П’ята зупинка. Склеїти за один вагон

Томаш ніколи не відкривав цю скриньку перед людьми.

Він відкривав її лише вночі, при одній лампі, коли ніхто не міг бачити, як у нього тремтять руки. Але зараз навколо стояло семеро людей, один мопс і вагоновод, який дивився на нього так, ніби був присутній при народженні дитини. Томаш почувався фокусником, у якого кролик давно втік і залишився лише циліндр.

Він зняв повсть.

Скалки лежали на дні скриньки, блакитні, білі, золотаві, дрібні й великі, як після дуже гарного вибуху. На деяких ще збереглися лінії малюнка: вигин рейки, півобличчя, колесо. На інших були тільки кобальтові плями й тріщини, схожі на річки.

— Боже мій, — сказала Клара. — Це… це ж цілий світ.

— Це дванадцять плиток, які я впустив, — сказав Томаш.

— Ні, — сказала Інеш. — Це мова, якою ніхто не вміє читати.

Вона присіла навпочіпки поруч із ним, не боячись забруднити коліна, і взяла до рук одну скалку. Піднесла до світла, перевернула, подивилася на злам.

— У вас є клей?

— Епоксидка. Шпатель. Підставки. Усе в бічній кишені.

— Тоді стеліть, — сказала Інеш. — Дінишу, зніміть, будь ласка, піджак. Нам потрібен рівний простір.

— Для чого? — спитав Діниш.

— Для долі, — серйозно сказала Інеш. — Точніше, для плитки. Але це майже одне й те саме.

За п'ять хвилин на підлозі вагона, просто на старому лінолеумі між двома рядами лав, лежав картатий ватяний піджак Діниша, поверх нього повсть, а поверх повсті велика фанерна кришка від скриньки, яку Томаш завжди возив як основу, і на ній дванадцять порожніх квадратів, розмічених крейдою. Фернанду звідкись дістав крейду. Томаш не питав звідки.

— Як ви збиратимете? — спитала Інеш.

— За краями. Спочатку кути, потім рамка, потім середина. Це звичайний метод.

— А за змістом?

— Що значить за змістом?

— Я перекладачка, — сказала Інеш. — Коли я перекладаю, я не складаю слова, як цеглини. Я слухаю, куди вони хочуть іти. Дивіться, ось ця скалка. Бачите лінію? Вона не просто йде вгору, вона нахилена. Значить, це щось рухається. Не будинок. Не людина. Щось на колесах.

Томаш подивився на скалку. Потім на неї.

— Ви це бачите по одній лінії?

— Я це чую. У кожної лінії є інтонація. Ця питальна.

Він хотів сказати, що це дурниця. Потім узяв іншу скалку, із синьою плямою, і приклав до першої. Вони збіглися. Не тільки по зламу, а й по тому, як рейка йшла далі, ніби хтось продовжив фразу.

— Чорт, — тихо сказав Томаш.

— Ось бачите, — сказала Інеш і всміхнулася так, що йому захотілося продовжувати.

Вони працювали сорок хвилин. Це були дивні, тихі, дуже гарні сорок хвилин. Клара тримала лампу телефона, Діниш подавав шпатель, Ален відганяв мопса від дрібних скалок, а мопс сприймав це як гру. Фернанду сидів на своєму місці й дивився у вікно, але Томаш був упевнений, що й він ні на секунду не випускав їх із поля зору.

Томаш клеїв. Інеш читала. Він подавав скалку, вона повертала її, знаходила місце, казала: «Сюди». Він ставив, і скалка вставала. Іноді вона помилялася, і тоді вона вставала незграбно, із зазором, і обоє сміялися, як сміються діти над зламаною іграшкою, яку ось-ось полагодять.

Поступово картина збиралася.

Спочатку з'явилася рамка, блакитна, з вигнутими завитками, які малювали старі майстри. Потім пагорб, жовтий, із будиночками, як охайні коробочки. Потім другий пагорб, зелений, із круглим деревом. Між пагорбами в тонкому, майже невагомому падінні вниз ішла лінія рейок.

— Підйом, — сказала Клара.

— Підйом, — погодився Томаш.

Потім пішов трамвай. Маленький, намальований трохи наївно, з круглими віконцями й двома ліхтарями замість очей. Він стояв на підйомі. Не їхав, а саме стояв, і в його позі, у нахилі вагона, у теплому світлі з вікон відчувалося те саме зітхання «не хочу».

— Це… — почала Інеш.

— Мовчіть, — сказав Томаш. — Дайте дійти.

Він клеїв наступну скалку. Потім наступну. Руки в нього більше не тремтіли. Він зрозумів це лише тоді, коли побачив, що шпатель іде рівно, що він сам дихає рівно і що вперше за три роки йому хочеться не відкладати, а продовжувати.

У вікні вагона на плитці, крихітними мазками, художник намалював двох людей. Одна, в жилетці, з блокнотом, стояла біля дверей. Інший, із довгим тубусом, завмер біля вікна. Вони дивилися одне на одного. Між ними горіло золоте світло, достоту як те, що зараз стояло в цьому вагоні.

Томаш упустив шпатель.

— Цього не може бути, — сказав він.

— Чого? — спитав Діниш.

— Дідові не могло цього наснитися. Він помер три роки тому. Він ніколи не їздив двадцять восьмим в останні роки. У нього були хворі ноги.

— Але він міг знати, — сказав Фернанду від вікна.

— Що знати?

— Що одного дня хтось зупиниться на підйомі. Це не перша картина такого роду. Старі майстри люблять малювати те, що ще не сталося. Кажуть, у них так улаштовані очі.

Томаш мовчав. Інеш теж. Мовчав і весь вагон, і тільки мопс, утративши інтерес до скалок, зітхнув і ліг біля ніг Алена.

У нижньому кутку панно, там, де зазвичай ставлять підпис, на плитці було написано: «Зупинка. Ж. Рейш». А поруч із підписом було порожнє місце. Біла, нічим не вкрита плитка. Не розбита, не загублена, а спеціально залишена.

— Це та, що залишилася недомальованою, — сказав Томаш. — Дві плитки він не встиг. Одна тут. Друга ось.

Він показав на центр панно. Там, де на картині мали бути двері трамвая, теж виднівся білий квадрат.

— Двері, — сказала Інеш.

— Двері, — сказав Томаш.

Вони перезирнулися. Це було дуже дивне відчуття: дивитися одне на одного й знати, що тобі щойно показали твоє власне життя, намальоване людиною, яка померла, не встигнувши з тобою познайомитися.

— Я не знаю, що на них має бути, — сказав Томаш. — Відчинені чи зачинені. Мені треба було вирішити це три роки. Я не вирішив.

— А тепер? — спитала Інеш.

— А тепер у мене, можливо, є шанс, — сказав він. — Але фарби в тубусі. І вони не зовсім ті, що потрібні.

— Тубус із фарбами? — спитала Клара. — А я думала, там креслення.

— Там креслення, — сказав Томаш. — І пензлі. І одна баночка кобальту. Я возив її з собою на випадок, якщо раптом наважуся.

— І ви наважилися?

— Поки що ні, — сказав Томаш. — Але вже дуже близько.

Він присунув останню скалку на місце, пригладив шпателем і відпустив. Панно лежало на фанерній основі, тихе, блакитне, з тріщинами між скалками, які не зникли, але тепер були не вадами, а малюнком: тонкими лініями, як у карти Лісабона, як у долоні.

— Воно гарне, — сказала Інеш.

— З тріщинами, — сказав Томаш.

— Особливо з тріщинами.

Він подивився на неї. Вона на нього. Томаш раптом зрозумів, що якби не вона, не її «чую інтонацію», не її «сюди», він сидів би зараз на підлозі, дивився на скалки й знаходив чергову поважну причину не продовжувати. Він би запізнився на виставку. Назавжди.

— Дякую, — сказав він.

— За що?

— За те, що ви тут.

— Я тут працюю, — сказала Інеш. Але усміхалася.

На стіні вагона тихо, по-котячому клацнула лампочка. Золоте світло трохи потеплішало. А з шафки під приладовою панеллю, де Фернанду ховав журнал, почувся звук, схожий на скрип сторінок: ніби в зошиті хтось перегорнув аркуш.