Що знала Еліана

Зошит був шкільний, у клітинку, з обкладинкою кольору мокрого піску. Еліана купувала такі, напевно, в якійсь сільській крамниці: вона любила писати в зошитах, які нічого не обіцяють. Люсьєн розкрив його на кухні, при світлі однієї лампи, і в першу секунду злякався власних рук: він побачив не почерк, а голос. Закарлючку над «й», хвостик у «д», звичку підкреслювати головне хвилястою лінією, як море на дитячому малюнку.

На першій сторінці, без заголовка, стояло п'ять імен. Одне під другим, із позначками на полях.

«1. Огюст Перрен, лаборант студії. Помер у дві тисячі восьмому. Донька Сабіна, в Нанті, мовчить. Фраза: „чотирнадцяте березня п'ятдесят другого". Що сталося цього дня?»

«2. Марі-Анж Лакруа, бухгалтерія. Жива? Притулок Сент-Анж. Не вдалося увійти: сказали, що приймає тільки близьких».

«3. Тома Ріго, кіномеханік „Ромарен". Помер у дев'яносто сьомому. Кінотеатр закритий. Ключ?»

«4. Люк Рів'єр, помічник батька (в листі Оділь не згаданий). Банкір? Нотаріус? Перевірити».

«5. Поль».

Останній рядок був коротший за всі. Просто ім'я. Під ним, дрібно, як приписка: «Він говорить останнім. Що сказав? Фабре знав».

Далі йшли сторінки нотаток, закреслених, поцяткованих, переписаних. Він гортав їх повільно, не читаючи всього, а вихоплюючи шматки, як вихоплюють обличчя в натовпі. «Арман Фабре, оператор. Помер у дев'ятнадцятому. Майстерня на набережній продана. Спадкоємців немає». «Гастон заборонив показ. Чому? Що на плівці?» «Тео прочитав два кадри. Каже: люди щось хочуть сказати, але не встигають». «Фабре позначав банки червоним кружечком із чорточкою на внутрішньому боці кришки. Шукати в архіві!!!»

Він зупинився на цьому рядку. Три знаки оклику, обведені двічі. Червоний кружечок із чорточкою. Перед очима сплив: ящики, банки, тисячі банок. Він і сам, напевно, бачив цей знак, проходячи повз, і не звернув уваги, як не звертають уваги на пташиний слід.

Далі йшов запис, зроблений, судячи з усього, в останній тиждень. Почерк став різкішим, рядки лягали навскоси.

«Була в Д. (патрон Ф.). Представилась. Сказала, хто я. Він зблід. Назвав мене „люба дівчинко", обіцяв допомогти з архівом. Усміхався, як дядько з казки. А руки в нього тремтіли.

Мені здається, він знає про плівку. Про всі п'ять. Не знаю звідки. Не знаю, навіщо я йому сказала. Хотіла подивитися на його обличчя.

Поїду на мис. Мама обіцяла, що цього разу все розповість».

Люсьєн прочитав останній рядок, і в нього зупинився подих. «Мама обіцяла». Не «мати». Не «Ізабель». Мама. Значить, вони зустрічалися. Значить, та сама жінка, яка залишила її одинадцятимісячною на порозі чужого дому, була жива й погодилася на зустріч.

Він згадав фотографію на пірсі, жінку з ямочкою на щоці. Згадав білі гіацинти на могилі. Згадав, як сторож Батіст сказав: «Щопершої п'ятниці. Років зо два». Два роки. Стільки минуло з того дня, як Еліана знайшла лист Оділь, і до сьогоднішньої ночі.

Ні, подумав він. Якщо той, хто носить квіти, стоїть на цвинтарі щомісяця, то вона жива й ховається десь зовсім поруч.

Але про це він подумає пізніше. Зараз він потягся за котушками.

Це були невеликі магнітофонні бобіни в картонних коробочках, на кожній позначка: «Повітря. Пор-Гризель, 12.03.23», «Повітря. Маяк, 04.10.23», «Повітря. Дім, 20.10.23». Люсьєн дістав із шафи її старий портативний магнітофон «Ревокс», який так і не наважився викинути, змахнув із нього пил і ретельно, як хірург, вставив першу бобіну. Увімкнув.

Спочатку було шипіння. Потім шурхіт, ніби хтось пересував стілець. Потім вітер, далекий, гулкий, наповнений порожнечею. Її повітря. Її пів хвилини тиші. Тільки в цьому повітрі, десь у глибині, майже на межі чутності, звучав ще один звук: жіночий голос. Тихий, надтріснутий, трохи дитячий. Він наспівував, не слова, а лише мелодію. Просту колискову.

Люсьєн сидів, не ворухаючись. На третьому куплеті він зрозумів, що впізнав її. Цю пісеньку Еліана наспівувала вночі, коли не могла заснути, і щоразу казала, що не пам'ятає, звідки знає мотив. «Просто знаю», казала вона. «Ніби мені її співали».

Їй і співали. Над колискою, в домі біля річки, до того як усе зруйнувалося. Та жінка з ямочкою співала її, а Еліана пронесла крізь сорок років, сама не знаючи звідки.

Він вимкнув магнітофон і опустив голову на долоні. Потім довго сидів, слухаючи не плівку, а власну тишу.

До четвертої ранку він підвівся й дістав із шухляди ту саму теку, яку не відкривав три роки. У ній лежала копія поліцейського звіту про аварію. Він читав її тоді як чужу мову: чемно, не розуміючи. Тепер він читав її як реставратор, шукаючи шви.

Звіт займав вісім сторінок. Склав його лейтенант Дюран із жандармерії Сен-Вереля. Дата аварії: чотирнадцяте листопада, близько двадцять першої години. Погодні умови: дощ, туман. Стан дорожнього покриття: мокре. Стан автомобіля: повне руйнування при падінні. Причина: втрата керування на повороті, можливо, перевищення швидкості або втома водія. Слідів гальмування на асфальті не виявлено.

Слідів гальмування не виявлено.

Він перечитав рядок. Він, звісно, бачив його й раніше. Але тоді він нічого не означав: мало причин, із яких людина не встигає натиснути на гальмо. Тепер він подумав про інше. На різкому повороті над урвищем, при хорошому знанні дороги, яке мала Еліана, вона неодмінно гальмувала б. Вона їздила цим мисом десятки разів. Вона знала поворот напам'ять.

На шостій сторінці значилося: «Опитано свідка Орвуа, рибалку, який перебував на березі. Показав, що бачив світло фар, потім падіння. Показання не уточнено». Під цим стояв підпис лейтенанта й резолюція: «Справу закрито за відсутністю складу злочину. 23.11.2023».

Дев'ять днів. Дев'ять днів від аварії до закриття. Телефон Еліани, який при ній мав бути, в переліку знайдених речей не значився. «Не уточнено». Рибалка бачив світло фар. Не «її фар». Просто «світло фар». Того вечора Люсьєн не став цього читати: йому здавалося, що будь-яке слово стане вироком.

Він підвівся, походив кухнею й сказав уголос, дивлячись на жовтий плащ біля дверей:

— Ти знала.

Плащ не відповів.

Зранку, ледве розвиднилося, він уже стояв на порозі Синематеки. Ноемі, як завжди, прийшла раніше: він побачив світло у вікні архіву й, піднявшись, застав її на сходах із двома чашками. Вона глянула на нього, на кола під очима, на неголену щоку, і мовчки простягла чашку.

— Ви не спали, — сказала вона.

— Я знайшов листа, — відповів він. — Від тітки Еліани. Я потім розповім. Зараз мені потрібна допомога.

— Будь-яка.

— Червоний кружечок із чорточкою. На внутрішньому боці кришки банки. Арман Фабре позначав так плівки, які ховав. Ви зустрічали в архіві щось подібне?

Вона задумалася, поставила чашку на підвіконня.

— Ні, — сказала вона повільно. — Але в мене збереглися старі описи студійного архіву. Їх складав сам Фабре, коли йшов на пенсію, у дев'яносто дев'ятому. Якщо він позначав банки мітками, значить, у його описі може бути шифр.

— Ви можете підняти?

— Уже піднімаю. — Вона раптом усміхнулася, коротко й несподівано тепло. — Люсьєне, ви так сказали «допомога», ніби соромитеся просити. Я не ображаюся. Просто знайте: просити можна.

— Я звикаю.

Вона пішла вниз. Він залишився нагорі, дивлячись їй услід, і подумав, що ще тиждень тому не зміг би вимовити слова «мені потрібна допомога» навіть уві сні.

Щоб відволіктися, він узявся за те, що відкладав із учорашнього дня: відкрив решту двох банок із коробки, принесеної першого вечора. Він пам'ятав, що Ноемі знайшла їх в одній коробці з котушкою, але поставився до них як до звичайного пакувального мотлоху. Тепер він узяв першу, підчепив кришку й заглянув усередину. Порожньо. Банка виявилася чистою, без жодного волокна стрічки, і тільки на дні лежав щільний шматок чорного лідера: довгий, згорнутий у трубку.

Друга банка виглядала так само. Але коли він розгорнув лідер, із нього вислизнув і з дзвоном упав на стіл маленький латунний ключ. До ключа була прив'язана паперова бирка, підв'язана ниткою. Сірі цифри й літера: «Р — 14».

Люсьєн узяв ключ двома пальцями й підніс до світла. Простий, старої роботи, з борідкою у формі двох зубців. Такі ключі пасують до залізних шафок і камер зберігання.

«Р». Він подумав одразу про «Ромарен».

Він не встиг додумати. Унизу грюкнули двері, і сходами пролунали квапливі кроки. Ноемі піднялася, захекана, тримаючи в руках товстий зошит із сірим корінцем.

— Люсьєне, — сказала вона, і в голосі її тремтіло щось, чого він раніше не чув. — Здається, я знайшла опис Фабре. І там є дивина.

— Яка?

— Він позначив тринадцять банок червоним знаком. На наших полицях зараз стоять одинадцять. Дві забрав Фонд у грудні дві тисячі двадцять третього, через місяць після… — Вона затнулася. — «Для оцифровки». Назад вони не повернулися.