НАГОРОДА ЧИ ПОКАРАННЯ?

Під час битви на рівнині Мейндрава я прославився через химерний збіг обставин. Лицар, який був проти мене, перечепився, і я його майже випадково вбив. Його загін перелякався й накивав п'ятами, фланг нашого супротивника здригнувся, і з цього почався панічний відступ, який перетворився на поразку наших ворогів.

Не встиг я отямитися, як опинився у великій залі, довкола — люди, які б мене навіть не помітили в інші дні, а навпроти на узвишші — король, який каже, що моя доблесть та відвага оцінені королівством, і тому на мене чекає нагорода.

— Яка? — спитаєте ви, і це слушне запитання.

Король недовго тримав паузу й одразу ж відповів. У мене закружляла голова — титул графа і подаровані мені землі які розташовані десь на кордоні з Бьйорнською імперією. І та імперія давно гострить зуб на наше королівство. Причому зуб не один. Їх там, тих зубів, точно захмарно, вони отруйні і в три ряди. Тож ви зрозуміли, що я не дуже зрадів такому дарунку.

Чомусь посмішки знаті навколо спотворилися, їхні обличчя витягнулися в страшні видовжені морди, які відверто сміялися з цієї "нагороди". А я ж тільки-но хотів залишитися трохи в столиці і потринькати гроші які очікував отримати. Безхмарно провести хоча б місяць, підчепивши на гачок своєї вроди якусь не дуже цнотливу служницю, якій легко забити баки.

— Завтра вам належить вирушити до своїх володінь, бо шлях довгий, а імперія може перейти кордон у будь-яку мить та пограбувати села, які відтепер належать вам! — повідомив мені чийсь голос коли я вийшов з зали для аудієнції.

"Це вирок", — зрозумів я, але дивом утримався на ногах і не впав. Не пам'ятаю, що було потім, і отямився лише в тряському тарантасі, з жалюзійними віконницями. Я б не наважився назвати цей засіб пересування каретою, тому що він намагався витрясти з мене душу. Але в цій таратайці зі стінами та дверима був дах, який неодноразово виручив під час подорожі. Бо десять днів із вісімнадцяти, які я провів у тому пристрої для тортур сідниць, ішов дощ. Чи то дощ гнався за мною, чи то я наздоганяв негоду, і є ще варіант — ми подорожували разом другу частину шляху.

"З одного боку, не так воно все й погано, — розмірковував я, притримуючи стіну карети, яка намагалася вдарити мене по голові. — Четвертий син і шоста дитина барона, яка не мала надії бодай на якусь спадщину, отримав графський титул. Не так уже й погано!" Однак якщо до цього я отримував платню, якої мені вистачало на життя (тобто я мав змогу винайняти кімнату в не дуже брудному трактирі, де й харчувався), то тепер сам мушу піклуватися про гроші.

Дбати не лише про себе, а й про селян, яких потрібно обкладати податками, щоб надсилати кошти до скарбниці, звідки раніше отримував свою платню, ні про що не турбуючись. І якби ж я отримав титул графа! Халепа саме в тому, що я фактично маркграф, тобто володар прикордонної марки, подарованої королем. І мої землі розташовані на кордоні з імперією, яка не проти приєднати наше королівство до себе. Отже, крім податків, я ще зобов’язаний боронити кордони королівства!

Тримати військо, забезпечувати його зброєю та обладунками й годувати цю наволоч власним коштом. Чому наволоч, спитаєте ви? Бо я знаю, що таке військо. Сам звідти. Військо — це збіговисько волоцюг, бандитів і мародерів. Навіть офіцери не дуже відрізняються від солдатів, особливо коли не несуть службу десь у великому місті. Мені в цьому сенсі пощастило. Мого капітана перевели в друге за статусом і величиною місто королівства, і він узяв мене з собою. Тобто замовив слівце, всунув каплук з грошима до рук якогось буквоїда — і мене перевели помічником капітана.

— Слухай, хлопче мій, — звернувся він до мене, коли від'їжджав на нове місце призначення, — як тільки влаштуюся, доб'юся твого переведення до мене. Ти хлопчина надійний і не підставиш мене заради того, щоб посісти моє місце чи вкрасти трохи грошей. Чекай на нове місце служби!

Через три місяці мене й справді перевели помічником командира варти східної брами Бувенталя. Це переведення та слова капітана пояснили мені, що я повний телепень, який не піклується про своє майбутнє, і тому від мене не очікують підлості. Обіцянку самому собі змінити життя я не встиг виконати, бо мене закружляли пригоди в Бувенталі, гарненькі служниці, і я ледь встигав висипатися, коли не стояв на варті.

Ті гроші, які підлеглі непомітно отримували біля брами, пропускаючи в місто не зовсім чесних торгашів і всіляких слизьких типів, чесно ділилися між солдатами, капітаном та мною. Але, як я й казав, моя частка тих грошей осідала в кишеньках фартухів гарних служниць, які були не проти, щоб їх пригостили доброю вечерею, а потім, розштовхавши зранку, почастували ще й сніданком.

Це якось нагадувало кругообіг води в природі, про що торочив учитель, який сяк-так навчив читати та писати шістьох дітей барона — тобто мене і моїх братів із сестрами. Отже, гроші в мене не затримувалися й протікали крізь пальці, як вода з неба.

А потім — війна із сусіднім королівством, і з нашої варти теж хтось мусив піти. Пішов я і троє з простих вартових. Однак навіть не знаю: мені пощастило чи ні, коли я пішов воювати? І ось я лорд на своїх землях! Мені потрібно дізнатися все про податки! Наскільки сильно мене грабуватимуть? Ой лишенько! Я повний невіглас у цьому!

— Робург! — неприязно пробурмотів герольд короля, який супроводжував мене з двома вояками, наче в'язня на каторгу.

Це місто стояло майже на кордоні моїх земель і належало герцогу Фонтелю. Згідно з усіма приписами, мені належало відвідати цього вельможу і, здається, показати грамоти короля, яких я, до речі, ще й у руках не тримав. Мені їх не довіряли. Чи можливо просто не дали в руки щоб я їх не замусолив чи не загубив. Цей супровід і те, що мені не дали потримати в руках сувої з королівськими печатками, ще раз підтверджували мою думку: мені не довіряють. Таке відчуття, що всі чекають, коли я дремену світ за очі, щоб оголосити мене зрадником королівства й відібрати в моїх родичів усе, чим вони володіють.

Загальне враження від міста, у яке ми тільки-но в'їхали, було так собі. Можливо, цьому сприяло вологе повітря після дощів, а можливо — сморід і багнюка на вулицях, де інколи траплялися купи сміття, у яких рилися кури та собаки. Собаки з брудною шерстю на лапах і животі. Обсмоктані пацьорки шерсті на животах собак мені особливо не сподобалися. Це трохи нагадувало овець на подвір'ї мого батька, барона Гренкарда. Там завжди посеред двору була глибока калюжа, у якій бовталися свині та плавали каченята.

Прізвище мій батько мав звучне, але на цьому його чесноти й закінчувалися. Як то кажуть, доки він стояв у черзі за прутнем, мізки вже геть усі роздали — нічого не залишилося. Ну, може, трохи ослячих. А коли твій батько вислюк, то гадаєте, від вислюка народиться розумний лев? Отож-бо! Не маючи особливого хисту та надії на спадщину, я пішов у військо. Треба ж якось жити? Те, що я був сином барона, трохи полегшило життя, і саме завдяки цьому я закінчив військове училище, розраховане на дітей бідних аристократів та швидке навчання.

І ось тепер я чекаю в приймальні герцога, коли він прийме посланців короля і мене.

Королівський герольд поправив свій традиційний табард. Це таке щільне полотно з діркою для голови, що звисає спереду та ззаду, прикрашене на блакитному тлі знаками найвищої влади — золотими ліліями та короною. Мій супровід і я зачекали, адже герцог — дуже зайнята людина, і якісь там відвідувачі мусять це розуміти. Потім нас провели до великої зали для аудієнцій, де тхнуло пилом і мишами. Я чхнув, не втримавшись, і перепросив за це як чемна та вихована людина. Мені не відповів ніхто.

Тепер я розумію, чому виникла затримка і чому в мене зачесалося в носі. Служниці ганяли пилюку в цьому приміщенні, яке вкрай рідко відвідують. Увійшов герцог і сів у крісло на узвишші. Крісло, до речі, просте, дерев'яне, хоч і лаковане, але без м'якого сидіння. Чомусь, коли я помітив це, у грудях ворухнулася зловтіха.

— Ваша світлосте, радий бачити вас у доброму здоров'ї. Король передає вам свої вітання і цікавиться, як ви почуваєтеся? — почав герольд.

— І вам доброго дня, Бертраме. Давно не бачилися. Передайте його величності, що я здоровий, у мене все під контролем і кордони королівства пильнуються належним чином, незважаючи на наглу смерть графа Вайлота.

— Саме це мав на увазі його величність, коли послав мене сюди, щоб я оголосив його волю.

Герцог підвівся на знак пошани до волі короля. Бертрам дістав із футляра на ремені через плече грамоту з печаткою на гарному шнурку і, розгорнувши сувій, почав читати. Я блукав поглядом по приміщенню. У правому кутку на стелі проступила волога пляма. Вона мала кілька застарілих слідів, отже, дах тече вже давно.

Це другий поверх маєтку герцога. У цій частині над будівлею підносився ще й гостроверхий дах. От він і протікає десь на стику маленької іграшкової башточки, яка піднімається над ним. Поки я роздивлявся вікна та важкі портьєри, посланець короля, або, так би мовити, глашатай, закінчив читати і згорнув наказ його величності.

Слідом за тим він витягнув іншу грамоту й вручив її мені. Це, звісно, була дарча від короля, де зазначалося, що Річард Гренкард отримує у свою власність землі від… і до кордонів імперії. Указувалися ліва та права межі моїх володінь, і до грамоти додавалася схематично накреслена мапа моїх земель. Також мав бути документ, який визначав податок та правила його сплати, але його не було. Щось десь колись я чув, що маркграфи не обкладаються податками. Та невже!

Увійшли двоє слуг, які тягнули невеличкий стіл. На столі стояла чорнильниця, лежали сувої паперу, стирчали пера й поряд стояв пристрій для осушення надлишку чорнил. Така собі склянка з отворами в кришці, де був дрібний пісок. Бертрам розклав наказ короля на столі, і герцог поставив підпис там, куди той ткнув пальцем.

Он як! Герцога зробили відповідальним за мене. Майже моїм спільником. Потрусивши на підпис піском, Бертрам здув його і, задоволено усміхнувшись, уклонився його світлості. Тепер йому ще вісімнадцять днів їхати до столиці. Але якщо буде сонячно, то коні дочвалають швидше дня на чотири, а то й п'ять. Наказ короля сховався до футляра, а мою грамоту з додатком віддали мені навіть без обгортки. Тепер потрібно хоча б шматок шкіри купити та пошити схожий футляр для зберігання важливих документів.

— Якщо вам буде потрібна порада, звертайтеся! — поплескав мене по плечу герцог із поблажливою усмішкою.

І хоч я не здобув доброї освіти, але знаю, чим відрізняється порада від допомоги. Тому вклонився й подякував. Посланець короля і двоє вояків вийшли разом зі мною надвір. Вони попрощалися, віддали мій ранець, сіли в карету й поїхали. Я деякий час постояв на тому місці, де тільки-но була карета, а тоді озирнувся на маєток герцога.

На ґанку стояв якийсь чоловік. Здається, старший слуга, яких іноді називають сенешалями. Двоє слуг чекали біля брами в огорожі, ніби закликаючи мене вимітатися з подвір'я. В одному вікні гордовито, наче в рамі картини, стояв герцог, а з-за фіранки в іншому виглядало кілька мордочок молодих жінок або дівчат. Я не розгледів, хто там був. Потім розвернувся й покрокував у місто. Браму з товстими дубовими дошками, оббитими залізом, зачинили за мною з гучним гупом та залізним скигленням незмащених петель.

Добре, що ще був не вечір. Купив і шматок шкіри, і ниток, устиг винайняти кімнату й розпитав, коли до моїх володінь хтось їхатиме з ринку. І навіть домовився, що мене підвезуть за кілька мідяків. Казати, що я лорд тих земель, я не наважився. Дуже непрезентабельно виглядав з армійським шкіряним ранцем за плечима й мечем на портупеї. Як кажуть, усе своє ношу з собою. І це ще я вдягнув кращий колет із двох, які мав при собі.

Замкнувши засув на дверях примітивним ключем, я нарешті вирішив винагородити себе й пішов зі своєї кімнати вниз щось з'їсти за кухлем пива — чи що там у них є. Це щоб забути те приниження, через яке пройшов перед обідом. Доки мені готували м'ясо, я цідив щось схоже на ель і дивився на звичайних людей, з якими мені доводилося спілкуватися частіше, ніж із родовитими панами.

Після вечері пішов до себе й сяк-так змайстрував чохол для документів. А потім задув каганець і влігся спати. Почуваюся переможцем! День минув недарма. І вже завтра я побачу свої землі!