робити?

— Помацаю пульс, подивлюся на язик і очі. Хотілося б ще понюхати вашу сечу, але це, мабуть, неможливо.

— Аптечний з гіркотою запах, щось їдке й важке, аж очі вранці різало.

— А була сухість у роті? — питала вона мацаючи руку і заглядаючи в око.

— Вчора. І ще холодний піт по спині покотився, і тоді наче стало легше.

— Запаморочення, раптова нудота, холодний піт, відчуття сухості в роті та сп'яніння. Це чорна блекота або витяжка з неї. Я дивилася вам в очі там, у провулку: зіниці були розширені. У корчмі світло різало очі?

— Так.

— Отже, чим вас отруїли, ми вже знаємо. І я можу підлікувати вам печінку й нирки. Для цього потрібно взяти вдома насіння розторопші, корінь кульбаби, хвощ та насіння льону.

— Та я нібито вже гарно почуваюся.

— А між іншим, учора ви отримали удар по печінці та нирках. Звичайно, можете нічого не робити, однак я б вам рекомендувала невеличкий курс лікування для відновлення печінки. І ще потрібно зняти запалення з сечовивідних каналів — від самих нирок і до виходу.

— А що, хоботок може відпасти? — усміхнувся я.

— Ви могли померти!

— Я здогадуюся.

Почулися гулкі кроки по сходах до підвалу. Це повернувся Крістоф та один із його людей. Новий вартовий кульгав.

— Це, мабуть, я тобі вчора ногу віддавив? — спитав я його.

— Так, мій лорде! Було боляче!

— Пробач, але ти не дав мені вийняти меч. Довелося стукнути тебе по нозі. Як твоє ім'я?

— Мене звуть Борст, а дражнять Борст Дубова Голова.

— Он як! Мені пощастило, що я стукнув тебе по нозі, а не по голові.

— Забили б руку?

— Ні, полетіли б тріски!

Ліз позаду засміялася, Крістоф усміхнувся.

— Та й гарно ви вчора нашого пронозу Нолана приклали! У нього зараз синець на пів голови і скроня болить.

— У нього я попрошу пробачення згодом. Я ж не знав, хто ви такі, от і вийшло те, що вийшло.

Тепер зареготав Борст. Одразу видно, що хлопець простий, як спів півня.

— Мілорде, до вас приїхав священник, — шепнув мені на вухо Крістоф.

— І чого він хоче?

Той тільки плечима стенув. "Та звідкіля ж я знаю?" — казав вираз його обличчя.

— Гаразд, Борсте, сторожи цю дівчину і не здумай її кривдити! А ми з твоїм командиром підемо у справах, але скоро повернемося. Якщо хтось припреться сюди — гони всіх до демонів. Скажеш, що я тобі особисто наказав убивати тих, хто заважатиме тобі вартувати.

— Так, мій лорде! — гепнув він себе кулаком у груди, і ми з Крістофом пішли.

Священника приймали в трапезній. Я сидів, Крістоф стояв поруч. Я був уже в камзолі, адже в підвалі було прохолодно, я трохи змерз і тому з особливим задоволенням одягнув колет. А ще доручив служниці, яка була моєю покоївкою, віднести щось тепле полонянці у в'язницю. Не вистачало ще, щоб такий гарний лікар захворів!

Зайшов чоловік із підстриженою борідкою в світло-сірому одязі. На грудях у нього висіла така собі срібна пласка решітка, у якій були трави. Бач воно як: священникам потрібно очищувати подих, щоб не дихати одним повітрям із грішниками. Тому вони інколи підносять оту діряву штукенцію, щоб вдихнути через неї очищене повітря й просвітлити розум.

— Що потрібно спіратору від мене? — спитав я, впізнавши за одягом та атрибутами представника однієї з двох головних релігій королівства.

Навіщо такий клопіт королю — я не знаю, однак капітан казав, що легше підкорювати тих, хто роз'єднаний. Але я все одно не второпав: то ж підкорювати, а ми ж наче в одному королівстві живемо, навіщо нам роз'єднувати людей у ньому?

— Я з Церкви Першого Святого Подиху, ясновельможний маркграфе. Мене звуть отець Дерек. Чи сповідуєте ви нашу віру, чи ви з тих єретиків, яких кличуть Культом Чистого Світла?

— Мої батьки сповідують вашу віру, отче. А от у війську нам не дозволяють занадто перейматися питаннями релігії та віри. Ми повинні вірити командирам і королю. А король приймає обидві релігії, не ображаючи жодної. Він тільки проти місцевих божків та коли моляться на сили природи — на сонце там чи на блискавку.

— Творець вдихнув життя у світ через Перший Подих, давши кожній живій істоті чисту душу. Повітря — це видима присутність Бога. Дихання — це безперервна молитва, а останній видих людини повертає її душу назад до Джерела.

Я скривився та зморщив чоло. Ну оце мені ще не вистачало лекції!

— Так, так, отче, я знайомий і з вашими догмами, як знайомий і з Культом Чистого Світла теж. Тож давайте не будемо розбирати, хто з вас правий, бо це надовго. Здається, навіть найвищі чини вашої Церкви не домовилися з патріархами Культу, отже й нам не потрібно зараз шукати, хто з вас двох більш чи менш правий. Я поставив вам конкретне запитання: що вас привело до мене? Хотіли познайомитися чи ще якась справа?

— Я почув, що вас учора отруїла відьма!

— І ви з'явилися так рано, щоб відспівати мене чи відпустити мої гріхи? Вельми вдячний, але я поки що не кваплюся до Творця, щоб віддати йому останній Подих чи там останню іскру Чистого Світла.

— Ні! Я зовсім в іншій справі! Потрібно негайно спалити відьму!

— Кому потрібно?

— Вона отруює своїм чорним диханням…

— Я запитав вас: кому потрібно?!

Він розгубився і, щоб згаяти час, приклав свій атрибут до вуст і голосно вдихнув через нього повітря.

— Церкві! — відповів він досить впевнено, коли опустив ту штукенцію собі на груди.

— Тоді друге запитання: від кого ви почули, що мене отруїли?

— Не можу вам відповісти, бо це заборонено таємницею сповіді.

— Отже, ви стверджуєте, що вночі до вас приїхав вірний парафіянин і, розбудивши вас, захотів сповідатися? Тобто розказати, що він отруїв мене? Логічно ж? Вночі, сповідатися. Крістофе, хто вночі залишав мій маєток?

— Жубер Муйлер, мілорде.

— Схопіть його й киньте у в'язницю. Ми швидко дізнаємося, навіщо він намагався отруїти мене! Знаєте, спіраторе, коли розжарити залізо до червоного, а тоді притулити його до тіла грішника, він починає розповідати правду. Навіть сповідь не потрібна. Отже, я дізнаюся все, що ви приховуєте від мене, патякаючи, що нібито не маєте можливості викрити злочинця. Та ви зобов'язані були мене одразу попередити про цього отруювача! Вночі! — підвищив я голос, підводячись зі стільця.

Тоді повернувся обличчям до Крістофа:

— А ви чому ще тут? Негайно кинути цього Жубера у в'язницю! Я з нього живцем шкіру здеру! — з усією люттю, на яку був здатен, закричав я, стискаючи кулаки.

— Стійте, ваша милосте! — заволав священник. — Це не Жубер отруїв вас!

— Гарно, ви тільки-но врятували чесну людину від тортур, — спокійно зауважив я. — Отже, розповідайте: звідкіля Жубер дізнався про отруєння?

А служителю церкви стало трохи зле — он як спітнів! А він що собі думав? Прийде, скаже спалити — і я спалю? Людина — не поліняка, горить погано. Я ж бо це знаю. На війні всякого побачив. Цікаво, яку побрехеньку вигадає він тепер?

— Пробачте мені, але це не Жубер, ваша милосте! І я дійсно не можу вам розповісти нічого про отруєння.

— Гарно! — спокійно погодився я, викликавши в нього здивування. — Отже, заколотники намагалися отруїти маркграфа, який боронить землі короля. Новопризначений маркграф, який має від короля грамоту на те, щоб берегти ці землі від ворогів, у перший же день був отруєний. Тобто злочинець діяв проти короля, бо я представляю тут найвищу владу. Крістофе, як карають тих, хто вчинив замах на короля?

— Їх страчують, мілорде!

— А в законі щось писалося про те, що якщо злочинець із Церкви або з Культу, то його не можна страчувати?

— Ні, мілорде! Там однозначно написано: заколотників — стратити.

— Добре. То киньте у в'язницю цього пана. Здається, вас звати Дерек? Киньте цього Дерека у в'язницю, а потім приведіть мені Жубера. Я хочу спитати його, за яким дивом він посеред глупої ночі їздив до отця-спіратора — він же нібито не злочинець і йому не потрібна нагальна сповідь? І я оце думаю, що мій слуга не повинен приховувати від мене злочинців, які посягнули на короля, бо він не священник із його таємницею сповіді. Отже він розкаже мені все! А вас, — я повернувся до священника, — я спалю замість відьми. Бо її вина не доведена, а вашу ви вже визнали, коли не захотіли видати підлих отруювачів, які підсипали мені в ель отруту. І я ще гарно допитаю корчмаря: чому в його пиві виявилася огидна отрута?

Священник упав на коліна:

— Мій лорде, змилуйтеся! Це ж відьма принесла вам отруєне пиво, це її потрібно спалити!

— Звідкіля ви знаєте, що це вона принесла ель? Я не бачив вас у корчмі.

— Мені розповів Жубер!

— Він приперся до вас уночі, щоб розповісти про отруєння мене і що я вижив? Навіщо йому це? До речі, його в корчмі теж не було. І звідкіля ж він дізнався про отруту? І ще одне запитання: я йому не розповідав про отруєння. Про це не знав ніхто, включно з Крістофом і відьмою! І ось зненацька виявляється, що про це знав я, ви й Жубер. Ну й ще корчмар. Тобто корчмар у змові з Жубером.

— Я нічого не можу розповісти вам! Ясновельможний пане, світлий володарю, не питайте мене, будь ласка, хто намагався отруїти вас! Я не можу сказати, бо мене вб'ють!

— Крістофе! Хтось бачив, що до нас приїхав отець-спіратор? Ні? У клітку його і зав'яжіть йому рота, щоб він не волав по дорозі до підвалу!

Цього разу не довелося довго чекати дій від Крістофа. Він миттєво стукнув спіратора по горлянці ребром долоні і, поки той хрипів, скрутив йому за спиною руки, а потім заткнув рота ганчіркою. З точки зору його віри, ми не дозволили брудному повітрю псувати дихання цього святенника.

— Як кинеш цього злодія за ґрати, веди до мене Жубера. Я почекаю вас тут. І не тягни нашого святого отця через двір — там, мабуть, уже є люди. Мені не потрібно, щоб хтось бачив, що він у нас "в гостях".

— Тоді я спершу приведу Жубера, а потім все інше. Бо якщо він побачить, що ми заарештували от цього, то втече й попередить корчмаря.

— Гарна думка! І відьму звільни з-під варти та проведи до мене. І дивись, щоб без грубощів!

— Я вже зрозумів! — уклонився він і вийшов.

Коли Крістоф зачинив двері, а його кроки віддалилися, я з розмаху пнув отця-спіратора з носака в живіт. Священник упав на підлогу й підібгав ноги мало не до підборіддя. Я нахилився над ним:

— От тепер ти дізнаєшся, що таке пекло! Ти боїшся, що тебе вб'ють, але я тебе вб'ю першим. Я тебе живцем закопаю, а перед тим на шматки поріжу. Повір! Людина може довго жити без пальців, без рук, без ніг, без яєць. Потрібно лише попередньо перетягнути мотузкою вище місця, де ріжеш! Я тобі виколю очі й залишу тільки язик, щоб ти міг і осліпши вимовити ім'я замовника моєї смерті. Але в тебе є ще один вихід. Просто скажи, хто це, і я зроблю вигляд, що нічого не знаю. І якщо тебе спитають — скажеш, що не зізнався. Як тобі таке? Продовжиш спокійно жити й нічого нікому не будеш винен. По твоїх очах бачу, що тобі подобається ця думка. Кивни, якщо так. Ну от бачиш! А Жубера та корчмаря ми повісимо, вони тебе не видадуть, не хвилюйся. Я маю від короля владу робити на цій землі що захочу і не стерплю дурнів, які хочуть мене так швидко прибрати, бо від цього всього смердить великою зрадою. Змовою з Імперією проти нашого короля!

Далі я сів на свій стілець і розслабився. Насамперед потрібно навідатися в казарми свого війська, подивитися, як там справи й у яких умовах живуть охоронці кордону. Потім — фінанси. Тобто знайти отого пройдисвіта, який рахує гроші, і налякати його до калюжі під ногами. Усі, хто при грошах, — крадії, і я це знаю, бо бачив, як і хто й на чому заробляє. Сам користувався краденими грошима. Щоправда, спускав їх на дівчат, але від того ті гроші не ставали святими.

За дверима почулися кроки. Іде багато людей, не менше ніж четверо. У двері постукали, і коли я дозволив увійти, двоє хлопців втягнули Жубера зі скрученими за спиною руками. Він вирячився на отця-спіратора, а тоді підвів очі на моє обличчя. Мабуть, вираз на ньому йому не сподобався, тому він без запрошення впав на коліна:

— Милості! Прошу милості, мій лорде!

— А що ти такого наробив, що тобі потрібна милість? — вкрадливо спитав я.

Хлопець не відрізняється особливим розумом. Він виконувач наказів, на більше йому думок не вистачить. Я махнув рукою від себе.

— Дякую, що привели цього злодія перед мої очі, можете йти! — наказав я своїм охоронцям, і вони пішли. Залишився лише Крістоф.

І я звернувся вже до нього, щоб перевірити його розумові здібності:

— Скажіть, Крістофе. Якщо отець-спіратор не боїться мене, але боявся того, хто наказав мене отруїти, то хто це може бути?

— Безперечно, це той, хто вище за вас.

— Дякую за підказку. Це може бути тільки герцог. Але навіщо герцогу вбивати маркграфа, про якого він нічого й не знає? Ні про мої переконання, ні про моїх друзів. Він тільки знає, що король зненацька призначив мене на місце попереднього володаря. Тобто король мені довіряє, або король просто хоче зрозуміти, що тут відбувається, і тому кинув мене сюди як наживку, щоб упіймати хижака, який не шанує короля.

— Так, мілорде! — приклав руку до грудей Крістоф.

— І ось до корчмаря з'явився посланець герцога, який вирушив у дорогу в той же час, як закінчилася моя аудієнція у його високорадості. Отже, Оґюст Фонтель блискавично прийняв рішення позбутися мене ще на шляху до мого маєтку. Таким чином, йому не потрібен був загін убивць, який був би помічений. Та навіщо герцогу Фонтелю вбивати незнайому людину? На думку спадає лише близькість до Імперії. Але продовжимо. Посланець його ясновельможності з'явився до корчмаря й передав йому отруту та мій опис: військовий із ранцем за плечима, молодий — і, я маю надію, що й вродливий. Хазяїн корчми підсипав отруту в ель і звелів дівчині, у якої погана слава як відьми, віднести мені ель і забалакати мене, щоб я бува не відчув присмаку отрути в елі. І тут доля зіграла зі мною поганий жарт. Я дуже хотів пити й проковтнув майже третину напою. Однак, можливо, отруйник всипав або влив отруту одразу перед тим, як мені принесли кухоль. Можливо, отрута опустилася на дно кухля й не змішалася як слід із пивом. Це мене й уберегло.

В цей момент моїх роздумів вголос у двері постукали. Я дав знак Крістофу, який стояв найближче до дверей, щоб він відчинив їх. Він відчинив. За дверима знаходилися Ліз та кульгавий Борст Дубова Голова. Вона увійшла до приміщення, а Борста командир моєї охорони в той же час відпустив. Двері зачинили, Ліз схилила голову в поклоні, невже не знає що таке реверанс?

— Пробачте, мій лорде, що я ненароком почула ваші останні слова, але вас врятувало те, що ви двічі промили свій шлунок. Цікаво було б дізнатися, звідкіля ви знали, що потрібно робити?

— Це допит? — усміхнувся я.

Мені все більше подобалася ця смілива дівчина. І, до речі, на її плечах усе ще залишалася кофта, яку їй віднесла моя покоївка. Ліз на цей раз присіла, притримуючи пом'яту спідницю:

— Не наважуся на таку зухвалість, мій лорде.

— Ну, ти вже чула багато з того, що тобі непотрібно було чути, а тому продовжу викладати події вчорашнього дня, бо немає потреби приховувати менш значне, коли я вже зробив головні висновки. Отже, заколотники склали план, як вбити мене й самим уникнути відповідальності, підставивши чиюсь дупу.

У цей момент я уважно подивився на нижню частину Ліз.

— Досить привабливу… дупу.

— Дякую, мій лорде, — знову присіла Ліз, усміхаючись.

Та вона мене зовсім не боїться! Ще й знущається з мене!

— Кгх-ем! Що ж мені робити з вами, щоб герцог не був упевнений, що я викрив його задум? Ви ж розбовкаєте йому все, що я тут розповів.

Жубер знову заволав про милість, священник почав звиватися на підлозі, щоб теж стати на коліна.

— Крістофе, дайте змогу отцю-спіратору вдихнути божого повітря.

— Я згоден на ваш план, який ви мені запропонували! — у той же момент, як із рота витягли ганчірку, заявив засапаний священник.

Он як! Щоб урятувати своє життя, він згоден побачити на шибениці двох людей! А вони ж скоріше дурні виконавці, ніж продумані злодії. Я важко зітхнув. Що ж робити? Якщо я їх страчу, Фонтель не буде впевнений, що вони все приховали чи все ж таки щось розповіли мені. Якщо я їх залишу живими, він їх сам допитає, щоб дізнатися, що відбулося. Замучить і вб'є. Бо вони — живий доказ його злочину. Так, я розумію: якщо ще хтось дізнається про замах на мене з наказу герцога, це ніяк не зачепить його становища. Отже, що так смерть, що інакше — смерть для цих недоумків.

— Я так зрозумів, що представник герцога до вас не завітав, спіраторе? Це Жубер запропонував вам спекатися відьми, яку ви чомусь ненавиділи?

— Так, ваша милість! — стукнув лобом об підлогу Жубер, а священник закивав головою.

— Якщо я відпущу Жубера та корчмаря, герцог кине їх до своїх підвалів і допитає. Це для них смертельний вирок. Герцог не захоче, щоб жили люди, які знають про його злочини. А про вас, отче-спіраторе, він не знає. Отже, ви можете жити й далі, ніби нічого не сталося.

— А що ж робити мені? — у розпачі скрикнув Жубер.

— Якщо хочеш жити — тобі потрібно тікати.

— Куди?

— Я бачу тільки один шлях, де тебе не дістануть руки герцога: це Імперія. У нашому королівстві ти завжди будеш утікачем і злочинцем.

Жубер похнюпив голову.

— Отже, рішення прийнято. Жубера у в'язницю, вам, отче, можна повертатися додому і, заради свого бога, мовчіть! Бо герцог випатрає вас як рибу, не звертаючи уваги на ваш сан! Крістофе, поїдеш у селище й заарештуєш корчмаря. Привезеш його сюди й кинеш до Жубера, щоб той пояснив йому стан справ. Одночасно нехай Ліз забере свої речі та трави з хати. Деякий час безпечно почуватися вона зможе тільки тут. Поблизу мене. Отже, візьми воза, щоб завантажити те, що вона захоче забрати з собою. До мене виклич "Дубову Голову". Я тим часом з ним та ще кількома охоронцями навідаюся до казарм і подивлюся, як там справи. Зустрічаємося ввечері. Ліз, прошу залишитися на кілька хвилин, а потім наздоженеш Крістофа. Він тим часом проведе отця та влаштує в буцегарню Жубера. Виконуйте!

Спіратора звільнили, і він, подякувавши з низьким уклоном, побіг, швидко човгаючи ногами на вихід. Крістоф допоміг підвестися Жуберу та повів його до підвалу. Я залишився з Лізелотою наодинці. Підійшов до вікна й подивився через каламутну шибку. Вона все ж таки не така нахабна, як мені здалося: мовчить і нічого не питає. Я повернувся до неї обличчям, усе ще тримаючи руки за спиною:

— У мене запитання. Священник чіплявся до тебе?

Вона гірко усміхнулася:

— Важко триматися достойно, коли ти живеш одна й немає нікого, хто захистив би тебе.

— А Бруно Ґарнер?

— Вам уже й про нього розповіли, — знову усміхнулася вона.

— Це ж малозаселені землі. Люди все знають про всіх. Якщо я на одному кінці своїх володінь пердну, то на іншому в той же час скажуть, що лорд цих земель обісрався.

Вона щиро засміялася й стала ще гарнішою.

— Я не подякувала вам за цю кофту. Ви добра людина.

— Бачив багато горя, тому й не хочу помножувати його.

— Я чула все, що ви казали про герцога. Але не хвилюйтеся: той здоровань Борст колупався в носі й не дослухався до слів, які долинали з-за дверей. Чула тільки я, і можете бути впевненим — я не патякаю про те, що почула.

— То ти не будеш проти пожити трохи в цій недолугій фортеці?

— Мені ж бо треба трохи підлікувати мого лорда після отруєння, — грайливо вигнувши стан, лукаво глянула вона на мене.

— Ну от і добре. Вирушай із Крістофом і забери все, що тобі може знадобитися, а я поки що накажу покоївкам підготувати для тебе кімнату. Побачимося за вечерею.

Вона пішла, а я задумався. Чим зайнятися насамперед — фінансами чи вояками? Та ні, вояки зараз важливіші. Фінанси залишу на вечір. Як казали у нас у війську: до ранку ще багато часу — встигну! Вийшов із трапезної і майже навмання пішов шукати вихід: ще не запам'ятав, де тут що, і не орієнтуюся в цьому безсистемному нагромадженні каміння.

Зустрів одну з переляканих покоївок і дав наказ підготувати сухе та просторе помешкання для проживання жінки — бажано з кількох кімнат. Вона, не підводячи очей, присіла й втекла в лабіринт коридорів і сходів. Знаючи, як себе поводив колишній лорд, я вже здогадуюся, про що балакатимуть жінки в цій споруді після мого наказу.

Надворі мене вже чекав Борст із хлопцями та осідланий кінь. Ми вилізли на коней і поїхали до казарм мого війська. Інспекцію казарм і кількох укріплених фортів закінчили вже в сутінках. Поверталися додому стомлені й голодні. Однак це було корисно — побачити на власні очі стан справ. Мені казали, що мій попередник не їздив із такими інспекціями — йому вистачало й доповідей раз на тиждень.