«Трамвай рушає»

До півночі гості розійшлися, вино закінчилося, а мати Томаша заснула на стільці, поклавши голову на плече батькові. Беатріш збирала келихи й тихо мугикала щось собі під ніс. Дядько Мігел пояснював Мафалді систему лотереї, яку він вважав надійною. Мафалда слухала з серйозним обличчям людини, яка щойно врятувала місто й тому може дозволити собі терпіння.

А Томаш виніс із майстерні мольберт із панно, поставив його на вулиці під ліхтарем і відкрив тубус.

Інеш стояла поруч і дивилася.

Вона очікувала побачити креслення, але в тубусі лежало зовсім інше: тонкі пензлі, обгорнуті в ганчірочку, плоска палітра із засохлими плямами й дві баночки фарби. Томаш відкрив одну, понюхав і кивнув.

— Це та сама плитка? — спитала Інеш, дивлячись на білий квадрат у середині панно.

— Так. Дід залишив її чистою. Він хотів, щоб я намалював сам.

— Двері, — сказала Інеш.

— Так.

— Відчинені чи зачинені?

— Я не знаю, — сказав Томаш. — Три роки не знав. А сьогодні ввечері… — Він зупинився. — А сьогодні ввечері я раптом зрозумів, що їх не треба «обирати». Їх треба просто намалювати такими, якими вони були в той момент, коли вони відчинилися. Це ж не про двері. Це про те, що за ними.

Він узяв пензель і вмочив у кобальт. Рука його не тремтіла.

Інеш дивилася, як на білій плитці з'являються дві вузькі смуги, потім тонка лінія порога, потім смуга світла, золота, трохи тепла, і з цього світла повільно виростає темний силует, який спершу можна було прийняти за стійку, а потім за постать людини, що стоїть у дверях і простягає руку вперед.

— Це я? — пошепки спитала вона.

— Це той, хто чекав на зупинці, — сказав Томаш. — Не знаю, чоловік це чи жінка. Не знаю, молодий чи старий. Мені здається, це просто той, хто наважився вийти назустріч.

Він закінчив за двадцять хвилин. Відступив, подивився. Витер пензель об край піджака, де вже був слід блакитної глазурі, і раптом тихо засміявся.

— Що? — спитала Інеш.

— Я закінчив, — сказав Томаш. — Уперше в житті я щось закінчив. Не на дев'яносто відсотків.

— На сто.

— Не знаю, на сто чи на сто один, — сказав він. — Але закінчив.

— Тоді ходімо, — сказала Інеш. — Треба показати його вагону.

— Вагону?

— Він чекає, — сказала вона.

Вони пішли вгору вуличкою, несучи панно вдвох, як тендітного птаха: він ліворуч, вона праворуч, обидві долоні під фанерною основою. Нічний Лісабон світився, як величезна скриня. Унизу виблискувала річка, на пагорбах горіли жовті вікна, а над усім цим, на схилі, чекав золотий вагон із відчиненими навстіж дверима.

Фернанду сидів на своєму місці. Коли вони підійшли, він підвівся, зняв кашкет, дуже серйозно вклонився й сказав:

— Квитки, будь ласка.

— Ви жартуєте? — спитала Інеш.

— Ні краплі. Ви обоє на борту. У вас, наскільки я розумію, зупинка.

— Ми вже на борту, — сказав Томаш. — Ми цілий день на борту.

— Ні, — м'яко сказав Фернанду. — Ви цілий день стояли. А зараз ви заходите.

Він відступив убік, і вони вдвох, несучи панно, піднялися по сходинках.

У вагоні було тихо й пахло теплим пилом, шкірою й чимось золотим. На сидінні лежав у церату зошит.

Томаш підійшов і поставив панно на лаву навпроти вікна, так, щоб світло падало на нову плитку. Золоте світло у вагоні стало яскравішим, ніби в ньому розчахнули вікна в найтепліший день літа.

— Тепер усе, — сказав він.

— Ще ні, — сказала Інеш.

Вона підійшла до лави біля вікна, сіла, склала руки на колінах і подивилася на Томаша.

— Вибачте, — сказала вона. — Ви не могли б продати мені квиток?

— Що?

— Я пасажирка, — сказала Інеш. — Я п'ять років продавала квитки. Сьогодні хочу купити.

Томаш розгублено озирнувся. Фернанду, не обертаючись, простягнув через плече жилетку. Ту саму, з ниткою, що стирчала біля кишені. Томаш обережно її одягнув. Вона була йому замала в плечах, але з квитковою машинкою на ремені виглядав він так серйозно, що Клара, Діниш і Лаура, які стояли біля входу, не втрималися й захихотіли.

— Квитки, будь ласка, — сказав Томаш. — Три сорок.

— Це тариф чи ваша особиста думка?

— Тариф.

— Тоді прошу, — сказала Інеш і простягла монету.

Це був той самий довоєнний жетон, який удень невідомо звідки опинився в нього в кишені, з олівцевим написом «доля». Вона стиснула його в долоні, і він потеплішав.

— Звідки він у вас? — спитав Томаш.

— Ви мені його дали сьогодні, — сказала Інеш. — Я не поклала його в касу. Пам'ятаєте? Ви думали, що це дрібниця.

Він згадав, і вони обоє засміялися.

Томаш відірвав квиток і простягнув їй. На папері проступав тонкий друкований рядок, той самий тремтливий, старанний:

«Зупинка: ваша».

— Це про мене? — спитала Інеш.

— Це про вас, — сказав Томаш. — І про мене. Я думаю, це спільне.

Вона подивилася на нього. І сказала те, що не взялася б перекласти жодною мовою світу, бо тільки своєю власною могла сказати це так, як треба.

— Я три дні шукала слово для однієї людини, — сказала Інеш. — Він писав дівчині, що вона йому подобається так, що він забуває пароль від комп'ютера. Я не знала, як це сказати. А тепер знаю. Ти мені подобаєшся так, що я забула, що чекала знака.

Томаш мовчав. Потім зняв жилетку, поклав її на сидіння й сів поруч.

— А ти мені подобаєшся так, — сказав він, — що я закінчив панно.

Це був найкращий переклад, який вона коли-небудь чула.

Двері зачинилися. Усі чотири, одночасно, без звуку. Вагон здригнувся, скрипнув, тихо зітхнув, як зітхає старий пес, що дочекався господаря, і рушив. Спершу повільно, потім упевненіше. Золоте світло розлилося по стінах. Діниш узяв першу ноту, і гітара заспівала щось легке й зовсім не сумне.

Вони їхали вниз схилом, повз будинок із корабельною плиткою, повз майстерню, повз кондитерську, де на ґанку стояв молодий чоловік у білому фартуху й тримав у руках велику чашку кави. Клара схопилася, притислася носом до скла й закричала:

— Руй!

— Він тут! — сказав Ален.

— Звідки?

— Я йому подзвонив, — зізнався Ален. — У нього був плакат у кафе. Я подумав, що мопсові корисно.

Трамвай зупинився. Двері відчинилися з урочистим зітханням. Клара вискочила, забарилася на останній сходинці, потім обернулася й сказала:

— Дякую.

— За що? — спитала Інеш.

— За те, що не дали мені піти, — сказала Клара й побігла.

Інеш дивилася, як вона біжить по бруківці, а Руй іде їй назустріч, із чашкою, на якій було написано її ім'я з помилкою, і думала, що в житті, здається, існують речі, які не треба перекладати.

Інеш озирнулася на вагон. Фернанду, не знімаючи рук із важеля, дивився в дзеркало. Обличчя в нього було таке, яке буває в людини, що тридцять вісім років кидала в колодязь монетки з одним і тим самим бажанням і раптом почула, як унизу плеснула вода. Він не усміхався, він узагалі рідко усміхався. Але вуса його рухалися так, ніби він наспівував.

— Він справді ніколи не помилявся? — тихо спитала вона в Томаша.

— Вагон?

— Так.

— Мені здається, — сказав Томаш, подумавши, — він просто вмів чекати краще за нас.

Двері залишилися відчиненими. Томаш узяв її за руку.

— Вийдемо? — спитав він.

— Ні, — сказала Інеш. — Їдемо далі. Зупинка в нас попереду.