Майстерня над річкою

Елішка Дворжакова знала про час усе, крім того, як ним розпоряджатися.

Вона знала, що добрий маятник гойдається не швидше й не повільніше, а рівно так, як йому звелено. Знала, що годинники, які йдуть точно, насправді брешуть щосекунди, просто в різні боки, і тому в середньому виходить правда. Їй було двадцять один, і вона могла за звуком визначити, скільки каменів у механізмі, не відкриваючи кришки.

А от що робити з понеділком, який настав, і з вівторком, який настане за ним, вона не знала. Життя в неї вічно виходило, як годинник із недозаведеною пружиною: ніби йде, але з винуватим виглядом.

Майстерня майстра Войтеха Кржижа стояла на набережній міста Бржезов-над-Влтавою, у вузькому будинку кольору вицвілого абрикоса, між пекарнею й крамницею, де продавали виключно парасолі. Будинок здавався затиснутим між рослими сусідами, але всередині був безкрайнім, бо в ньому цокало все. Цокали стіни. Цокали полиці. Цокав навіть кіт Хронос, хоча це було просто сопіння старої тварини; звикнувши, перестаєш розрізняти.

Над дверима висів дзвіночок, який Войтех власноруч налаштував на до-дієз. Він вважав, що клієнт, який входить до майстерні, має право на добру ноту.

— Перше, що чує людина, має бути гарним, — казав він. — Решта приложиться.

Елішка працювала тут третій рік. Спершу підмітала, потім витирала, потім їй дозволили тримати пінцет, потім дозволили тримати його над справжніми деталями. Увесь цей час вона поводилася так, наче її будь-якої миті можуть викрити в тому, що вона тут випадково. Войтех не викривав. Він узагалі рідко робив те, чого від нього чекали, і, мабуть, тому дожив до сімдесяти, жодного разу не запізнившись навіть на власний похорон, хоча й репетирував.

Цього ранку майстерня пахла машинним мастилом, застиглою кавою та булочками з маком. Булочки принесла пані Мирослава з пекарні. Це була жінка поважна в усіх напрямках, і вона вважала, що будь-яка біда лікується булочкою, а будь-яка радість вимагає другої булочки.

— Дощ буде в середу, — оголосила вона й ткнула пальцем у стелю. — У мене коліно. Коліно старше за метеорологів. Ти їла?

— Так.

— Брешеш. Їж.

Елішка слухняно взяла булочку. З пані Мирославою простіше було погодитися, ніж пояснювати.

Під лампою на гнучкій ніжці перед нею лежало її серце. Так вона думала про це подумки, нікому, звісно, не зізнаючись. Насправді це був годинниковий механізм середини дев'ятнадцятого століття, який вона реставрувала з січня. Годинник належав ратуші: за ним увесь Бржезов звіряв життя, доки в сімдесятих він не зупинився. Тепер місто оголосило конкурс. Найкращий реставратор діставав право повернути годинник на вежу і, що важливіше, майстерню в самій вежі, під циферблатом, з вікном на річку та сходами в сто одинадцять сходинок.

Це була не просто майстерня. Це було те, про що Елішка думала перед сном, як інші думають про море.

Конкурс закривався завтра. О пів на шосту по роботу мав прийти чоловік із комісії.

— Ти перевірила анкерне колесо? — запитав Войтех, не підводячи голови від лупи.

— Тричі.

— Перевір четвертий.

— Воно ідеальне.

— Ідеальних коліс не буває. Бувають колеса, які ще не встигли тебе підвести.

Він був високий і згорблений, із білими бровами, що жили власним життям. Носив жилет із кишенькою для годинника, хоча годинника в ній ніколи не лежало: годинникар не може дозволити собі носити годинник, казав він, він надто добре знає, як вони влаштовані, і не зможе їм вірити.

Елішка перевірила колесо вчетверте. Воно було ідеальне.

У цьому й полягала її біда. Вона вміла робити ідеально й зовсім не вміла робити вчасно. Їй завжди здавалося, що от іще одна перевірка, ще одна година, і тоді можна буде починати справжнє життя. А справжнє життя чекало на вулиці, пританцьовуючи від холоду, і зрештою йшло пити чай із кимось менш вимогливим.

За чверть до дванадцятої у вікні майнула тінь.

Елішка не підвела очей, але знала, що це він. Так упізнаєш свою станцію, не дивлячись у вікно поїзда: за тим, як змінюється ритм коліс.

Дзвіночок дзенькнув у до-дієз. У двері влетів велосипед, потім наплічник і лише тоді, з невеликим запізненням, людина.

— Вибачте, вибачте, вибачте, — сказав Якуб Марек, бо саме так він вітався з усім світом. Йому було двадцять три, волосся в нього було скуйовджене, а навушники він ніколи не виймав до кінця: одне вухо завжди лишалося зайнятим музикою, наче він тримав двері прочиненими на випадок, якщо світ покличе. — Посилка для майстра Кржижа. Підпис потрібен. Дві секунди.

Він завжди казав «дві секунди». Це були найдовші дві секунди в її житті: за них вона встигала помітити п'ятдесят дрібниць і не сказати жодного слова.

Якуб поклав на стійку згорток із новою пружиною. Войтех розписався. Якуб кивнув Елішці швидко, по-дружньому, трохи повз, і вже розвертався до дверей.

Вона подумала: «Скажи щось».

Вона подумала: «Що завгодно».

Вона подумала: «Спитай, як у нього справи, це ж просто».

— Гарного дня, — сказала Елішка в бік колеса.

— І вам! — долинуло вже за дверей, а слідом дзенькіт дзвіночка, шурхіт шин і тиша, у якій чути було, як цокає кіт.

Войтех підвів голову. Брови його виразили стільки, що вистачило б на невеликий роман.

— Щодня те саме, — зауважив він. — Ти. Він. За чверть до дванадцятої. Я міг би по вас годинники звіряти.

— Не розумію, про що ви.

— Звісно, не розумієш. У мене колись був учень, який теж нічого не розумів. Вийшов із нього відмінний годинникар і вельми посередній чоловік.

Щоки в Елішки палали. Вона зовсім не збиралася закохуватися в кур'єра. У неї були плани, графік і конкурс, а Якуб не вмів стояти на одному місці довше за дві секунди. І все ж півроку вона вслухалася у вулицю, коли та змінювалася в очікуванні його велосипеда. Знала, що ліва педаль у нього рипить. Знала, що по п'ятницях він везе найбільше посилок, виглядає втомленішим і усміхається ширше. Вона знала про нього стільки, що вистачило б на анкету, але жодного разу не сказала йому нічого довшого за три слова.

Її раптом огорнуло дивне почуття, що десь існує інша Елішка, яка одного разу сказала б «Зачекайте!», і це змінило б усе, а вона, справжня, стоїть і перевіряє колесо.

Надвечір небо над річкою налилося холодним золотом. Жовтень у Бржезові був добрим і трохи театральним: листя падало гарно й з паузами, як погані актори, що чекають на оплески.

Войтех пішов о шостій «у важливій справі». Важлива справа незмінно виявлялася шахами з пані Мирославою, які він програвав зі смаком. Елішка лишилася сама, ввімкнула лампу й сіла перед годинником ратуші. Залишалося зібрати хід, підвісити пружину й запустити. Це було так просто, що ставало підозріло.

— Тільки не підведи, — тихо сказала вона.

Механізм нічого не відповів. Він був вихований.

Замикаючи двері, Елішка постояла на порозі. Із річки тягло вологою, і десь у тій частині міста, де мости розбігаються, як гілки, пробили куранти. Вони завжди запізнювалися на секунду чи дві. Увесь Бржезов давно з цим змирився й вважав відставання частиною характеру міста.

«Якби я вміла так жити, — подумала Елішка. — Запізнюватися на дві секунди й не мучитися».

Завтра все вирішиться. Завтра вона передасть годинник комісії й отримає або вежу, або ввічливого листа. Завтра, може, знайде слова для кур'єра, хоч одне. Завтра буде найкращий день її життя.

Вона ще не знала, що завтра повторюватиметься.