Одинадцята зупинка

За тиждень Лісабон повернув собі звичайний вигляд. Білизна знову сохла на мотузках, голуби знову лаяли туристів, а в пекарні на розі, як завжди, продавали тістечка, від яких неможливо відмовитися. Салгаду допитували. Бальєстерос дав свідчення. Комісія зі спадщини приступила до огляду майстерні Рейш, і Ана Лопеш щоранку надсилала Томашу повідомлення з трьох слів: «Працюйте. Не поспішайте. Не кидайте».

Панно «Зупинка» висіло в центрі майстерні, під лампою. Люди приходили на нього дивитися, подовгу стояли, а потім ішли з таким обличчям, ніби їм розповіли щось дуже особисте. На табличці поруч, написаній рукою Беатріш, значилося: «Жуан Рейш і Томаш Рейш. Спільна робота. Тріщини збережено навмисно».

У понеділок Інеш розпечатала лист із Берліна.

У ньому було запрошення подати заявку на магістерську програму з літературного перекладу, термін подання до п'ятнадцятого січня. Вона прочитала його двічі, потім зателефонувала Мафалді, потім налила собі чаю, потім просиділа півгодини біля вікна й зрозуміла, що хоче не «подати» й не «не подати», а просто поїхати й подивитися. Вона так і сказала Томашу того вечора. Він відповів, що знає один хороший трамвай, який довозить до вокзалу. Вона сказала, що в нього забагато знайомих трамваїв.

Діниш і Лаура пили чай у її кухні щовівторка й щочетверга, сперечалися про голубів і жодного разу не говорили про минуле. Мопс Алена, за чутками, отримав страховий поліс на випадок розбитого серця. Клара полетіла в неділю, повернулася наступної п'ятниці й сказала, що прилетіла подивитися, як іде ремонт майстерні. Руй зробив вигляд, що повірив.

Мафалда за цей тиждень отримала в бюро «Слово в слово» дві подяки й одну пропозицію стати старшим перекладачем. Вона відмовилася від другого й прийняла перші, заявивши, що до посад у неї поки забагато питань, а до подяк жодного. Ліліан, у якої в папці знайшлися забуті листи, три дні ходила по бюро з винуватим виглядом і приносила всім булочки.

Двадцять восьмий трамвай ходив маршрутом, ніби нічого не сталося. Тільки двері тепер відчинялися частіше, ніж раніше, і одного разу, у вівторок, на зупинці біля кондитерської вони відчинилися одразу перед шістьма людьми, які, як з'ясувалося, їхали до одного нотаріуса. Фернанду сказав, що це не диво, а збіг, і ніхто йому не повірив.

А в суботу ввечері, коли на місто вже опускалися присмерки, Фернанду Мелу покликав Інеш і Томаша в депо.

Депо двадцять восьмого розташовувалося на пустирі за старим ринком: низька цегляна будівля з воротами, розфарбованими в блакитний колір. Усередині пахло маслом, залізом і чимось давнім, домашнім, як у бабусиній комірчині. Фернанду запалив лампу. Світло пішло по стінах, по рейках і по двох вагонах, що куняли в напівтемряві.

— Сідайте, — сказав Фернанду.

Вони сіли на дерев'яну лаву біля стіни. Фернанду дістав із шафки знайомий згорток із церати, розгорнув зошит і поклав на коліна. Розкрив на сторінці тисяча дев'ятсот сімдесят третього року, перегорнув кілька аркушів і зупинився біля вузької паперової смужки, що стирчала з корінця.

— Я хотів показати вам це в суботу, — сказав він. — Але не наважився. Бачите, у цьому журналі не вистачає однієї сторінки. Її вирвали. Не я. Мій батько.

— Навіщо? — спитала Інеш.

— Не знаю. Він ніколи не розповідав. Але за день до смерті він покликав мене, дав ось це й сказав: «Коли прийдуть двоє, які вирішать самі, покажи».

Він витяг із кишені клейончастої жилетки невеликий паперовий квадрат, складений учетверо, і подав Інеш. Вона розгорнула.

Це був аркуш із журналу. Папір пожовтів і потріскався на згинах. З одного боку, чорним чорнилом, твердим кутастим почерком було написано лише кілька рядків:

«Двадцять дев'ятий вийшов із депо в ніч на 3 травня. Куди, не знаю. Повернеться тоді, коли з'являться ті, хто сам вийде не на тій зупинці. Нікому не казати. Не шукати. Чекати».

Томаш перевернув аркуш. З другого боку, відбитий у папері, як печатка у воску, виднівся малюнок невеликої плитки: трамвай у профіль, з круглими вікнами, з двома ліхтарями замість очей і великою цифрою «29» на боці.

— Двадцять дев'ятого не існує, — сказала Інеш. — У Лісабоні немає такого маршруту.

— У розкладі немає, — сказав Фернанду. — Але тисяча дев'ятсот сімдесят четвертий рік був дивний. Вітер змінювався. Багато чого зникло.

— Куди пішов вагон?

— Не знаю, — повторив він. — Але вночі, приблизно раз на рік, я бачу його вогні. Він проїжджає повз депо. Вікна горять. Покажчик порожній. І ніхто в ньому не сидить.

Томаш подивився на плитку на звороті.

— Це дідова робота, — сказав він тихо.

— Що?

— Відбиток. Це рука діда. Я впізнаю лінію. Він малював колеса саме так.

Фернанду кивнув, ніби давно знав.

— Вони були друзями з моїм батьком, — сказав він. — Жуан і мій батько. Вони разом щось готували того року. Я ніколи не знав що. Але коли ви сьогодні ввечері принесли плитку, я подумав, що це не кінець. Це тільки зупинка.

— Одинадцята, — сказала Інеш.

— Що?

— У нас у маршруті десять зупинок, — сказала Інеш і тихо засміялася. — А це, виходить, одинадцята.

— Можливо, — сказав Фернанду. — Можливо, якраз та, якої немає в розкладі.

У цю мить у тиші депо пролунав слабкий, ледь чутний звук: стукіт коліс по рейках. Далекий, рівний, знайомий.

Вони перезирнулися.

Фернанду погасив лампу. У темряві стало чути, як дихає стара будівля: скрипить дерево, дзенькає ланцюг, падає десь крапля. А потім, крізь щілини у воротах, проступили золоті смуги. Вони повзли по підлозі, по стінах, по обличчях, і в них майорили тіні: круглі вікна, поручні, чиїсь силуети.

Повз депо, не зупиняючись, повільно проїхав трамвай.

Інеш устигла помітити лише одне. Над лобовим склом, там, де в усіх вагонів горить номер маршруту, світилася порожня біла табличка. На ній не було ні цифри, ні назви.

— Їде, — прошепотів Томаш.

— Він іде не нашим маршрутом, — сказала Інеш.

— Значить, треба спитати, яким.

Вона подивилася на нього. У напівтемряві його обличчя здавалося дуже близьким і дуже знайомим. Вона дістала з кишені жетон, той самий, довоєнний, з олівцевим написом, і поклала на долоню.

— У нас є два квитки, — сказала вона.

— Куди?

— Не знаю, — сказала Інеш. — Але в мене таке відчуття, що туди не можна їхати з чужим рішенням.

— Тоді з нашим, — сказав Томаш.

Фернанду стояв біля воріт, і в червонуватому світлі вогнів, що віддалялися, його вуса здавалися срібними. Він нічого не сказав. Тільки опустив кашкет на груди, а потім простягнув їм дві паперові смужки, на яких уже проступав тонкий, трохи тремтливий друкований рядок:

«Зупинка двадцять дев'ята: поки не ваша. Але буде».

Інеш узяла квиток. Томаш узяв свій. Двері депо повільно, зі скрипом розійшлися, і в прорізі, на нічній вулиці, куди йшли золоті вогні далекого вагона, було видно, як рейки тягнуться вдалечінь, повз знайомі пагорби, повз ринкові ятки, повз річку, і зникають там, де Лісабон закінчується й починається щось, чого немає ні на одній мапі.

Вони вийшли разом.