ЗАМОК ГРАФА

Вранці наступного дня я вже був на ринку. І саме вчасно, бо чекати мене заради кількох мідяків ніхто не став би. Отже, я всівся поряд із візником, і ми потихеньку розговорилися. Тобто язик візника трохи розв'язався, коли я дістав глечик із вчорашнім хмільним. Недаремно витратив на нього кілька шелягів.

Візник розповідав, промокаючи рукавом пишні вуса від елю:

— Наш лорд кілька місяців тому щез, і після пошуків знайшли лише кілька клаптів його одягу та обгризені кістки десь у горах на півночі.

— Це не ті гори, за якими розташована імперія?

— Отож-бо й воно. Подейкують, що саме імперія приклала брудні руки до того, щоб занапастити нашого лорда. Але мушу по секрету сказати вам, добродію, що за ним ніхто не сумуватиме.

— Невже він був таким поганим лордом?

— При ньому стало гірше жити. Він брав податок виключно грошима. Знаючи це, торгаші опустили закупівельні ціни. Ми й так ледве виживали, а тепер стало сутужніше. Землі в нас неродючі, тільки-но ось ця річка, через яку ми проїхали пів години тому, і є на цих землях. Якщо рік без дощів, то й вигода мізерна. Мірку посієш — мірку й візьмеш, жодна зернина не пропаде. Хе-хе, це я так жартую, пане.

— То ця річка слугує межею між землями?

— Так воно і є, пане офіцере. Вона слугує кордоном між землями нашого графства й територією, яку контролює герцог. Тому за річкою й стовбичить варта герцога біля будівлі вартівні. А ще, як ви самі бачили, коли їдеш повз них, вони вимагають платню за проїзд.

— Яке неподобство! — обурився я. — Дороги майже немає, міст старий і ледве дихає, а вони беруть зі своїх же гроші?

— Колись казали, що кошти за проїзд підуть на новий міст, але, мабуть, він буде із золота, бо вже дванадцять років минуло, а ми все їздимо старим мостом. Добре, що я взяв вас попутником, бо ваша платня пішла на оті побори!

— Он воно як! Але облишимо герцога й повернемося до місцевого лорда. А чим ще відзначився той граф, який загинув у горах? І розкажіть про гори. Чи є через них шлях до імперії і все таке інше?

— Шлях є, і за рахунок того шляху, на мою думку, іде багато надходжень до графської скарбниці. Потихеньку торгуємо з імперією. З того боку теж землі не надто родючі, якщо не сказати більше. Навіть лісу там немає, і тому час від часу в нас купують щось із продуктів чи деревину, — зам'явся він, і я зрозумів, що він щось приховує.

— Платять більше, ніж свої? — співчутливим голосом спитав я.

— Отож-бо й воно. Прикро це й образливо!

— Так, розумію вас.

— А щодо лорда Стівена, то він знай собі розважався. Дружини в нього не було, тому він і наказав тягти до нього всіх вродливих дівчат зі всієї округи. Є там у маєтку його вірний пес Жубер Муйлер. Зовсім людина без совісті. Бігав та винюхував гарних дівчат. Як побачить — так і доповість. Жінки вже почали обличчя навмисно бруднити. Так він взяв за звичку спиняти й, схопивши за підборіддя, розглядати. Отака наволоч!

— То правою рукою графа був той Муйлер?

— Так, пане, саме він зараз і керує маєтком і оце чогось раніше майже на місяць вимагає сплатити податки, тому й довелося в місто їхати. Бо наш торгаш зовсім за безцінь товар бере.

— А на кордоні як? Спокійно? Не думає імперія нападати?

— Та звідкіля ж я знаю, що в них на думці? Люди там такі ж, як і тут. Працюють та віддають усе зароблене. Сумирні люди. І торговці не величаються, не пишаються. Дорога там через ущелину в горах поганенька, а вони все одно їдуть, ще й платять більше, ніж наші ділки. Але рідко вони приїздять до нас. Особливо погано стало, коли той граф, що помер, наказав продавати двадцять п'ять відсотків урожаю виключно одному торгашу. А крім цього, ще й повинні годувати його вояків, самого графа та його челядь. А граф, бач яке діло, полюбляв м'ясо та яйця, багато жер м'яса!

— І як того торгаша звати? Що винятковий і недоторканий.

— Бенедикт Жорна, але між собою звемо його Бен Здирщик.

Отак неквапливо розмовляючи, візник всмоктав глечик елю, як папір на грамоті короля всмоктав чорнило герцогського підпису. А я приїхав у село, до якого й прямував цей чолов'яга.

— Ти вже пробач, офіцере. Я приїхав, а тобі якщо потрібно в маєток графа, то ще миль п'ять оцією дорогою і прийдеш. Бувай, пане, і хай тобі щастить. А за частування дякую.

Ми попрощалися, і я, закинувши свій ранець за спину, не вагаючись рушив у дорогу. Подумаєш, п'ять миль. Та я в армії і по тридцять за день долав! Ну, це коли обставини вимагали. Не знаю, як той візник міряв, але до того села я дочвалав під вечір. Як то кажуть, там було п'ять миль із гаком, а от гак, мабуть, тягнув на всі десять або п'ятнадцять миль. Геть виснажений, я доплівся до корчми й вирішив спершу щось з'їсти й випити, а вже потім шукати свій маєток та показувати грамоту від короля.

План був гарний, і в корчмі було весело та гамірно. Я примітив містечко в темному кутку. Там стояв зовсім маленький стіл і біля нього два табурети. Такий собі закапелок на двох. Мене влаштовувало. Не хочу сідати з усіма. Почнуть питати щось, а я зараз хочу їсти, як голодний пес, бо вранці нічого не їв і в дорогу нічого не брав. Якби знав, купив би хоча б хліба та кружальце ковбаси ще в тому селі, куди мене спершу доставив візник.

— Що бажаєте, пане? — вклонився дядько з вусами й завченим рухом змів рушником крихти з мого столу.

— Насамперед пити! Бо я зараз помру від спраги. А потім м'яса з цибулею і хліба кілька шматків.

— М'ясо в нас дороге, може, пан…

— Я знайду гроші, неси м'ясо!

— Доведеться трохи зачекати. Це займе три чверті години.

"За цей час можна в лісі дичину вполювати, принести сюди й зробити печеню з цибулею та перцем", — подумав я.

— Втім, гаразд! Але спершу принеси, що у вас є пити.

— Зараз, пане! — вклонився він знову і, перекинувши рушник через шию, кудись пішов.

Робити не було чого, і я почав дослухатися до п'яних балачок, які ледве можна було розчути в гаморі людських голосів. Дещо з того, про що тут говорили, я вже знав від візника, дещо почув уперше. Люди постійно перемелюють одне й те саме.

— Гей, Лізі, чи не мені ти несеш ель? — почулися вигуки, і я підвів очі від столу.

Просто до мене, вигинаючи стан, щоб її не схопили жадібні руки, йшла дівчина. Здається, вона мого віку й навіть нічогенька така собі. І ноги довгі, і груди є — їх добре видно в декольте. Дуже звабливі груди і ця шийка! Ох, як же приємно цілувати таких дівчат саме отам, біля ключиць і нижче. Вона поставила переді мною кухоль і спитала дозволу сісти за стіл. А чому ж ні, я не проти. Не встиг прийти сюди — і вже зустрів гарну дівчину. Я дозволив їй сісти й жадібно схопив кухоль обома руками, щоб відпити третину від пінти, яка в нього влазила.

Доки я пив, у голові з'явилося запитання. Крякнувши, опустив кухоль на стіл і пильно подивився їй в очі:

— Послухай-но, гарнюню! Мені казали, що колишній лорд жодної красуні повз себе не пропускав, а тут не встиг я прийти в це селище — і вже зустрів таку вродливу дівчину.

Вона засміялася, показавши напрочуд красиві білі зубки за яскравими губами. Ах, які красиві губи в неї! На крихту припухлі, але це так доречно! І ці губки вона ще й підфарбувала, як і очі. Такі виразні й гарні оченята!

— Офіцере, ви мені лестите. Я звичайна дівчина, навіть не знаю, про що ви говорите.

— Он як! Вип'єш зі мною? Я пригощаю.

— А ви не боїтеся? — притишивши голос і загадково усміхаючись, спитала вона. — Навіть граф мене боявся, бо я відьма!

— Ой, та годі! Звідкіля тут узятися відьмі! Та й не боюся я, бо насправді всі жінки стають відьмами. Особливо коли їх обманюють та ображають.

— А ви постійно обманюєте жінок? Мабуть, у місті вам проходу не давали. Таке вродливе обличчя, та й колет підкреслює вашу міцну статуру.

— Подобаються м'язисті чоловіки?

— А ось на це питання отримаєш відповідь, коли я і собі принесу пива.

Я усміхнувся й відсалютував їй кухлем. Деякий час її не було, а потім вона знову просковзнула в мій куток.

— То чому ж граф так боявся вас? — спитав я, коли вона сіла навпроти.

— О-о, Ліз уже поклала око на того хлопчину у військовій формі!

— Ну так, прості селюки її не приваблюють! — чулися смішки з-за столів, але вже скоро ніхто не звертав на нас уваги.

Цю дівчину добре знали. Невже вона працює в цій корчмі?

— У мене бабуся вміла лікувати від різних хвороб, замовлянням знімала порчу та виводила бородавки й родимки. Ось навчила мене, і коли померла, я зайнялася її ремеслом. Але деякі бояться і називають мене відьмою.

— За гарні очі чи позаочі? — знову усміхнувся я, не зводячи з неї погляду.

Вона засміялася, грайливо нахиливши голівку до плеча.

— І за очі, і позаочі!

— А тут підробляєш?

— Так. Хворих не дуже багато, а жити ж якось потрібно. От і мию тут посуд та готувати допомагаю.

— Мабуть, гарно лікуєш хворих, коли вони не стоять у черзі до тебе і заробітку від хвороб не вистачає на життя! — пожартував я. — Корчмар не лаятиме, що ти розмовляєш зі мною?

— Ні, я ж маю право щось з'їсти чи випити.

— Може, ти теж хочеш їсти, а я запропонував тільки ель?

— Ні, я вже встигла поїсти в попередню перерву.

— Щось я не розумію: чи то ель такий міцний, чи то я просто зранку не їв і не пив нічого, навіть води… Щось голова кружляє.

Вона дуже уважно зазирнула мені в очі:

— Вам погано?

А мені й справді якось зле. Щось із диханням, і так гидко стає. По наростаючій. У голові вже паморочиться, і якби було чим — я б зараз блюванув, як після перепою. Треба віддати гроші, відмовитися від замовлення й знайти криницю. Випити води та вмитися — може, відпустить. Ще ніколи на тверезу голову не було так зле.

— Скільки з мене за пиво та м'ясо? Я не чекатиму, заплачу й піду, — важко дихаючи, запитав я, і мені було не до того, щоб дивитися на її реакцію.

Вона сказала ціну, я намацав у кишені малу срібну монету, поклав її на стіл і, не чекаючи решти, ухопив ранець та рушив до виходу, не дослухаючись до жартів на свою адресу. Було не до того, а перед очима пульсувало щось червоне, заважаючи дивитися. У двері я влучив і, мало не спіткнувшись об поріг, вийшов на вулицю. Десь повинна бути криниця! Потрібно її знайти! П'яною ходою пішов уздовж вулиці. Не відпускає, і навіть наростає відчуття, що зараз упаду просто в калюжу й захлинуся в ній, поки буду непритомний. На повороті мене підхопили під руку й потягли кудись праворуч, у якийсь провулок.

— Ліз? Куди ти мене тягнеш?

— Я ж бачу, що тобі стало зле. Тут неподалік моя хата, я допоможу тобі!

У перший же вечір опинитися в хаті вродливої відьми? Вона казала, що бабуся померла, а мати? Чи вона живе сама? Та ні, вона б не наважилася тягнути мене до себе, якби жила сама. Йой! Як мені зле, а в голову все одно ці дурні думки лізуть. Мені треба зупинитися. Я зосереджуся й приборкаю те, що скручується у вузол у мене в шлунку. Невеличка кам'яна огорожа, стара хвіртка — і ми нарешті біля дверей у двір. Я вчепився в одвірок.

— Не опирайся, заходь!

— Ні, швидше води мені! Дай води. У тебе он криниця у дворі.

Вона не стала сперечатися, пішла до колодязя, щоб витягти води, а я відчув, як щось холодне тече по спині. Мене почало відпускати, але чи буде другий напад? Ліз витягла воду з колодязя. Я, похитуючись, підійшов до неї, усе ще міцно стискаючи ремені ранця в руці. Не випустив його, навіть коли вона пропонувала допомогти понести.

— Кухоль знайди, будь ласка.

Вона глянула на мене й пішла в хату. Там немає світла, а надворі вже вечір. Отже, після смерті старої живе сама. І вона, коли дістала цебро з колодязя, закрила його від мене, коли ставила на цямрину. Я з нього пити не хочу! Упустивши ранець, я підійшов до колодязя і, злодійкувато озирнувшись, вилив воду в бік кам'яної огорожі. Потім кинув відро в колодязь і витягнув його напівповним.

Не гаючи часу, присмоктався до краю, жадібно наповнюючи шлунок холодною водою. Аж зуби звело, але я ковтав воду через силу, наповнюючи себе, ніби міх на короткому привалі, коли ми долали по тридцять миль за день. Вийшла Ліз із керамічним кухлем, підійшла до мене мовчки, очікувально. А я полишив цебро й пішов до куща під огорожею, де запхав собі пальці в горлянку й вивергнув воду. Шлунок порожній — одна мутна вода із запахом елю.

Повернувся до криниці, вмився й напився знову. Вона не підходила до відра, я це контролював. Знову пішов до огорожі й повторив процедуру на біс. Мало приємного, але зате почало в голові прояснюватися, і я вже майже впевнений, що другого нападу млісті не буде. Зненацька через огорожу, яка ледве сягала мого зросту, перескочили якісь спритні хлопці, і двір наповнився людьми. Я схопився за меч, але на мою долоню натиснули, щоб я не вийняв його з піхов. Меч із клацанням повернувся на місце.

Та гаразд! Доводилося бачити й не таке! Я стукнув підбором по пальцях ноги цьому чоловікові з чорною хусткою на обличчі й, крутнувшись, із розвороту вгатив кісточками кулака у вилицю другому. Висмикнув меч і став у стійку біля стіни. Їх шестеро, і двоє вже тримають Ліз. Роблять вигляд, що взяли її в заручники? Я на таке не куплюся, бо це вона принесла мені отруту в кухлі елю.

У нас у війську подекуди розповідали про отруйниць, які присипляють вояків, щоб пошапаркувати в їхніх кишенях. У моєму підрозділі, яким я командував, теж був випадок, коли один з'явився вранці босий і без одягу. Отак його обчистили. Ніколи не думав, що й мене це торкнеться. От же ж не пощастило. А капітан і хлопці, прощаючись зі мною, скинулися трохи грошима, щоб мав щось на перший час. Однак ці хлопці мені нічого не залишать, якщо я взагалі вцілію.

Відсунули дерев'яну засувку, і у двір через хвіртку зайшли ще троє. Оце вже капець. Шість, двоє з яких тримають дівку, — ще якось, коли позаду стіна, а от дев'ятеро — без шансів. Навіть бігати по двору, ухиляючись від ударів, не дадуть. Чому це всі завмерли й не нападають? Чоловік із такою ж чорною пов'язкою на обличчі, як і всі інші, підійшов до мене, зняв капелюх і став на коліно.

— Мій лорде! Я почув, що ви вже в селищі, і поспішив назустріч. Пробачте, що я спізнився.

— Ви хто?

— Командир загону вашої особистої охорони Крістоф Фогельвейд, до ваших послуг.

Він знову схилив голову. Я міркував недовго:

— Зачиніть тут усе й почепіть наказ: хто полізе в цю хату — залишиться без голови. Відьму у в'язницю, але без мене не допитувати й не знущатися! Поставте перевірену людину біля дверей її камери, щоб із нею нічого не трапилося. І ще: мене цікавить, чи сьогодні вночі ніхто не виходитиме з маєтку?

— Слухаю, мілорде! — підвівся він з коліна.

Я вклав меч у піхви й подивився, як полонянку потягнули на вулицю. Вона намагалася пручатися й обернутися, щоб подивитись на мене. Рота їй заткнули в першу ж мить, ще коли схопили. Вона тоді встигла лише скрикнути. Кроків за п'ятдесят у провулку стояли коні, і ще один чоловік стеріг їх. Отже, особистий загін налічує десять людей.

Через пів години ми під'їхали до темної громади каміння, і нам відчинили дерев'яну двостулкову браму. Подвір'я було маленьким, і світло смолоскипа не допомагало розгледіти щось. Але, судячи з відлуння, навколо стояли високі будівлі. Мене зустріло кілька слуг і той, хто назвався Жубером Муйлером. Тобто права рука графа, який таємничо зник.

— Мені щось їсти, і бажано без отрути! — сказав я, і слуги розбіглися.

Я крокував швидко й не затримувався на розмови чи запитання. За мною йшли Крістоф і Жубер. Попереду швидким кроком майже біг слуга зі смолоскипом. Коридори тут вузькі. Слуга відчинив двері й зайшов у трапезну, підпалив від смолоскипа кілька свічок. Я обернувся до помічників:

— Дякую за супровід. Панове, не смію вас затримувати, усі розмови будуть завтра. Сьогодні дайте мені оговтатися від подорожі.

Жубер щось почав говорити, але я мовчки стояв і дивився вище його голови. Крістоф одразу пішов, Жубер теж зрозумів нарешті, що сьогодні я ні з ким розмовляти не буду, і пішов теж. Мені принесли курячу грудку й невеличкий графінчик вина — можна навіть сказати, кришталеву карафку з вином. А колишній господар був знавцем винної церемонії.

Не люблю курячих грудок. Вони занадто сухі й несмачні. Однак не мені вередувати, і треба щось поїсти, щоб кишки не завернулися. Бо лежати в ліжку й дослухатися, як живіт грає голодний марш, — то останнє задоволення, яке б я хотів отримати. Вина пити не став і через силу, заштовхавши в себе трохи м'яса, підвівся й попросив провести мене в спальню.

Нарешті ліжко! Я відіслав служницю, яка якогось біса плуталася під ногами та щось белькотала про те, що допоможе роздягнутися. От уже що, а роздягатися я вмію швидко й сам! Зачинивши за нею двері, я швидко роздягнувся, дмухнув на свічку й заліз під ковдру. Маю надію, що привидів та примар тут немає, як і клопів. І наостанок згадав, як капітан колись казав: сон для вояка — це тактичне відновлення боєздатності. Так! Мені потрібно відновитися. Бо вже завтра почнеться каторга!