Годинник, якого ніхто не замовляв

Ранок вівторка почався так добре, що це слід було вважати поганою ознакою.

Сонце зійшло над річкою рівно там, де йому належало, у вікнах пекарні засвітилося тепле світло, а пані Мирослава принесла булочки ще гарячими й не стала розповідати ні про чиє коліно. Навіть кіт Хронос, який зазвичай зустрічав ранок із виглядом людини, яку розбудили заради податкової перевірки, поблажливо дивився з підвіконня на вулицю.

— Сьогодні твій день, — сказала пані Мирослава й поклала на стіл одразу дві булочки, що за її шкалою означало вищу урочистість.

— Він закінчиться о шостій вечора, — відповіла Елішка, — і тоді стане ясно, чи був він моїм.

— Яка ти неромантична.

— Я годинникарка.

— Оце я й кажу.

Войтех з'явився о пів на дев'яту, повісив пальто, вдав, що не хвилюється, і тут-таки впустив ложечку в каву. Він підняв її, глянув докірливо й мовив:

— Маю для тебе доручення, Елішко. Я просив тебе розібрати шухляду незатребуваних речей іще в серпні.

— У серпні в нас був годинник ратуші.

— А в шухляді були чужі життя, що чекали своєї години. Коли голова нервує, краще зайняти руки. Візьмися.

Це була його звична мудрість. Коли Елішка хвилювалася, вона переробляла готове й псувала. Войтех знав це й щоразу вигадував їй заняття, у якого не було шансів стати шедевром.

Шухляда стояла під сходами й нагадувала невеликий цвинтар надій. Господарі приносили годинники до ремонту, обіцяли зайти за тиждень і зникали на роки. Тут лежали будильники із сердитими обличчями, жіночі годинники на ремінцях, крихких, як осіннє листя, і бронзовий орел-хронометр, надто бридкий, щоб хтось по нього повернувся.

Елішка сіла на підлогу й заходилася перебирати вміст. Минула година. Хвилювання вляглося.

На самому дні, під пачкою пожовклих квитанцій, лежав згорток із темної замші.

Вона розгорнула його обережно, як розгортають щось, що може виявитися живим. Усередині був кишеньковий годинник: невеликий, важкий, із потемнілої латуні, з кришкою, на якій колись був малюнок, а тепер лишилися самі сліди, ніби від спогаду. До нього на тонкому ланцюжку був прикріплений маленький ключик.

Елішка відкрила кришку. Циферблат був простий, білий, із чорними римськими цифрами, а внизу виднілося крихітне віконце для числа місяця.

Час на годиннику був десята сорок три. Вона перевірила на телефоні: десята сорок три. Усе сходилося.

Але у віконці стояла вчорашня дата.

Елішка спохмурніла. Календар у годиннику не може відставати на цілу добу: він відстає на годину чи дві, якщо взагалі відстає. Вона піднесла годинник до вуха. Хід був рівний, чистий, трохи глухуватий, як голос людини, яка довго мовчала й тепер обережно перевіряє, чи її чують.

— Майстре, звідки в нас цей годинник?

Войтех вийшов із-за ширми, витираючи руки. Він глянув на годинник у її долоні, і на одну мить обличчя його стало зовсім нерухомим. Потім брови ожили.

— Не пам'ятаю. Багато років у шухляді лежить усяке. Поклади туди, де взяла.

— Він іде. Але відстає на добу.

— Тоді це поганий годинник. Нам такі не потрібні.

Він повернувся за ширму так швидко, що це було майже непристойно. За три роки Елішка навчилася читати майстра за тим, як він веде плечима, і зараз плечі говорили так голосно, що навіть кіт відвернувся.

Вона не поклала годинник назад. Вона сунула його в кишеню фартуха, де він м'яко вдарився об пінцет, і вирішила розібратися пізніше.

До третьої години вона зібрала хід годинника ратуші й підвісила нову пружину. Механізм ожив, як прокидається великий спокійний птах: здригнулися колісця, зітхнув маятник, і пролунало перше рівне «цок». Елішка слухала так, як інші слухають музику, і не помітила, що плаче.

— Ну ось, — сказала вона тихо. — Ти йдеш.

Лишалося дати механізму відпрацювати кілька годин. Це був той самий час, якого в неї тепер виявилося забагато, а чекати вона не вміла зовсім.

О четвертій із хвилинами набережною пролунав дивний звук, щось середнє між кашлем і риданням. Двері розчахнулися, і до майстерні викотився велосипед, який штовхав чоловік із виглядом капітана тонучого судна.

— Вибачте, вибачте, вибачте. Ланцюг. Луснув просто навпроти вашої крамниці з парасолями. Можна я на дві секунди… У вас випадково немає…

У руці в нього теліпався ланцюг, схожий на мертву змію.

Войтех визирнув із-за ширми, окинув кур'єра поглядом, підморгнув Елішці й оголосив:

— Мені треба негайно йти. До пані Мирослави. У важливій справі. Елішко, допоможи молодій людині. У нас десь були ланки.

Він надів капелюха й зник так стрімко, що дзвіночок не встиг почати свою ноту.

Елішка лишилася стояти посеред майстерні з кур'єром, зламаним велосипедом і найбільшим у світі бажанням провалитися крізь підлогу.

Ланки знайшлися в третій шухляді. Вони сиділи вдвох на підлозі, Елішка тримала ланцюг, Якуб тримав колесо, і обоє намагалися не дивитися одне на одного, як двоє людей на іспиті, де один хоче списати в іншого, а той не розуміє, що саме.

— Давно ви тут? — спитав він.

— Три роки.

— А я два з половиною на кур'єрській службі. Вас, здається, завжди бачу першою у вікні. Ви завжди над чимось схилені.

— Так, — сказала Елішка. Мозок гарячково шукав, що б додати. Їй хотілося сказати щось легке, дотепне, живе.

— Ви приїздите з таким виглядом, — вимовила вона, — ніби вилітаєте з дверей, наче зозуля з годинника.

Якуб кліпнув.

— Вибачте?

— Ну, зозуля, — повторила вона й відчула, як усередині щось невідворотно руйнується. — Вилітаєте, кажете «вибачте» і відлітаєте. Як зозуля. З годинника.

Пауза розтяглася так, що в ній можна було б провести невеликий симпозіум.

— А повертаюся я вчасно? — спитав Якуб дуже серйозно.

— Ні, — сказала Елішка. — Зозуля не повертається.

Він дивився на неї секунду. Дві. Потім куточок його губ здригнувся, але не в насмішці, а так, як здригається рука, коли несе повну склянку.

— Це найдивніша річ, яку мені казали в понеділок.

— Сьогодні вівторок.

— Ну ось бачите. Ви навіть не знаєте, який сьогодні день. Зозуля б знала.

І він засміявся: тихо, збентежено, як людина, що давно не сміялася вголос. Потім вони обоє замовкли, і стало чути, як у кишені її фартуха цокає чужий годинник.

Елішка дістала його, сама не знаючи навіщо.

— Знайшла сьогодні. Відстає на добу. Уявляєте?

Якуб нахилився ближче. Від нього пахло дорогою, вітром і чимось деревним.

— Це гарно. Такі годинники завжди живуть учора. — Він підвів на неї очі. — Я б хотів іноді жити вчора. Там я принаймні знаю, чим усе закінчилося.

Вона не знайшла, що відповісти. Ланцюг було надіто, колесо стало на місце, Якуб глянув на телефон і охнув:

— Мені треба… Вибачте, вибачте, мені справді треба…

Дзвіночок дзенькнув у до-дієз, але цього разу в цьому звуці було щось схоже на запитання.

О пів на шосту з'явився пан Грубеш із комісії, суворий, як тарілка з вівсянкою, прийняв годинник, креслення та сертифікат, розписався й пішов, не сказавши ні слова. Увечері Войтех повернувся з виглядом людини, яка програла всі партії блискуче, і наказав відзначити подію чаєм. Про годинник із шухляди він не спитав жодного разу.

Удома, у крихітній кімнатці під самим дахом, Елішка сиділа на підвіконні й торочила: «Зозуля. Зозуля не повертається». Тридцять секунд, яких вистачило б на ввічливе слово, вона витратила на птаха.

Годинник лежав на долоні теплий, ніби хтось щойно тримав його в руці.

— Якщо ти відстаєш, — сказала вона вголос, — може, мені тебе підвести?

Вона вставила ключик у крихітний отвір на задній кришці, повернула раз, другий, третій і почула тихе клацання, ніби всередині хтось зітхнув. Щось майнуло в неї перед очима, як блимає лампа перед тим, як погаснути.

Елішка встигла подумати, що непогано б поставити будильник. Потім заснула прямо на підвіконні, під цокання годинника, який ішов тепер не лише вчора, а й сьогодні.