Телефон капітана

Стернова рубка порома пахла кавою, тютюном і мокрою вовною. Три вікна, залеплені снігом, приладова панель із тьмяними зеленими вогниками, штурвал, який Гуннар тримав однією рукою, як тримають віжки старої шкапи. Очі капітана були прикуті до радара, де замість берегової лінії мерехтіла каламутна пляма.

— Не найкраща ніч для прогулянок, — сказав він, не обертаючись.

— Мені треба зв'язатися з ленсманом у Балестранді. Хочу, щоб він чекав на пристані й викликав лікаря.

— Рація в кутку. Тільки вона зараз ледве дихає. Антену на щоглі тріпає так, що я дивуюся, як вона ще тримається.

Я підійшов до рації, натиснув кнопку й почув тільки сухий шерех. Викликав канал Берга. Викликав місцеву диспетчерську. Нічого.

— Казав же, — буркнув Гуннар.

Я хотів уже відійти, але тут на панелі поряд із компасом загорівся маленький екран. Старий кнопковий телефон, який капітан тримав у тримачі для кухля, коротко дзенькнув. Гуннар здригнувся. Не глянув на нього одразу: він ніби знав, що воно прийде. Рука його м'яко накрила телефон, але я встиг прочитати.

Усього два рядки. Вхідне повідомлення, 22:41, номер підписаний просто «Т. С.». Короткий текст:

«Не пускай нікого на берег до мого приїзду. Я вже їду».

А вище, в тому самому листуванні, сірим шрифтом, вихідне, надіслане о 21:59:

«Вона тут. На поромі».

Гуннар швидко сховав телефон у кишеню. Але надто пізно. Ми обидва це знали.

У рубці стало тихо. Тільки двірники скрипіли на склі, перемелюючи сніг.

— Гуннаре, — сказав я.

— Не треба.

— Ти написав йому, коли ми відчалили. Ти побачив її й одразу написав.

— Оддваре…

— Кому? Хто такий «Т. С.»?

Він мовчав. Величезні руки на штурвалі побіліли в кісточках. Я ніколи не бачив, щоб ця людина виглядала так: вона ніби всохла, перетворилася на старого за одну хвилину.

— Ти знаєш, хто він, — сказав Гуннар нарешті. — Не питай мене. Ти знаєш.

— Торб'єрн Сунде.

— Він господар цього порома, — глухо сказав Гуннар. — Господар компанії. Мій господар. Двадцять три роки я в нього. Діти, онуки, будинок, усе на ньому. Він спитав одного разу, давно, що мені робити, якщо я побачу певну людину. Я сказав: повідомлю. Це було просто слово. Я не думав, що…

— Яку людину?

Він не відповів.

— Гуннаре, — повторив я тихіше. — Яку людину?

— Ту, що зараз лежить у тебе в салоні.

Мене хитнуло. Не від хвилі.

Отже, все було так, як я боявся. Отже, Сунде не просто стояв на пірсі того ранку. Отже, він знав, що вона може з'явитися. Що раптом, колись, звідкись, вона з'явиться, і доручив своєму капітанові, людині, що щодня возить людей над прірвою, повідомити його, якщо це станеться.

— Ти знав, що вона жива, — сказав я.

— Ні! — Гуннар уперше обернувся. Обличчя його було сіре, мокре від поту. — Клянуся тобі, ні. Не тоді. Я думав, що вона втопилася, як усі. А сьогодні побачив її й, Господи, подумав, що в мене галюцинація. Що це привид. Я просто… Я зробив, що обіцяв. Не думаючи. Як собака.

У голосі його була така безпорадність, що я насилу втримався від бажання його втішити. Але мені потрібні були відповіді.

— Він їде сюди. Куди?

— У Балестранд. Зустріне на пристані. Йому звідти ближче за все, він живе на пагорбі. — Гуннар ковтнув. — Оддваре, не роби дурниць. Він впливова людина. Поліція, суд, половина фіорду… У нього скрізь свої.

— Я помітив. Він, наприклад, знав моє ім'я сім років тому, коли я приїхав на пірс того ранку.

Гуннар здригнувся й нічого не сказав.

— Скажи мені, — продовжував я. — Тільки чесно. Якби ти знав, що вона жива, ти б сказав?

Довга, страшна пауза.

— Не знаю, — відповів він. — Хотів би сказати «так».

Це було чесніше за будь-яке виправдання.

Я відійшов від штурвала. Глянув на свою рацію. Ні зв'язку, ні ленсмана, ні Рагни. Антена більше не працювала; пором повзав фіордом сліпцем, як сліпий по чужій кімнаті. Берег був іще далеко: чорна лінія, яка то з'являлася на радарі, то знову розчинялася. Сорок хвилин за розкладом давно минули. У такий шторм пором плазував удвічі повільніше, і Гуннарові раз у раз доводилося виходити на зустрічний курс, щоб не підставити борт хвилі. До Балестранда лишалося ще години дві, якщо нічого не станеться.

Дві години, а потім пірс. Чоловік у чорному пальті, спокійний, як смерть. Його машина. Його пором. Його люди.

— Гуннаре, — сказав я. — Ти поведеш судно, як вів до цього. Нічого більше. Ти не скажеш йому ні слова, не відповіси на жодне повідомлення. Я не прошу тебе бути героєм. Просто мовчи.

— Мовчати я вмію, — гірко всміхнувся він. — Я це вмію найкраще.

Я хотів сказати, що я теж. Але промовчав, як навчився.

Вийшовши на палубу, я завмер, дивлячись уперед. Сніг повалив густіше, вітер ревів, як поранена тварина. Пором вибирався зі шторму з натугою, поскрипуючи корпусом. Десь там, на невидимому березі, людина, якої я боявся, уже сідала в машину.

А за стіною салону лежала жінка, яка сім років чекала на мене на цьому самому поромі. І я не мав права знову її підвести.

Я поклав руку на двері салону, вдихнув і зрозумів, що більше не можна відкладати.

Треба було все їй розповісти.