Учора, удруге

Елішка прокинулася від того, що хтось поруч цокав.

Вона лежала на підвіконні, щока її прилипла до холодного скла, а в долоні, затерплій і заціпенілій, був затиснутий кишеньковий годинник. Вікно виходило на дахи Бржезова. Над димарями сходило сонце, червоне, як яблуко, яке хтось надто довго тримав у руках.

Вона сіла й одразу зрозуміла, що щось не так, хоча не могла сказати, що саме. Так буває, коли в знайомій кімнаті переставили одну-єдину річ.

Телефон лежав на ліжку. Дата на екрані свідчила: вівторок.

Елішка дивилася на нього довго й замислено, як дивляться на дитину, що оголосила, ніби вчора бачила динозавра.

Потім підійшла до календаря на стіні, перегорнула сторінку назад, уперед і знову назад, наче числа могли передумати. Вівторок. Той самий вівторок, який учора закінчився чаєм із Войтехом і ганебною зозулею.

— Так, — вимовила вона вголос. — Так. Я сплю.

Вона щипнула себе за руку. Було боляче. Щипнула ще раз, дужче, про всяк випадок. Потім пішла на кухню, налила води, випила й повернулася. Вівторок нікуди не подівся.

— Я не сплю, — сказала вона. — Отже, я збожеволіла. Це логічно, за такого навантаження. Треба менше сидіти над механізмами.

Але тут годинник у її руці коротко клацнув, і вона, сама не знаючи навіщо, відкрила кришку. У крихітному віконці біліла цифра понеділка, рівно та, що стояла там учора. Годинник ішов і відставав на добу, як ні в чому не бувало. На внутрішньому боці кришки, там, де вона не помітила вчора, блищали тонкі подряпини.

— Ти, — сказала Елішка. — Це ти.

Годинник не заперечував.

Вона одяглася, нашвидкуруч розчесала волосся й збігла сходами в майстерню, по дорозі вигадуючи пояснення. Лише дорогою їй спало на думку найпростіше: перевірити.

Увесь ранок Елішка підставляла вчорашньому дню маленькі пастки. Вона вигадувала їх на ходу, як вигадують ходи в шахах, коли немає певності, що партія справжня.

Пастка перша: пані Мирослава.

Двері майстерні розчинилися о восьмій нуль три, і на порозі постала поважна постать із паперовим пакетом.

— Сьогодні твій день, — оголосила пані Мирослава й поклала на стіл одразу дві булочки.

В Елішки пересохло в роті. Це були ті самі слова, з тією самою інтонацією, з тією самою паузою після слова «день».

— Він закінчиться о шостій вечора, — вимовила вона, — і тоді стане ясно, чи був він моїм.

— Яка ти неромантична, — сказала пані Мирослава.

— Я годинникарка.

— Оце я й кажу.

Елішка опустилася на стілець. У неї тремтіли коліна, але пані Мирослава, на щастя, помітила лише те, що дівчина бліда, і негайно сунула їй ще одну булочку.

Пастка друга: Войтех.

Він увійшов о пів на дев'яту, повісив пальто, і Елішка, затамувавши подих, рахувала секунди. На сімнадцятій він упустив ложечку в каву. Він підняв її, глянув докірливо й розтулив рота:

— Маю для тебе доручення, Елішко. Я просив тебе розібрати шухляду незатребуваних речей іще в серпні.

Вона ледве не розсміялася.

— Розберу, майстре, — сказала вона. — Тільки дайте я спершу закінчу хід.

Він здивовано звів брови. Уперше за довгий час Елішка сказала майстрові «зачекайте».

— Хід, — повторив він. — Ну гаразд. Закінчуй. Тільки не ускладнюй.

І вона закінчила. Вона працювала так, як не працювала ніколи: зібрано, без метань, без нескінченних перевірок і сумнівів. Вона знала, що анкерне колесо ідеальне, бо вчора воно було ідеальним, і не стала перевіряти його вчетверте. Знала, що нова пружина стане без примх. Знала, що до пів на третю механізм запрацює. Це відчуття було п'янким і трохи бридким: так, мабуть, почувається людина, що списала відповіді й отримала найвищий бал.

До третьої години вона підвісила пружину, і маятник зітхнув, як птах, що прокидається. Цього разу Елішка не заплакала. Вона просто кивнула й подумала: «Ну ось. Тепер я вільна».

І в неї вперше в житті з'явився вільний час.

Вона не знала, що з ним робити. Сиділа й слухала, як цокає годинник ратуші, й чекала четвертої.

Пастка третя, вона ж головна: Якуб.

Він з'явився о шістнадцятій сьомій хвилині. Пролунав знайомий кашель, змішаний із риданням, потім двері розчахнулися, і до майстерні викотився велосипед, який штовхав чоловік із виглядом капітана тонучого судна.

— Вибачте, вибачте, вибачте, — видихнув Якуб. — Ланцюг. Луснув просто навпроти вашої крамниці з парасолями. Можна я лише на дві секунди…

— Звісно, — сказала Елішка. — Проходьте. Войтеху, ви ж збиралися до пані Мирослави?

Майстер втупився в неї так, як дивиться людина, якій повернули її власну репліку.

— Мені треба негайно йти, — повільно промовив він. — До пані Мирослави. У важливій справі.

— Саме так, — сказала Елішка. — Ідіть. Ми впораємося.

Двері за Войтехом зачинилися. Якуб, спантеличений цим дивним, надто гладким перебігом подій, стояв зі своїм мертвим ланцюгом і кліпав.

— Давайте знайдемо вам ланку, — усміхнулася Елішка.

Вона сиділа на підлозі, і руки в неї були спокійні. Вона знала, де лежать ланки, знала, як надіти ланцюг, знала, що він скаже далі. І знала, що саме на цьому місці вчора вона сказала про зозулю.

— Я вас, здається, завжди бачу у вікні, — промовив Якуб. — Ви завжди над чимось схилені.

— Я намагаюся не відволікатися, — відповіла Елішка. — Хоча іноді за вікном промайне щось, заради чого не шкода відволіктися.

Він глянув на неї поверх колеса.

— Це про мене?

— Це про велосипед, — усміхнулася вона. — Але я можу вдати, що про вас.

Якуб засміявся. Голосно, несподівано, як сміються, коли не чекали, що стане весело.

Вона вела розмову, як вела б механізм: легкими дотиками, не даючи ходові сповільнитися. Пам'ятала, що він скаже «вибачте», і приготувала відповідь. Пам'ятала, що він гляне на телефон, і заздалегідь поставила запитання, щоб він забув подивитися. Пам'ятала, що він любить гострі жарти, бо вчора при слові «зозуля» в нього сіпнувся куточок губ, і тепер сипала дотепами, як майстриня, що знає, де в глядача слабке місце.

За сорок хвилин вони встигли поговорити про велосипеди, про те, що в Бржезові забагато пагорбів для нормального життя, про те, як пані Мирослава пече булочки, наче проповідує. Якуб розповідав смішні історії про замовників. Про стару, яка щоразу, отримавши посилку, вимагала перевірити її на справжність. Про бізнесмена, що залишив у наплічнику кур'єра контрабандний сир. Елішка сміялася в потрібних місцях. Вона жодного разу не помилилася, ні на слові.

І саме це почало її непокоїти.

— Знаєте, — сказав Якуб, насаджуючи колесо на раму, — з вами дуже легко.

— Дякую.

— Навіть дивно. Зазвичай я при людях кажу те, про що потім шкодую. А з вами ніби знаю, чим усе закінчиться.

Він усміхнувся, і вона усміхнулася у відповідь. Але всередині в неї щось неприємно дзенькнуло, як дзенькає ложка, що впала на плитку.

Бо він мав рацію. Він знав, чим усе закінчиться, але не тому, що був із нею, а тому, що вона підштовхувала його туди, куди їй було потрібно. Він зовсім не відкривався. Це вона відкривала його, як годинникар відкриває кришку чужого годинника, щоб подивитися, як той влаштований.

— Ви ніби заздалегідь усе знаєте, — раптом сказав Якуб, трохи схиливши голову. — Що я відповім. Що спитаю. У мене дивне відчуття. Наче ми вже розмовляли.

— Просто я гарна співрозмовниця, — надто швидко відповіла Елішка.

— Ні, — він похитав головою. — Річ не в цьому.

Він не договорив. Телефон у його кишені завібрував, і Якуб, звично перепрошуючи, кинувся до виходу.

— Мені треба бігти! Вибачте. Справді, вибачте. Було… було дуже добре.

Дзвіночок дзенькнув у до-дієз.

Елішка лишилася посеред майстерні з руками, на яких зосталися сліди чорного мастила. Їй слід було радіти. Вона поговорила з Якубом сорок хвилин і жодного разу не осоромилася. Вона зробила все правильно.

Тільки чомусь правильність не принесла ані найменшого задоволення.

У кишені її фартуха тихо цокав годинник. Він цокав тепер трохи інакше, і Елішка подумала, що, може, він сміється з неї. Але потім вирішила, що це просто механізм: у механізмів немає ні почуття гумору, ні сумління, ні звички дивитися людям в очі.

О пів на шосту з'явився пан Грубеш із комісії, суворий, як тарілка з вівсянкою. Він прийняв корпус, креслення й сертифікат на механізм, розписався й пішов, не сказавши ні слова.

Роботу було здано. Усе вдалося. Усе вдалося саме так, як мало бути.

Елішка вийшла на набережну, де вечірнє сонце лежало на воді тонкою золотою плівкою, і раптом виразно зрозуміла: якщо годинник і справді вміє повертати вчора, то в неї є шанс, і зовсім невідомо, що з ним робити.

Вона знала тепер, чого хоче. Але не знала, як цього досягти, не ставши при цьому тією, кого він не впізнає.