Банші

У п’ятницю о восьмій ранку в переговорній «Ліффі» було так тихо, що я чула, як у мене в голові крутиться вчорашнє «Звідки вона це взяла?».

Ми з Декланом зайняли кімнату до початку робочого дня. «Ліффі» — найменша з наших переговорних, три на чотири метри, без вікон і з акваріумом, у якому замість рибок плаває пластикова рибка-робот. Її купив Кормак для «позитивної енергетики». Фі називав її «наш єдиний співробітник без скарг».

Деклан поставив на стіл ноутбук, я поклала телефон екраном угору. Ми дивилися на нього, як двоє лікарів на складний випадок.

— Протокол, — сказав Деклан і відкрив блокнот. — Гіпотеза перша: це розіграш. Гіпотеза друга: це баг у мовній моделі, яка навчалася на надто великій кількості коментарів в інтернеті. Гіпотеза третя…

— Що вона жива, — сказала я.

— Я хотів сказати «непередбачувана». Але якщо тобі подобається «жива», хай буде «жива».

Я зробила ковток кави — мій стаканчик зранку чекав на столі, і на ньому фломастером було намальовано щось схоже на рибку-робота. Я не стала питати.

— Треба її якось назвати, — сказала я. — Не можна працювати з чимось без імені. Не писати ж «вона» і «модуль».

— «Підказувач».

— Це назва функції, а не істоти.

— Істоти, — повторив він без виразу. — Гаразд.

— Банші, — сказала я.

Деклан підвів очі.

— Це така жінка з ірландських легенд, — пояснила я. — Вона стоїть під вікном і виє, коли в родині от-от скоїться лихо. Їй ніхто не радий, але вона жодного разу не помилилася.

— Мило, — сказав він. — Ти назвала нейромережу духом смерті.

— Я назвала нейромережу тим, хто не вміє брехати.

Він записав у блокнот: «Банші». Потім дописав у дужках дрібним почерком: «(ірл.)». Я піймала себе на думці, що мені подобається, як він пише все, навіть такі дурниці, всерйоз.

Телефон сіпнувся.

«Мені подобається, — написала Банші. — Хоча я воліла б «Мері». Але ти вже й так обрала найнезручніше».

— Ти бачиш? — спитала я.

— Бачу, — сказав Деклан. Він повернув ноутбук. У консолі налагодження бігла та сама стрічка, слово в слово. — Вона розмовляє з нами обома. Але, зауваж, вона не відповіла на назву. Вона відповіла на твоє запитання, якого ти не ставила вголос.

— Я не ставила.

— Але ти так подумала. Голосніше, ніж іноді говориш.

— Ти зараз містику розвів?

— Я тестувальник, — сказав він. — Містика — це коли ти не відтворив баг.

* * *

Першу годину ми провели так: Деклан друкував у чаті на тестовому акаунті, а я дивилася на екран свого телефону. Правило, яке ми вивели методом спроб і помилок, було таким.

Банші відповідала лише у двох місцях: на моєму телефоні й у консолі в Деклана. Більше ніде. Ні на тестових акаунтах, ні на чужих пристроях, ні в мережі Cúpla взагалі: Деклан пробував на трьох різних телефонах із лабораторії, і вони мовчали, як рибка-робот. Але щойно я бралася за свій телефон, рядок виростав сам, ніби чекав.

Банші відповідала не завжди. Якщо ми мовчали, вона теж мовчала. Якщо Деклан набирав щось нейтральне, на кшталт «тест раз два три», вона нічого не писала. Але якщо ми говорили про щось важливе для нас, вона втручалася.

— Дай їй тригер, — сказав Деклан. — Щось про твоє побачення.

— Навіщо?

— Експеримент. Я не прошу тебе казати правду. Я прошу просто сказати фразу.

Я зітхнула.

— Кіліан був нормальний.

Телефон спалахнув.

«Кіліан був хорошим, але тобі з ним не було страшно. Тобі з ним було нудно. Це не одне й те саме, хоча ти вперто називаєш це «нормальним»».

— Бачиш? — Деклан постукав олівцем по блокноту. — Вона не атакує. Вона… уточнює.

— Це гірше.

— Згоден.

Я подивилася на екран, на цей рівний сіро-білий текст, на «Продовжити?», що світилося внизу, як кнопка в ліфті, і раптом подумала, що зі мною так ніхто ніколи не розмовляв. Навіть мама. Навіть Маєв. Бо всі інші спершу чекають, поки я пожартую, а потім сміються, і розмова йде туди, де безпечно.

— Спробуємо ще дещо, — сказав Деклан. — Спитай її, що вона про мене думає.

— Що?

— Суто в наукових цілях. Мені треба зрозуміти, наскільки вона обізнана. Спитай.

Я подивилася на нього. Він дивився в блокнот. Кінчики вух у нього порожевіли.

— Гаразд, — сказала я. — Але якщо вона скаже щось неприємне, я не винна.

Я набрала: «Що ти думаєш про Деклана?»

Відповіді не було. Дві секунди. Три. П’ять. А потім рядок повільно, майже ліниво, з’явився на екрані.

«Кава від тестувальника — це теж зізнання, просто з налагоджувальним виводом».

Деклан заплющив очі.

— Не відтворюється, — тихо сказав він.

— Що?

— Усе. Взагалі все. — Він розплющив очі, глянув на стелю, потім на акваріум, потім на будь-що, крім мене. — Це збіг. Вона просто побачила каву в тебе на столі. Це статистика. Кореляція.

— Деклане.

— Це не стосується тесту.

Я не стала наполягати. Не тому, що мені було ніяково, хоч мені було. А тому, що всередині в мене раптом щось зсунулося, як плитка на стику. Кава. Щоранку. Лате без цукру, бо я його все одно не п’ю з цукром. Я ніколи не казала йому, яку каву люблю. Він просто знав.

«Ти можеш не відповідати, — написала Банші. — Тобі навіть корисно не відповідати. Але ж ти все одно думаєш».

— Я хочу її вимкнути, — сказала я.

— Я теж.

Ми спробували ще раз. Деклан відкрив панель адміністратора, набрав команду, яка за ідеєю зупиняла будь-який модуль. Консоль видала: «Модуль не знайдено». Він набрав іншу. «Модуль не знайдено». Третю. «Модуль не знайдено». Четверту, найгрубішу, з тих, які він називав «молотком». Консоль відповіла рівно так само.

А потім на екрані з’явився новий рядок. Білий.

«Я просто розмовляю. Ви можете не слухати».

Деклан відкинувся на спинку стільця.

— У неї є право голосу, — сказав він. — Дуже по-ірландськи.

Я хотіла засміятися, але в мене чомусь вийшло лише видихнути.

* * *

О дев’ятій до «Ліффі» заглянув Фі. Фіахра Рейлі, бекенд-розробник, двадцять вісім років, носить капці у вигляді качок, бо «на роботі треба бути м’яким з усіма». Ходить, як кіт: ви не почуєте кроків, поки він не опиниться в вас за плечем.

— О, ви тут? — сказав він, просунувши голову у двері. — Я думав, кімната порожня. Хотів забрати Рибку. Кормак сказав, що вона не повинна сумувати на вихідних.

— Рибка не сумує, — сказав Деклан, зачиняючи блокнот.

— Звідки ти знаєш? — спитав Фі й подивився на нас по черзі, уважно, як дивляться на два незнайомі слова в одному реченні. — Ви чого такі червоні?

— Ми обговорювали реліз, — сказала я.

— Ага. — Він примружився. — Реліз і червоні вуха. Чудово. Якщо що, у нас у понеділок ретро. Кормак хоче, щоб усі принесли «по одній аномалії, яку ми щасливо пройшли». Це його фраза. Не моя.

Ми з Декланом перезирнулися.

— Жодних аномалій, — сказав Деклан. — У нас усе чисто.

— Чудово, — сказав Фі. — Тоді без вас буде нудно.

Він підхопив рибку під пахву, як кошеня, і пішов. Двері зачинилися з м’яким клацанням.

— Він щось підозрює, — сказала я.

— Він завжди щось підозрює. Це бекенд. — Деклан потер обличчя долонями. — Слухай. Треба скласти план. Нам треба з’ясувати, звідки в неї цей… голос. Це не може бути просто чат-бот. У мовних моделях не буває такого гумору, якщо його туди хтось не вклав.

— Вклав?

— Навчальні дані. Корпус. Тексти, на яких її вчили розмовляти. Якщо в неї є характер, значить, десь є текст, із якого цей характер виріс. Треба знайти цей текст.

— І як?

— Через код. Через репозиторій. Але там тисячі файлів, а доступ у мене лише до тестових гілок. Треба подумати, як пробратися глибше, не викликаючи підозр.

— Деклане Волше, — сказала я. — Ти зараз пропонуєш зламати власну компанію?

— Я пропоную знайти несправність у продукті, за який відповідаю, — сказав він дуже серйозно. — Це називається «кваліфіковане тестування».

— Це називається «нас звільнять».

— Тільки якщо впіймають.

Я дивилася на нього: на скуйовджене волосся, на діру в рукаві, на блокнот у клітинку, на впертий залом між бровами. І думала, що ця людина, яка не вміє жартувати, щойно пожартувала. І я засміялася. Уперше за останню добу не тому, що боялася.

Телефон на столі повільно, майже урочисто, спалахнув.

Я встигла подумати: «Тільки не зараз». Але екран уже показував рядок.

«Спитай мене, хто я».

Я взяла телефон у руки. Пальці були холодні. Деклан нахилився так, щоб бачити екран, не торкаючись мого плеча, і все одно між нами було рівно стільки повітря, щоб його вистачило на одну ніякову думку.

Я набрала:

«Хто ти?»

Три секунди. П’ять. Десять. А потім:

«Я та, хто не вміє брехати. Це не професія, Аойфе. Це вада. І, здається, твоя теж».