Хибний слід

Кабінет Бреваля пахнув сандалом і шкірою. Важкий письмовий стіл, на ньому одна-єдина лампа, один блокнот і жодного зайвого папірця: порядок людини, яка ховає безлад усередині. Стіну за його кріслом займала величезна фотографія: Мадлен Валькур у робочій блузі стоїть біля манекена зі шпилькою в зубах і усміхається так, ніби знає відповідь на запитання, якого їй іще не поставили.

Джулія дивилася на цю фотографію значно довше, ніж вимагала ввічливість.

— Вона була дивовижною жінкою, — промовив Бреваль, не підводячи очей від блокнота. — Я їй багато чим зобов'язаний. Сідайте, Ферран. Ні, будь ласка, не стійте. Ви виглядаєте так, наче ночували в трубі.

Вона завмерла на півкроку. Бреваль усміхнувся.

— Образно кажучи. Ви ж не спали. Я теж.

— Я прийшла відповісти на вашу пропозицію, мсьє Бреваль.

— Сподіваюся, ствердно. — Він відклав ручку й склав руки на столі, як людина, якій нема про що хвилюватися. — Я людина терпляча, але показ через вісім годин. Мені потрібна відповідь.

Вона могла збрехати, виграти час. Але коли вона знову глянула на жінку зі шпилькою, слова стали на місце самі.

— Ні, — сказала Джулія. — Дякую за пропозицію. Ні.

Усмішка Бреваля не здригнулася. Тільки в куточках очей щось стало тоншим, як лід на струмку.

— Ви впевнені?

— Так.

— Це дуже щиро й дуже нерозумно. — Він відкинувся в кріслі. — Світ цінує не чесність, а результат. Я пропонував вам результат. Ви обираєте принципи. Що ж, вони добре гріють узимку, особливо тих, кому більше нічим.

— До побачення, мсьє Бреваль.

— До скорого, — м'яко відповів він, і в цьому «до скорого» Джулії почулося щось липке, неприємне, як дотик до холодного скла.

О тринадцятій нуль-нуль її покликали до студії.

— Усі, будь ласка, на хвилину, — пролунав голос Ізольди Ренар, незвично урочистий. — Мсьє Бреваль хоче сказати кілька слів.

Швачки відірвалися від машинок. Ноемі, що стояла на підставці в сукні номер чотири, повернула голову. Сесіль біля вікна підвела погляд поверх шпильок. У дверях стояв Бреваль із Рене, начальником охорони, величезним лисим чоловіком, схожим на добродушну шафу, а за ними трималася Ренар із обличчям, на якому читалася суміш цікавості й жаху.

— Друзі, — почав Бреваль, — мені нелегко це казати. Сьогодні вранці виявилося, що з мого кабінету зникли деякі матеріали: ескізи фінального виходу. Ми все перевірили. Рене люб'язно погодився оглянути шафки персоналу. Це формальність, і я прошу поставитися з розумінням.

— Які ескізи? — спитав Тео.

— Ті, що становлять серце сьогоднішнього показу, — рівно відповів Бреваль. — Рене.

Рене мовчки пішов уздовж стіни з рядами металевих шафок. Він відчиняв їх по черзі, зазирав досередини, зачиняв. У Ноемі знайшов три помади й ватних дисків на невелику крамницю. У Тео пакет сухариків і портрет кота на заставці планшета. Дійшов до шафки під номером чотирнадцять і завмер.

Шафка Джулії ніколи не замикалася. У ній лежали капці, запасна кофта й банка розчинної кави, яку вона ховала від Сесіль. Рене запустив руку вглиб, намацав щось під светром і витяг товсту шкіряну теку на блискавці.

— Ось, — сказав він, і в голосі його прозвучало щирий жаль.

Бреваль підійшов, розстебнув блискавку й дістав аркуш. На ньому були тоненькі олівцеві начерки: сукні, силуети, поєднання тканин. Джулія не встигла роздивитися, бо Бреваль підкреслено акуратно поклав аркуш назад і дістав із теки другий предмет: білий конверт, перетягнутий гумкою.

— І це. — Він розкрив конверт і показав усім пачку банкнот. П'ять тисяч євро, на оцінку Джулії, якщо дивитися здалеку. Поруч лежала картка із золотим тисненням і коротким написом: «Мезон Лавуа. З вдячністю».

У студії стало так тихо, що чути було, як за вікном голуб упустив пір'їнку.

— «Лавуа», — повільно промовив Бреваль. — Наші давні конкуренти. Ті самі, що наступного тижня відкривають власний показ у Мілані. Вони багато дали б за те, щоб побачити мої ескізи заздалегідь.

— Це не моє, — сказала Джулія.

— Я сподівався, що ви так скажете.

— Ескізи не мої. Гроші не мої. Шафка ніколи не замикається, будь-хто міг…

— Будь-хто, в кого був ключ від студії та привід ходити нею вночі, — м'яко закінчив Бреваль. — Рене повідомив мені, що камера на сходах зняла вас о шостій ранку, з чохлом на спині та з мопедним шоломом у руках. З виразом обличчя, якщо дозволите, людини, яка краде.

— Я несла сукню з архіву за вашим дорученням!

— Сукню ви повернули лише під ранок і дорогою, певно, побували в різних місцях. Я допускаю, що вас хтось підштовхнув, використав вашу молодість. Але факти лишаються фактами.

— Це підстава! — Ноемі зістрибнула з підставки, ледь не заплутавшись у подолі. — Це найочевидніша підстава у світі, мсьє Бреваль, у вас навіть конверт перетягнуто по-вашому, у вас на пальці слід від цієї гумки, я бачу!

— Мадемуазель Ноемі, — Бреваль повернувся до неї з найприхильнішою усмішкою. — Вам сьогодні виходити на подіум. Не ускладнюйте собі день.

Ноемі замовкла, часто кліпаючи. Сесіль підвелася.

— Огюстене, ти дванадцять років мені брешеш, але на моїх очах ти не посмієш…

— Мадам Сесіль, прошу вас. — Він підняв руку. — Я не викликаю поліцію. Це було б вульгарно в такий день, у домі, де все тримається на репутації. З поваги до віку й до юності мадемуазель Ферран я вирішую питання м'якше. Джулія, ви відсторонюєтеся від роботи до закінчення показу. Перепустку, будь ласка. Рене вас проведе.

Джулія не ворухнулася. Тео зблід. Сесіль стисла шпильки в кулаці так, що побіліли кісточки. У глибині студії хтось тихенько схлипнув: молода швачка, яка вчора просила Джулію підшити їй рукав.

Вона повільно розстебнула лямку на шиї, зняла бейдж і поклала на найближчий стіл. Рука її не тремтіла. Вона сама здивувалася цьому.

— Ви робите помилку, — сказала вона тихо.

— Я роблю тільки ті помилки, які мені вдаються дуже добре, — відповів Бреваль. — Рене, будь ласка.

Рене поклав їй на плече величезну долоню, напрочуд дбайливо, і повів до сходів. Дорогою вона озирнулася. Ноемі стояла з червоним обличчям і стиснутими кулаками. Тео нечутно ворушив губами: «Я щось придумаю». Сесіль дивилася прямо, і в погляді її читалося: «Тримайся».

Лука стояв біля стіни з камерою в руках і не ворушився. Обличчя в нього було дивне: біле, як папір, і дуже зосереджене. Коли їхні очі зустрілися, він ледь помітно хитнув головою, і Джулія не зрозуміла: «зачекай» це чи «я з тобою».

Рене довів її до виходу, притримав двері й сказав несподівано м'яко:

— Ви не схожі на злодійку, мадемуазель.

— Дякую.

— Але я лише охоронець.

Двері зачинилися.

Площа Сен-Орельєна о першій годині дня була залита жовтим осіннім світлом. Біля фонтана сиділи туристи, уздовж кафе ходили офіціанти з підносами, на лавках грілися голуби. Джулія вийшла на сходи дому «Валькур» і раптом зрозуміла, що в неї немає ні перепустки, ні робочого місця, ні права зайти досередини, а в наплічнику лише рукавички, ліхтар і порожній кейс.

Вона сіла на лавку під платаном. Заплющила очі.

Телефон дзенькнув. Повідомлення.

«Пропозиція чинна до 18:00. Ви можете просто написати «так». Звинувачення зникнуть. Сукня повернеться на подіум. Ваше ім'я з'явиться на афіші. Подумайте, Ферран. О. Б.»

Вона дивилася на екран довго. Пальці самі потягнулися до клавіатури. «Так» — лише дві літери, одна рука, один рух. І далі все стане просто й гарно: оплески, шампанське, її ім'я…

І порожній готельний номер.

Раптом вона згадала Берту: «Якщо вам щось привидиться, не вірте. А якщо не привидиться, усе одно не вірте». Згадала Сесіль із голкою. Згадала Ноемі, яка назвала підставу «найочевиднішою у світі». Згадала Луку, блідого, з камерою, і записку: «Я біля мопеда. Не пішов».

— Правило перше, — прошепотіла вона в порожнечу. — Не лишатися самій. А я сиджу на лавці, і всі, кому я вірю, залишилися всередині.

Але сукня, сукня в коморі, все одно здавалася їй надійнішою за тих, хто був поруч. Вона не брехала, не усміхалася, не пропонувала угод. Вона просто показувала. І Джулія вперше в житті спіймала себе на крамольній думці: може, шовку можна вірити більше, ніж людям.

Тінь упала на лавку. Вона підвела голову.

Перед нею стояв Лука з мопедним шоломом в одній руці й маленьким ноутбуком, притиснутим до грудей, як щит.

— Ось ти де, — сказав він. — У мене для тебе дещо є.