Операція «Підкладка»

О десятій тридцять ранку на задньому подвір'ї дому «Валькур» стояли шестеро людей, один кіт і гора ящиків, під якими, за твердженням Берти, чверть століття тому ховали вугільний люк.

— Ящики з чим? — пошепки спитав Тео.

— З порожніми пляшками з-під шампанського з банкету тисяча дев'ятсот дев'яносто восьмого року, — відповіла Берта. — Мадлен веліла зберігати на щастя.

— Щастя в нас, схоже, скінчилося, — зауважив Лука, знімаючи верхній ящик.

Операцію вони розподілили на ролі так ретельно, що Ноемі запропонувала намалювати схему, а Сесіль сказала, що схеми малюють лише ті, хто збирається потрапити в халепу.

Тео вирушив до чергового Рене з круасанами від Анрі та твердим наміром «випадково» перекинути каву на пульт із камерами. «Я весь час щось перекидаю, — запевнив він. — Просто цього разу треба зробити це вчасно». Ноемі обрала вестибюль і перших фотографів: «Я впаду в непритомність гарно, з поворотом і рукою на чолі. Ізольда займеться мною хвилин на десять». Сесіль лишилася в студії готувати голку й сукню. Лука взяв на себе двір і страхівку. А Джулія мала спуститися.

Люк відчинився з протяжним скрипом, від якого в Берти здригнулися окуляри, а Кутюр притиснув вуха. Під ним зяяла темна похила труба, обшита залізом, чорна від старого вугільного пилу, і несло з неї сирістю й чимось металевим.

— Просто туди? — спитала Джулія.

— Не бійтеся, — сказала Берта. — Це звичайна гірка. Тільки без радості.

— А кіт?

— Кутюр піде першим. Він знає дорогу.

Рудий кіт подивився на люк із явним невдоволенням, але потім граційно стрибнув у трубу й зник. За секунду знизу долинуло тихе «няв», що означало, мабуть, «усе гаразд, але ви ідіоти».

Джулія перехрестилася, чого не робила з дитинства, закинула за спину легкий наплічник із ліхтарем, рукавичками та порожнім кейсом для викрійок, і сіла на край.

— Луко.

— Так?

— Якщо що, скажи Сесіль, що рукав дванадцятого не треба виправляти.

— Я скажу їй, що ти повернешся, — відповів він. — Це важливіше за рукав.

Вона відштовхнулася.

Спуск виявився коротшим, ніж вона боялася, і брудніше, ніж вона очікувала. Залізо ковзало під долонями, пил забивався в ніс, десь над головою зменшувався квадрат світла, і раптом труба закінчилась, і Джулія вилетіла прямо на купу старих мішків, здійнявши стовп чорної хмари.

— Апчхи! — сказала вона.

Кутюр сидів неподалік на полиці й дивився на неї з виразом «я так і знав».

Архів без світла нагадував склеп: сірі коробки стояли вздовж стін, як стрій сплячих солдатів, а промінь ліхтаря лягав на ярлики з датами. Кутюр зістрибнув із полиці й пішов уперед, безгучно, як тінь, і Джулія рушила за ним повз стійку із зеленою лампою в дальній куток підвалу, де стояла масивна дерев'яна шафа з мідними ручками. «Н» була в нижньому ряду.

Вона зсунула шафу. Вона піддавалася несподівано легко: на роликах, як театральна декорація. За нею в стіні матово блищали залізні дверцята сейфа з чотирма віконцями для цифр.

— Чотири, сім, два, дев'ять, — проказала Джулія, повертаючи коліщатка. Руки в неї тремтіли. — Аби тільки не помилитися. Аби тільки не…

Клац.

Дверцята відійшли на сантиметр, і з сейфа війнуло лавандою.

Усередині лежали три речі. Першою була широка пласка скринька, обтягнута темною шкірою, на кришці якої витиснута літера «М». Джулія відкрила її й завмерла. Усередині, перекладені тонким папером, лежали акуратні трикутнички. Зрізані кутки з малюнків. Понад сто, на кожному чорнильний підпис «М. Валькур» і дата. Усі дванадцятирічної давності. Дванадцять років вони чекали, щоб хтось повернув їх на місце.

Другим був рулон викрійок, згорнутих трубкою, перев'язаних червоною стрічкою. Папір жовтів на згинах, а на полях виднілися позначки гострим, летючим почерком: «Не чіпати кривину», «Рукав як зітхання», «Для Ноемі, якщо виросте». Джулія пирснула, не стримавшись, і одразу прикрила рот долонею.

Третім був конверт із щільного кремового паперу, запечатаний червоним воском. На ньому одне слово: «Дівчинці».

Вона взяла його, притисла до грудей, як діти тримають листи від тих, кого вже немає, й дуже обережно поклала в наплічник разом зі скринькою та рулоном. Сейф зачинила, шафу присунула назад. Кутюр терпляче сидів поруч і дивився на неї жовтими очима.

— Дякую, — шепнула вона коту. — Ти справжній професіонал.

Кіт позіхнув.

Зворотний шлях виявився складнішим. Труба йшла вгору, слизька, чорна, з єдиною іржавою скобою на висоті людського зросту. Джулія підстрибнула, вхопилася за скобу й, впираючись колінами в стінки, поповзла, як пічна ластівка. Наплічник тягнув назад. Кутюр, не чекаючи, одним стрибком злетів нагору й зник, ніби його там ніколи й не було.

Вона була вже за пару метрів від квадрата світла, коли почула над собою кроки. Не легкі кроки Луки й не швидкі Берти. Розмірені, неквапні, з легким цокотом тростини по каменю.

Джулія застигла.

— Мсьє Морель, — пролунав знайомий, м'який голос. — Дозвольте дізнатися, що ви робите на подвір'ї без перепустки?

— Знімаю кота, — незворушно відповів Лука. — Він дуже фотогенічний. Ось, дивіться, на задньому плані ящики, на передньому він. Композиція.

— Кіт, — повторив Бреваль.

— Рудий. Сидить із виглядом людини, в якої вкрали неділю. Образ дому «Валькур», якщо хочете.

Настала пауза. Джулія висіла в трубі, вчепившись пальцями в скобу, і їй здавалося, що власне дихання чутно на все подвір'я. Крізь щілину в кришці люка вона розрізнила шматочок начищеного черевика й сірого пальта. Бреваль стояв усього за два кроки.

— Цікаво, — промовив він тихо. — Ці ящики стояли інакше. Учора. Кут був інший.

— Може, вітер, — сказав Лука.

— Вітер не вміє ставити ящики по ранжиру.

— Ваше подвір'я, мсьє Бреваль. Вам видніше.

Тиша.

Потім тростина стукнула об камінь. Раз. Вдруге. Бреваль відійшов на кілька кроків, і Джулія почула, як він зупинився біля люка, але не нахилився, а просто постояв. За хвилину, що здалася їй годиною, він тихо сказав:

— Мадам Ренар чекає на вас у вестибюлі, мсьє Морель. Кажуть, у нас там непритомність.

— Уже йду.

Кроки віддалилися. Грюкнули двері. На подвір'ї стало тихо. Люк прочинився, і в отворі з'явилося обличчя Луки, бліде, з гарячково блискучими очима.

— Давай руку, — сказав він. — Швидко.

Вона вибралася на світло, чорна від кіптяви з голови до ніг, з наплічником за плечима. Лука схопив її за зап'ясток і на секунду завмер, дивлячись на неї якось особливо.

— Ти вся у вугіллі, — сказав він.

— Знаю.

— Це найгарніше, що я бачив сьогодні.

— Луко, в тебе, здається, жар.

— Можливо. — Він нарешті усміхнувся. — Знайшла?

Вона мовчки розстебнула наплічник. Лука побачив скриньку, побачив рулон, побачив кремовий конверт із червоною печаткою й дуже тихо видихнув, як людина, в якої з плечей упав мішок цементу.

Сесіль вони знайшли в студії за зачиненими дверима. Старша швачка не стала питати нічого, лише кивнула, вислухала короткий звіт і одразу взялася до справи.

— Бреваль обшукає всіх, — сказала вона, викладаючи на стіл голки, шовкові нитки й тоненькі смужки паперу. — Шафки, сумки, кишені. Але сукню він не обшукає. Вона вийде на подіум під очима двохсот людей і не раніше, ніж він сам цього захоче.

— Ви хочете зашити докази в підкладку? — здогадалася Джулія.

— У сукню Мадлен. — Сесіль підвела на неї очі. — Вона краще за будь-який сейф збереже те, що Мадлен у неї вклала.

Вона працювала швидко, як людина, що робить щось у тисячний раз. Зрізані кутки, один за одним, зникали між шарами шовку, і кожен шов лягав так рівно, що лише дуже уважне око помітило б потовщення. Рулон викрійок Сесіль удвічі обгорнула старим простирадлом і сховала в коморі серед тюків із тканиною, де будь-який сищик побачив би лише біле на білому. До одинадцятої п'ятдесят сукня «Вечір номер дев'ять» знову висіла на манекені, темно-синя, з тонкою золотою ниткою по подолу, і якби хтось сказав, що вона всередині стала на кілька грамів важчою, це можна було б списати на вологу погоду.

Кремовий конверт із червоною печаткою Джулія не віддала нікому. Вона сховала його у внутрішню кишеню робочої жилетки, ближче до серця, й пообіцяла собі: розкриє, коли все закінчиться. Або коли стане зовсім погано.

Вона витерла обличчя вологою серветкою, вимила руки й глянула на годинник.

За десять дванадцята.

Пора було йти до кабінету Бреваля.